Глава 16

Сьогодні був вихідний, і вперше за довгий час, я спала. Мені вистачало лише кілька годин в тиждень, та сьогодні якось особливо хотілося відпочити. Я дуже втомилась, і з кожним днем моїх сил ставало все менше. Тому потрібно накопичувати енергію, адже я не знаю, що на нас чекатиме далі. В Академії, зі слів директора, може бути небезпечно. Тому треба бути готовими до всього. І все ж я зрозуміла що, мені треба таки спати. Просто, набагато менше ніж іншим. Цікаве відкриття. Але це не скасовує мої питання. Проте сьогодні вони зможуть зачекати. Яка була насолода просто спати, знаючи, що не треба нікуди поспішати. Та якби ж то так було.                                                                                                        

Мене розбудило мурчання. До того ж доволі голосне. І щось маленьке сиділо на моїх грудях. Мені це сниться чи як? Я готова була прибити кожного, хто посмів порушити мій сон. Але ж ніхто не міг мурчати. Хіба що якась тваринка. В будь-якому разі, я не засну, доки не перевірю. Відкривши очі, я побачила маленьке та дуже пухнасте кошенятко. Воно було білим, і дивилось на мене величезними блакитними очима. А ще мурчало, ніби якийсь маленький дракончик. Так, що котик робить в нашій кімнаті? Я різко сіла, мало не скинувши пухнастика. Завдяки реакції, я все ж встигла його піймати. Ні, може це все ж сон? Кіт не зміг би тут опинитися. У двері постукали. А ось і господарі, що загубили свого домашнього улюбленця. Піднявши на руки це пухнасте чудо, я пішла відкривати. Це були Тревіс та Ітан. І вони були якимись занадто схвильованими.                                                                                

- Амеліє, ти не бачила... - почав Ітан, але замовк, побачивши кошенятко в моїй руках. - Значить все ж бачила.                                                                                                                                                           

Тваринка як раз почала лапками м'яти мою руку, від чого я сама мало не замурчала. До того ж знову захотілося спати. І я чекаю відповідей, доки я їх не прибила на місці. Байдуже, що дві країни залишаться без спадкоємців.                                                                                                              

- Може поясните? - сказала я. - Поки я ще сонна і не стала вас вбивати.                                                  

- Вибач, ми не хотіли тебе будити. - почав Ітан.                                                                                         

- Це Вафелька. Я знайшов її кілька днів тому. Вона потрапила через портал разом з провідником. - сказав Тревіс. - Вафелька - Фелісія, але ще дуже маленька. Ми вдягнули цей нашийничок, що блокує її силу. Проте хтось вирішив, що їй незручно.                                                                                                   

Ітан же лише опустив голову. То ось хто став причиною мого неочікуваного пробудження. Він же знає про особливості Фелісій. Кошенятко зручно вмостилося на руках та уважно дивилося на все, що відбувається навколо.                                                                                                                                  

- Я бачу, що ви подружилися. Тому можна Вафля поки лишиться в тебе? - спитав він. - А після вихідних ми її заберемо. Просто маємо певні справи, а з собою її брати - це не найкраща ідея. Ми будемо тобі дуже вдячні.                                                                                                                                                      

Киця як раз почала сильніше мурчати й тертися носиком. Ну таке миле створіннячко. Добре, сьогодні я вбивати їх не буду, нехай поки живуть. До того ж я справді не проти, аби цей пухнастик поки пожив з нами. Та й мурчання мене заспоювало.                                                                                                         

- Ох ну добре. Нехай лишається. Скажіть їй дякую, адже ви живі лише завдяки моїй любові до тваринок. - сказала я. - Нашийничок.                                                                                                             

Вони мені кивнули та поспішили втекти. Ну що, киця, житимеш з нами. Тільки як пояснити подрузі, що нас тепер житиме троє?                                                                                                                                   

- Ой, а що це? - Ілларія якраз прокинулась.                                                                                                    

- Це Вафля. Вона поживе в нас. - сказала я. - Тревіс та Ітан знайшли її, а тепер просять приглянути за пухнастиком.                                                                                                                                                     

- Кицюнечка. - посміхнулася дівчина. - Я їх так обожнюю.                                                                        

Ілларія підійшла та забрала в мене пухнастика, а я завалилась на ліжко. Я ще не виспалась. Нехай подруга поки поняньчиться з Вафлею. А потім вже будемо думати, що робити далі. А поки, я сплю. І нехай хоч хтось ще мене розбудить...