Глава 18

Вихідні пролетіли доволі швидко, майже непомітно, немов хтось викрав у мене час. Здавалося, лише вчора була п’ятниця й ми з Ілларією раділи появі Вафельки, а вже сьогодні знову потрібно готуватися до занять. Все ж таки я встигла виконати свою маленьку обіцянку — наступного ранку дістала рибку для киці.

Вона їла її з таким виглядом, наче це була найсмачніша страва у світі, хоча, здавалось, сир приваблював пухнастика набагато більше. Варто було лишень показати маленький шматочок, як зелено-золотаві очі загорялися, хвіст починав смикатися, а муркотіння гучнішало так, що воно заповнювало всю кімнату.

Я проводила дні то з Грегорі, то з Ілларією, яка майже не випускала з рук Вафельку. Здавалось, навіть Бен, її звична опора й центр уваги, відсунувся на другий план, поступившись місцем цьому пухнастому створінню. Ілларія сміялася частіше, її щоки паленіли, очі світилися від радості.

Вона гладить кицю, щось їй розповідає тихим голосом, ніби та здатна зрозуміти кожне слово. А Вафелька слухала уважно, схиляючи голову й видаючи ніжні звуки, наче справді відповідала. Іноді киця муркотіла так голосно, що мені доводилося піднімати голос, аби Ілларія мене почула.

Уночі ж я тренувалася з Натаніелем. Його заняття були зовсім не схожі на те, чого нас навчали в Академії. Там усе більше схилялося до теорії, базових заклять і контролю сили. А тут — жорстка практика. Його рухи були чіткими, холодними, відточеними до автоматизму. Він нагадував машину — точну, швидку, беземоційну.

Коли він показував прийоми, мені здавалось, що кожен його рух можна розкласти на формулу. У мене ж усе виходило кострубато. То я заклякну на півдорозі, то пропущу удар, то невчасно зведу руки. Та він ніколи не сердився. Навпаки — пояснював терпляче, спокійно, майже відсторонено.

Іноді його погляд змушував мене відчувати себе зовсім беззахисною. Він дивився так, ніби бачив не лише моє тіло й помилки у рухах, а й найпотаємніші страхи, які я намагалася сховати від усіх. І від цього по спині бігали мурахи. Але я знала, що мушу вчитися. Бо ці знання рано чи пізно знадобляться. У цьому світі не було місця слабкості.

Що дивно, я зовсім не бачила Аларіка. Його звичної постаті не було ані в саду, де він любив проводити вечори, ані серед нас. Навіть Грегорі сказав, що той не приходив до кімнати. З одного боку, це могло здатися звичним — він завжди був трохи відлюдником, часто зникав без пояснень. Міг піти на полювання й не повертатися кілька днів.

Але цього разу було інакше. Під ребрами сидів дивний неспокій, що з кожною годиною тільки зростав, наче темна хмаринка, яка не розсіювалася навіть у найясніший день.

До речі, киця одразу безцеремонно облюбувала Грегорі. Плюхнулась йому на руки, наче вони були її власністю. Він їй явно сподобався, і хлопець відповів взаємністю. Коли пухнастик вигравав у нього на колінах, він сміявся тим теплим, сонячним сміхом, який я обожнювала чути.

Він чухав її за вушком, а Вафелька, жмурячись від задоволення, розпластувалась на ньому, наче м’яка подушка. У такі моменти Грегорі здавався ще теплішим, ніж зазвичай, і я ловила себе на думці, що саме в таких дрібницях проявляється його справжня сутність.

А от на Бена Вафелька реагувала зовсім інакше. Варто було йому наблизитися, як вона шипіла, відсахувалась і навіть намагалася дряпнути його лапкою. Це було дивно. Я ніколи не чула, щоб Фелісії не любили драконів. Навпаки, їхня аура мала бути для них радше приємною. Тож справа була не в його походженні. Можливо, їй просто не подобався він сам.

Та й я почала останнім часом помічати, що Бен змінився. Його поведінка стала різкішою, жарти — колючішими, а усмішка видавалася якоюсь фальшивою. Інколи його погляд ковзав по нас із прихованим роздратуванням, ніби йому важко було стримувати себе. У такі хвилини я мимоволі згадувала Аларіка. Здавалося, що його вампірське чуття наче передалося мені, і я відчувала — у Бена щось змінилося, щось приховане й тривожне.

Увечері неділі Ілларія таки випросила в хлопців дозволити їй залишити кицю. Вона благально дивилася на них своїми великими очима, обіймала Вафельку й повторювала, що піклуватиметься про неї краще, ніж хто завгодно.

Це було настільки зворушливо, що відмовити було неможливо. У кімнаті ще довго витала атмосфера щастя й ніжності. Здавалося, ніби в нашому маленькому світі все стало світлішим. Все було б просто чудово. Якби не одне «але» — Аларік так і не з’явився. Наступного дня Ілларія, стурбована до краю, не витримала.

— Ти бачив Ріка? — спитала вона в Грегорі, коли той так і не повернувся. — Він жодного разу не з’явився в саду. А це ж його улюблене місце.

— Ні, він не приходив до кімнати, — відповів Грегорі, трохи нахмурившись. — Навіть не знаю, де він може бути. Можливо, з’явиться завтра на навчанні.

— Або ж він просто загуляв, — байдуже кинув Бен, відриваючись від своєї тарілки. — Пішов на полювання й не повернувся. Це ж нормально для вампірів. Вони такі непостійні. Чого ще від нього очікувати? Нічого, з’явиться. Не варто навіть хвилюватися.

— Як ти можеш так? — обурилася Ілларія. — Чому ти такий байдужий? Він же ваш одногрупник! А якщо з ним справді щось сталося? Я поговорю з професором Пауелом. Він точно знає більше й допоможе в пошуках.

Вона різко піднялася й буквально вилетіла з їдальні. Бен пішов слідом, але його напружені плечі та стиснуті щелепи видали справжні емоції. У його ході відчувалося роздратування, ніби він ледь стримував гнів.

— Добре, я теж побігла, — сказала я, швиденько поцілувавши Грегорі в щоку. — Маю кілька справ.

Насправді ж я хотіла діяти самостійно. Відчуття тривоги пронизувало мене, як струм. Я буквально знала, що з Аларіком щось трапилося. Це було передчуття, що не давало спокою ні вдень, ні вночі. Я вирішила скористатися заклинанням пошуку демона. На жаль, інші не могли допомогти, адже не знали таємниці Ріка. А видавати її я не наважувалася.

Та я не встигла нічого зробити. Варто було лише вийти на вулицю й прямувати до гуртожитку, як раптовий різкий удар по голові вибив з мене повітря. Все стало чорним, світ зник, і я провалилася в темряву.