Глава 16

Сьогодні був вихідний, і вперше за довгий час я дозволила собі спати. Здавалося б, що це за розкіш — звичайний сон? Але для мене він завжди був майже недосяжним. Я звикла до того, що кілька годин відпочинку на тиждень — і вже розкіш, а решту часу доводилося тримати себе в тонусі, жертвуючи тілом заради розуму. Та саме сьогодні все моє єство вимагало зупинитися.

Я була виснажена до краю. З кожним днем мої сили танули, як вода крізь пальці, і вже не рятували ані тренування, ані концентрація. Кожна думка давалася важко, наче крізь туман. І я знала: якщо не візьму паузу, то рано чи пізно просто зламаюся. А це було б занадто небезпечно — і для мене, і для тих, хто поруч.

Тому сьогодні я вирішила дозволити собі те, чого зазвичай уникаю, — просто спати. Накопичувати енергію, бо я не знала, що на нас чекає далі.

В Академії, як попереджав директор, завжди може бути небезпечно. Це місце було схоже на живу істоту — дихало, рухалося, випробовувало нас щодня. Тінь загрози відчувалась у повітрі, вона просочувалася в кожну дрібницю, в найменші тріщинки стін і навіть у наші сни. Здавалося, що сама будівля стежить за нами. Тож ми мусили бути готовими до всього.

І все ж, я зрозуміла: попри всі відмінності між мною та іншими, попри мої особливості, мені таки потрібен сон. Просто, можливо, набагато менше, ніж іншим. Цікаве відкриття, яке ще варто перевірити. Але хай там як, сьогодні всі питання та сумніви могли зачекати.

Яка ж це була насолода — просто спати, знаючи, що не треба нікуди поспішати, що не буде цього вічного «ще трохи потримайся». Лише тепло ковдри, м’якість подушки і відчуття тиші навколо. Нехай світ зачекає. Хоча… він рідко чекає.

Мене розбудило мурчання. Спершу я подумала, що мені сниться, але звук був занадто реальний — глибокий, ритмічний, аж вібрації пробиралися крізь тіло. До того ж він лунав десь зовсім поруч. Я скривилася — хто наважився порушити мій сон? Я готова була прибити кожного, хто так безцеремонно позбавив мене відпочинку. Але ж… ніхто з людей не міг мурчати. Хіба що якась тваринка.

Неохоче розплющивши очі, я побачила, що на моїх грудях сидить щось маленьке й пухнасте. Кошенятко. Біле-біле, наче сніг, з величезними блакитними очима. Воно дивилося на мене так уважно й невинно, що я на мить засумнівалася: може, це й справді сон? До того ж воно мурчало так голосно, ніби не кошеня, а маленький дракончик.

Я різко сіла, мало не скинувши пухнастика з ліжка. Завдяки реакції, все ж устигла піймати його на руки. Серце гупнуло швидше. Звідки він тут взявся? У кімнаті не могло бути кота — двері замкнені, вікна зачинені. А тваринки сюди просто так не потрапляють.

Я провела пальцями по його м’якій шерсті й відчула легеньке поколювання, ніби під шкірою крихітного тіла пробігла іскра. Чи мені здалося? У будь-якому випадку, це кошеня було незвичайним. Я ще й не знала наскільки.

У двері раптом постукали. Я тільки зітхнула. Ну ось і господарі загубленого улюбленця. Піднявши на руки пухнасте диво, я пішла відчиняти. На порозі стояли Тревіс та Ітан. І вигляд у них був геть не буденний — обидва схвильовані, мов після якоїсь сутички.

– Амеліє, ти не бачила… – почав Ітан, але відразу обірвав себе, побачивши кошенятко у моїх руках. – Значить, бачила.

Тваринка саме в цей момент почала дрібними лапками м’яти мою долоню, від чого я сама ледь не замуркотіла разом із нею. Сон знову потягнув назад, та цікавість переважила.

– Може, поясните? – спитала я, насупившись. – Поки я ще сонна і не вирішила вас убити.

– Вибач, ми не хотіли тебе будити, – винувато почав Ітан.

– Це Вафелька, – втрутився Тревіс, ніби поспішав. – Я знайшов її кілька днів тому. Вона потрапила сюди через портал разом із провідником. Вафелька – Фелісія. Але ще дуже маленька. Ми вдягнули на неї цей нашийничок, що блокує силу. Проте хтось вирішив, що їй незручно…

Ітан винувато опустив голову. Тепер мені все стало зрозуміло. То ось хто був винен у моєму несподіваному пробудженні. Адже він знає, що маленькі Фелісії можуть бути небезпечними без контролю.

Кошенятко зручно вмостилося на моїх руках і уважно стежило за всім, що відбувається. У його погляді було стільки чистоти й допитливості, що сердитися ставало важко. І все ж, усередині я відчувала легке занепокоєння. Чужинець, та ще й магічний — навіть у вигляді такого пухнастика він залишався невідомістю.

– Я бачу, ви вже подружилися, – нарешті промовив Тревіс. – То, може, Вафелька поживе у вас кілька днів? Після вихідних ми її заберемо. Просто… маємо важливі справи. А брати її з собою – не найкраща ідея.

Киця саме в цей момент ще сильніше замуркотіла й потерлася носиком об мою руку, ніби благала погодитися. Хитра дрібнота, знає, що я таке люблю.

– Ох, ну добре, – здалася я. – Нехай лишається. Але скажіть їй дякую, адже ви живі тільки завдяки моїй любові до тваринок. І нашийничок залиште.

Хлопці поспіхом кивнули й втекли, ніби я й справді могла їх прибити на місці. Я закотила очі. Ну що, киця, тепер житимеш із нами. Тільки як пояснити подрузі, що нас стало троє?

– Ой, а що це в тебе? – сонний голос Ілларії змусив мене обернутися. Вона тільки-но прокинулася.

– Це Вафелька, – пояснила я. – Поживе з нами кілька днів. Тревіс та Ітан знайшли її і попросили доглянути.

– Кицюнечка, – посміхнулася дівчина і простягла руки. – Я їх так обожнюю.

Ілларія взяла пухнастика, а я з полегшенням завалилася назад на ліжко. Мене ще не відпустив сон, і я зовсім не мала сил сперечатися. Нехай подруга няньчиться з Вафлею, а я трохи доберу своє.

Хоча глибоко в душі розуміла: спокій нам довго не світить. У цій Академії навіть коти можуть виявитися не просто котами. Я перевернулася на бік, намагаючись знову заснути, але сон більше не йшов. У кімнаті лунав тихий сміх Ілларії, яка щось шепотіла кошенятку, і його рівне мурчання. Це було навіть заспокійливо, хоч і не давало мені остаточно відключитися.

Я прислухалася до власних відчуттів. Усередині було дивне змішання: легке тепло, яке виходило від Вафлі, наче від маленького джерельця сили, і водночас напруження, як від небезпеки, яку ще неможливо побачити. Фелісії не просто створіння — вони мають власну волю, інтелект і силу. Навіть такі маленькі, як ця киця.