Глава 19

— Аларік. Ти в порядку? — здивовано скрикнула я. — Ми шукали тебе. Вже боялися, що щось сталося. Хоча… реально сталося.

Я одразу ж підбігла до нього. Це вийшло скоріше інстинктивно, ніж обдумано. Свідомість кричала, що переді мною вампір, який кілька днів не їв. А враховуючи, що тут він і так харчується лише кров’ю тварин, небезпека була очевидна. Та мені було байдуже. Щось інше керувало мною — можливо, відчай чи надія, що він бодай не зовсім сам у цій темряві.

Я одразу зрозуміла задум нападника. Його план був простим і жорстоким: залишити мене наодинці з виснаженим вампіром, аби той не витримав і врешті напав. Та Аларік не піддався. Він сидів, спершись на холодну стіну, блідий, із темними тінями під очима. Його губи були трохи розтулені, дихання — важке, ніби кожна секунда вимагала від нього неймовірних зусиль. І все ж він не кинувся на мене.

— Амеліє, як ти тут опинилася? — прохрипів він, голос зривався на хрип. — Чи це просто галюцинація від голоду? Хм… Що ж, навіть якщо так — я не проти. Помирати в компанії приємніше.

— Не знаю, як це все сталося, — зізналася я. — Хтось ударив мене по голові, і я знепритомніла. А отямилася вже тут. Це сталося надто швидко. І знаєш… смішно. Я тренувалася ночами, вчилася захищатися, а до мене підібралися так легко. А ти?

— Я вийшов на полювання, тільки-но придивив собі оленя… і почув дивне бормотіння. А далі — темрява, — він втомлено видихнув. — От і все. Прийшов до тями вже в цій камері. А потім мене знову вирубили. І коли очі розплющив знову — ти вже була тут.

Його голос звучав так, ніби кожне слово коштувало йому сили. Мені навіть здалося, що кам’яні стіни вбирали його тихе дихання, а краплі води, що зрідка падали зі стелі, відлунювали гучніше, ніж його визнання. Атмосфера підземелля тиснула: холод пробирав до кісток, у повітрі стояв запах цвілі й металу. Ланцюги, що тримали його руки, світилися бляклим відблиском рун, і цей світ слабко миготів у темряві, немов насміхаючись над ним.

— Скільки днів ти не їв? — запитала я після паузи. — Ми тебе не бачили щонайменше півтора дня.

— Днів п’ять, може й більше, — він спробував посміхнутися, але це вийшло болісно. — Я йду на полювання тільки тоді, коли відчуваю, що контроль вислизає. Не раніше. Не бійся. Так, я чую твою кров. І демон нашіптує, щоб я скуштував її. Та я тримаю його. Якщо ні… тоді вдар мене. Чимось сильніше. Або спробуй відключити своєю магією. Я зараз занадто слабкий, аби тобі чинити опір.

Його серйозність мала б мене лякати, та я не змогла втримати усмішки. Навіть тут, у темному й сирому підземеллі, навіть на межі голоду, Аларік лишався самим собою — з тією ж впертістю, трохи іронічною, трохи відчайдушною. І саме це давало мені сили.

— І що нам робити? — нарешті вимовила я.

— Нічого, — його плечі злегка здригнулися. — Я занадто слабкий. Мені й говорити важко. Якщо чесно… я вже змирився. Помру тут — ну, значить, так судилося. Шкода тільки, що не знайшов сестру. Що не встиг сказати… дещо… тій, хто мені подобається. І навіть поїсти нормально не встиг. Ось так безглуздо й закінчу все. Сподіваюся лише, що ти врятуєшся.

Його голос тремтів, і я вперше відчула справжній страх: не за себе, а за нього. Мій мозок лихоманково перебира́в варіанти, та їх майже не було. Ланцюги світилися небезпечною магією, двері здавалися незламними, а наші сили — мізерними.

— Ти ще все встигнеш, — сказала я твердо. — Ми виберемося разом. Потрібно тільки вигадати спосіб.

Але спосіб був лише один. І хоча кожна клітина мого тіла протестувала, я знала — іншого виходу немає. Тому збиралась зробити найбожевільніший вчинок в своєму житті

— Ти маєш випити моєї крові. — Я вдивлялася йому в очі. — Інакше ми залишимося тут назавжди.

— Що? - його обличчя застигло, ніби я щойно вимовила найбезглуздішу річ у світі.

— Це єдиний шанс, — я говорила тихо, але рішуче. — У тебе не буде сил вирватися без цього. Я вірю, що ти зможеш зупинитися.

Ми мовчали. Лише краплі води падали на камінь, відлунюючи глухим звуком. Я бачила, як у його очах спалахував голод. Як він відводив погляд, стискав кулаки, відчайдушно намагався встояти. Його демон, напевно, вже кричав усередині, регочучи, підбурюючи, зриваючись у несамовитий шепіт, що лунав у його голові.

Я протягнула руку. Його погляд вп’явся в мою шкіру, у жилку на зап’ясті, що пульсувала від хвилювання. Скільки ще він витримає? Хвилину? Дві?

— Давай, — прошепотіла я. — Я довіряю тобі.

Його вистачило ще на кілька миттєвостей. Потім він рвучко схопив мою руку й упився зубами. Біль був коротким і гострим, наче кинджал, що пронизав м’язи. Але вже за секунду його змінила дивна апатія, хвиля слабкості, яка накрила мене з голови до п’ят. Серце билося повільніше, повітря стало важчим, а думки — розмитими.

У книгах писали, що укуси вампірів приносять насолоду через особливі ферменти їхньої слини. Брехня. Нічого приємного в цьому не було — лише порожнеча, туман у голові й відчуття, що життя витікає разом із кожною краплею.

Та водночас я помітила, як він бореться з самим собою. Його пальці стискали моє зап’ястя так, що мало не залишилися синці, але тіло тремтіло, немов він силою відривав себе від мене. Він пив, проте щоразу рвучко відводив голову, ковтаючи повітря, стискаючи зуби, ніби боявся втратити контроль. І нарешті — з величезним зусиллям — він відірвався. Задихаючись, блідий, але з ясним, ніби проясненим поглядом. Він дивився на мене так, ніби я щойно врятувала йому життя.

— Добре, — хрипко сказав він. — Тепер ми мусимо вибратися. Я зобов’язаний.

Я ледь кивнула, намагаючись не показати, що в мене паморочиться в голові. Світ хитався, та я вчепилася в холодний камінь стіни й втрималася на ногах. Тепер у нього в очах світилася рішучість, і в цій рішучості з’явилася нова сила. Його демон вгамувався, принаймні на деякий час.

— Аларіку… — почала я, та слова застрягли в горлі.

Він зціпив зуби, спробував підвестися, і я відчула, як у повітрі навколо нього прокотилася хвиля магії, глуха, як гуркіт грому під землею. Його сила поверталася. І разом із нею — небезпека для тих, хто нас сюди запроторив. Я хотіла ще щось сказати, але не встигла. Двері з пронизливим скреготом відчинилися, і в камеру хлинуло світло.