Ілларія

Грегорі та Амелія стали парою. Я цього не очікувала. Якось так несподівано, так не по їхніх звичках. Здавалося, що всі довкола вже звикли бачити їх у ролі друзів, чи принаймні союзників, але не більше. Всі, здається, думали, що вона буде з Аларіком — вони ж так схожі. Їхня стриманість, їхня внутрішня дисципліна, те, як вони вміли мовчати й розуміти одне одного без слів… У цьому було щось закономірне. Але чи справді це був би правильний вибір для неї?

Погляд на цю ситуацію був складним. З одного боку, я завжди була поруч із Амелією, бачила її коливання, страхи й мрії. І моє єдине щире бажання було бачити її щасливою. Як сестра — я повинна була радіти її вибору, приймати його, підтримувати її без вагань. І я намагалася.

Але водночас я не могла заперечити, що частина мене відчувала полегшення від того, що Аларік залишався вільним. Це було дивно й, можливо, навіть егоїстично. Щось у мені не дозволяло повірити в їхню можливу пару, і від цього серце стукало трохи спокійніше.

Я люблю свою сестру, і її вибір має бути важливим для мене. Проте думки про Грегорі, вампіра, завжди змушували мене насторожитися. Вампіри — це небезпека. Це нескінченне джерело питань і сумнівів. Вони красиві, вони сильні, вони часто надто чарівні, аби встояти перед їхньою присутністю.

Але їхня природа залишається складною й непередбачуваною. Скільки б вони не змінювались, їхня сутність завжди ховала тінь. Я бачила це в очах Грегорі — глибокий темний вогонь, який ніколи не згасне, навіть якщо він намагається бути «правильним».

Можливо, саме тому я вибрала Бена. Його я розуміла. Він був простим, передбачуваним, стабільним. З ним я знала, чого чекати. Його усмішка була ясною, його слова прямими, його дотик не ніс прихованої загрози. Це мене заспокоювало. Він був як якір, який тримає мене на поверхні, коли хвиля емоцій намагається потягнути на дно. З ним я почувалася в безпеці.

І все ж сьогодні, коли я сиділа на ліжку в кімнаті й дивилася на Амелію, яка вже спала, я не могла відпустити власних думок. Вона виглядала іншою. М’якішою, можливо навіть щасливішою. Її дихання було рівним, а на губах затрималася ледь помітна усмішка. Я не знала, чи це справжнє щастя, чи лише тимчасове сяйво закоханості, яке згодом зникне. І мені було боляче усвідомлювати, що я не можу цього передбачити.

Я перевела погляд у темряву за вікном. Академія спала, але навіть у тиші її стіни здавалися повними таємниць. Кожен камінь, кожен коридор приховував свою історію, і серед них — мою. Я відчувала, що якісь події вже наближаються, наче невидимий вітер торкається плеча й шепоче про бурю, якої ще немає, але вона вже близько.

Але більше за все мене мучили мої власні питання. Чому я не можу відпустити думки про Аларіка? Чому щоразу, коли я дивлюся на Бена, я мимоволі порівнюю його з ним? Це несправедливо, і водночас — неминуче. Аларік був небезпекою, тим самим забороненим вогнем, якого я мала б уникати. Але саме його присутність змушувала моє серце битися швидше. Його погляд завжди був занадто прямим, його тиша занадто глибокою, а його кроки завжди звучали так, ніби вони ведуть мене в місце, де не існує правил.

Увечері, коли робити вже не було чого, я вирішила піти до саду. Це місце завжди тягнуло мене, особливо вночі. Академія в тиші здавалася іншою: коридори були повні шепоту, а вікна світилися рідкісними вогниками. Сад був окремим світом — з його старими алеями, темними деревами й квітами, що світилися у місячному сяйві, ніби їх торкнулася сама магія.

Я йшла повільно, намагаючись відчути кожен подих вітру. Ніч була свіжа, прохолодна, і мені здавалося, що повітря наповнене таємницями. Десь далеко закричала сова, і її крик відгукнувся в моїх думках. У цій тиші я відчувала себе більш чесною з собою. Тут не було ні Бена, ні Амелії, ні чужих очей, тільки я й мої сумніви.

Я сіла на лавку біля клумби з квітами, чиї пелюстки світилися, наче маленькі зірки. Торкнулася їх — і відчула легке тепло, ніби квіти жили власним, потаємним життям. Раптом я подумала: можливо, й люди — такі ж. Зовні ми виглядаємо спокійними, передбачуваними, але всередині завжди горить щось, що світиться лише в темряві.

Саме тому мене й не здивувала його поява. Аларік з’явився так, ніби виріс із тіні дерева. Його кроки були майже безшумними, але я все одно відчула, як щось змінилося в повітрі. Я вже звикла до його несподіваних появ, але все одно щоразу відчувала, як серце зупиняється на мить. Його голос пролунав звично, але в ньому завжди була та нота, яка змушувала мене напружитися.

— І чому ж ти сьогодні без Бена? — його тон був легкий, майже жартівливий, але я вловила у ньому щось більше.

— Я ж можу побути й сама, — відповіла я, намагаючись приховати хвилювання.

Моє серце кричало інше. Я не могла пояснити, чому, але цей хлопець змушував мене відчувати себе інакше. Його близькість була як виклик: небезпечно, але так сильно притягує мене до себе.

— Я думав, ви тепер йдете в комплекті. Куди ти, туди й він. Як ручний песик, — його слова обпікали мене. Вони звучали з іронією, але за ними ховалася ревність.

Він сів поруч. І це стало для мене випробуванням. Простір між нами зник. Я відчувала його тепло, його дихання. Моє серце шалено калатало — і я знала, що він обов’язково це почує. Треба було заспокоїтися, приховати цю слабкість, але я не могла.

— Я не можу тобі сказати, що ти мені подобаєшся, — прошепотіла я, хоча в голосі звучала більше розгубленість, ніж упевненість. – Ти мене дратуєш. Тому в твоїй компанії не дуже хочеться знаходитись.

Ще вчора я б твердо заявила: це правда. Що він для мене — лише друг, лише сусід по навчанню, лише тінь, яку я не хочу впускати в серце. Але чому сьогодні я відчувала порожнечу у цих словах? Чому вони здавалися мені неправдою?

Його поцілунок був несподіваним. Він нахилився до мене швидко, рішуче, і все моє тіло напружилося. Усе змішалося в хаос. Я хотіла відштовхнути його, сказати «ні», але мої руки тремтіли й не слухалися. Його губи торкнулися моїх, і цей дотик був мов виклик усьому, що я собі обіцяла. Я зрозуміла, що мені це сподобалося. І це було найстрашніше.