Глава 17

Того дня мені вдалось поспати ще пару годинок. Хоча я справді хотіла б відпочити подовше. І я не знаю, скільки б я ще подорожувала царством снів, якби не маленький шершавий язичок, що почав наполегливо облизувати мені ніс. Якби це був хтось інший, я просто вдарила б того, хто посмів мене розбудити. Але знайоме мурчання одразу підказало мені, що винуватиця тут лише одна. Вафля.

Ця кицюнечка тут лише кілька годин, а вже кілька разів встигла мене помучити. Відкривши очі, я переконалася у своїх здогадах: кошенятко сиділо прямо на мені, дивилося не відводячи погляду й навіть не кліпало. Її великі, кришталеві, надто розумні очі були схожі на маленькі озера, у яких відбивався ранковий світ.

Вони не просто дивилися на мене — вони, здавалося, проникали глибше, досліджували, вивчали кожен мій подих. На якусь мить мене навіть пройняв холодок від усвідомлення: це не просто тваринка.

Поряд, загорнувшись у ковдру, сиділа Ілларія. Вона простягнула руки, одразу підхопила пухнастика й пригорнула до себе. Її усмішка була такою щирою, що навіть очі засвітилися, наче маленькі лампадки. Вона виглядала цілковито щасливою, дивлячись на кошеня, ніби весь світ зник, лишилося тільки воно. По виразу її обличчя я легко зрозуміла: подруга в захваті від Вафельки.

А що далі? Як же ми потім будемо віддавати її Ітану та Тревісу? Я навіть не уявляла. Та й чи зможемо ми це зробити? Зараз мені вже важко було відірвати від неї погляд, а що буде через тиждень? Вона ж така маленька, тепла, жива — заповнила простір кімнати особливим затишком. Проте від цього факту було не легше: щоранкові пробудження від котячого язичка точно не входили в мої плани.

– А ми тебе хотіли розбудити, – озвалася Ілларія, почухавши кошенятко за вушком. Від цього воно аж завібрувало, замуркотіло так голосно, що здавалося, ніби маленький моторчик завівся в неї під грудьми. – Вафелька хоче їсти. Та й я б не відмовилась. Ти можеш сходити й щось їй принести? Просто я не можу залишити кицюнечку саму, тому зроби це ти. Будь ласочка.

– Ох, відмовка в тебе просто чудова, – простогнала я, розтягнувшись у ліжку. – Можливо, тобі просто не дуже хочеться блукати пустими коридорами? І взагалі, що їдять Фелісії?

– Не знаю, – безтурботно знизала плечима подруга. – Я раніше не цікавилась магічними істотами. Напевно, те саме, що й звичайні коти. Вони ж навіть виглядають як пухнастики. Значить, щось спільне у них є. Кицюнечко, хочеш рибки?

Вафля тільки ще голосніше замуркотіла, примруживши очі від задоволення. Не думаю, що вона справді зрозуміла слова Ілларії, радше насолоджувалася ласкою та увагою. Але виглядало це так, наче відповідь уже отримана. Ну що ж, Амеліє, досить ніжитись. Хочеш чи ні, а доведеться йти шукати їжу для цієї малечі. Та й сама я вже відчувала голод.

Коридори Академії були дивно порожніми, як і личить вихідному дню. У високих склепіннях зависала тиша, і кожен мій крок луною розносився у віддалені зали. Тут завжди було щось дивне: будівля ніби жила власним життям, спостерігала, слухала, іноді навіть стискала простір, змушуючи відчувати себе маленькою серед кам’яних стін. Мені здавалося, що вони дихають.

В їдальні було майже пусто: лише кілька сонних студентів сиділи поодаль, повільно доїдаючи сніданок. Я взяла два салати, трохи м’яса й овочів, думаючи, що цього вистачить нам з Ілларією. Але ж… де рибка? Я зовсім не подумала, що її може не бути. Невже залишимо пухнастика голодним? Дивне й неприємне відчуття.

Я вже трохи дратувалась, уявляючи, як Тревіс та Ітан безтурботно залишили нам Вафлю і навіть не потурбувалися сказати, що вона їсть. Дякувати їм, звісно, нема за що. Я підійшла до кухарки й спитала.

– А у вас є рибка? – тихо сказала я. – Якась смажена чи запечена. Або навіть варена.

– Ні, на жаль, сьогодні немає, – жінка добродушно всміхнулася. – Але якщо ви бажаєте, то завтра приготуємо. Зараз уже не встигнемо, бо скоро вечеря.

– Добре, дякую, – зітхнула я.

Я вже збиралася йти, думаючи, що доведеться нагодувати Вафлю м’ясом і овочами. Уявити це було важко: вона ж така маленька, беззахисна. Але краще хоч щось, ніж нічого. Та саме в цей момент за спиною пролунав знайомий голос.

– Фелісії їдять усе, але найбільше люблять сир, - я його одразу впізнала. – Це для них справжній делікатес.

Я різко обернулася. І, звісно, кого я могла побачити? Зака. Знову він. Я мало не закотила очі. Чому я не здивована? Це вже нагадувало якесь особисте прокляття — постійно натикатися на цього хлопця в найнесподіваніші моменти.

Учорашні події ще були надто свіжими, тому його поява викликала у мене хвилю незручності. Він знав занадто багато, бачив більше, ніж мені хотілося б. А тепер ще й «Фелісії»… Звідки він узяв це слово? Це означало лише одне: він прекрасно знає, хто така Вафля. Я вже відкрила рота, щоб запитати, звідки йому відомо, але він мене випередив.

– Ітан та Тревіс не лише до вас заходили цієї ночі. Думаю, вся Академія вже знає про те, що в когось поселилася Фелісія, – його голос був рівний, спокійний, майже байдужий, ніби мова йшла про звичайні плітки. – Візьми краще побільше сиру. І бажано різних видів. Пухнастик росте швидко.

Він навіть не зупинився, просто пройшов повз і зник у коридорі. Лишив мене саму з тарілкою, з думками, з тривогою. Як йому вдається завжди бути таким холодним, врівноваженим? Ніби все, що відбувається навколо, не має для нього жодного значення. Ця байдужість і викликала у мене роздратування. Поряд із ним я завжди почувалася так, ніби гублю рівновагу, а він лишень спостерігає.

Я завмерла на мить, вдивляючись у темний прохід, де він щойно зник, і тільки потім зітхнула. Немає сенсу розбиратися зараз. У мене є завдання важливіше — нагодувати двох голодних створінь. Одне з них муркотить і блимає блакитними очима, а друге, впевнена, вже сидить у кімнаті й нетерпляче бурчить, що я забарилася.

Я повернулася до кухарки й попросила в неї сир. У результаті отримала цілу тарілку різних сортів: м’який, твердий, солонуватий, навіть із блакитною пліснявою. Все це я несла обережно, майже як скарб, уявляючи, як Ілларія сяє від радості, а Вафелька муркотить так голосно, що почує весь поверх.