Глава 15

— Заку, що ти тут робиш? — спитала я, відчуваючи, як холод по спині прошив мене з перших секунд його появи. — Я зовсім не очікувала тебе тут побачити.

Він стояв, як завжди, впевнений у собі, трохи зверхній, з тією фірмовою посмішкою, що дратувала й зачаровувала водночас. Але цього разу її не було. Лише серйозність, якої я не бачила від нього вже давно.

— Нас запросив ваш директор. Я думав, що вас попередили про це, — відповів він спокійно. — Ми маємо забезпечити безпеку Академії. А я ж один з найкращих учнів. Просто так сталося, що приїхав раніше, ніж потрібно, адже маю деякі справи.

Так, скромність — точно не його сильна сторона. Я раніше не помічала, наскільки він самовпевнений, навіть нахабний. Але треба визнати — як боєць він справді хороший. Один з найкращих. Можливо, саме це й породжує в ньому ту саму самовпевненість, яку інші приймають за зверхність.

Але мене дратувало зовсім не це. Він поводився так, ніби між нами нічого й не було. Ні натяку на те, що ми хоч раз були ближчими. Ні погляду, ні тіні на обличчі. А той поцілунок? Ми ж домовилися, що між нами нічого. І все ж… боляче. Наче він так легко зміг перекреслити той момент. Я теж мала б це зробити. Мала б…

— А ви тепер зустрічаєтесь? — холодно запитав він. — Ось точно б не подумав, що таке можливо між вами. Ви ж настільки не схожі… Важко уявити двох настільки різних людей. Але це ваше право.

Його тон був спокійний, майже байдужий, але в очах… В них промайнуло щось. Ледь вловимий вогник, який він одразу ж загасив. Чи може мені просто здалось?

— Так, ми тепер разом. Хоча це й не твоя справа, однак мені байдуже, що ти думаєш, — відказала я різко, навіть трохи занадто. — Грегорі найкращий хлопець з усіх, яких я зустрічала. І він викликає в мені справжні почуття. А тепер вибач, нам час йти.

Я підвелася й потягла Грегорі за собою. Він досі мовчав, хоча відчувала, як його пальці трохи здригнулися в моїй руці. Він не очікував такого визнання. І, певно, не був певен, що я справді мала на увазі кожне слово. Та я й сама не була впевнена. Але сказане вже не повернути. Зак заслуговував це почути.

Коли ми відійшли до мого крила гуртожитку, я спробувала розрядити напруження. Адже весь цей час ми мовчали, думаючи над словами Зака.

— Ти бачив його? — сказала я, зупиняючись біля дверей. — Як можна настільки сильно мене дратувати?

— Дістав тебе? — Грегорі посміхнувся. Його голос був лагідний, але з ноткою ревнощів. — Нічого, тепер не буде більше лізти. Ті слова, що ти йому сказала… Мені хотілося б вірити, що це і справді так. До речі, я не проти.

Він обережно взяв мене за руки, і я відчула, як щось стискається всередині. Наче тиск спав, і на його місце прийшло тепло. Той самий момент, коли серце б’ється трохи швидше, а очі самі шукають його погляд.

— Не проти чого? — прикинулась я невинною, хоча вже все зрозуміла. Та хотілося, щоб він сказав це вголос.

— Бути твоїм хлопцем, — злегка почервонівши, сказав він. — Скажімо так, я б цього навіть дуже сильно хотів. І якщо ти не захочеш нікому більше розповідати, то я теж погоджуся. Хоча… Зак навряд чи буде мовчати. Це не його стиль.

А я хотіла цього. Дуже. Колись я не вірила в стосунки, не розуміла, навіщо комусь ці всі почуття. Але з Грегорі все було інакше. Він не намагався мене змінити. Просто приймав. І мені стало важливо, щоб він був поруч. Так, ми ще дуже молоді, це лише перший курс, і ніхто не знає, що буде завтра. Але якщо я зараз не спробую, потім можу шкодувати. А я втомилася жити у страху зробити помилку.

— Я теж, — прошепотіла я. — Я хочу бути твоєю дівчиною.

Він нахилився й поцілував мене. Цей поцілунок був ніжним, але глибоким, трохи розгубленим, але повним тепла. В його дотику не було сумнівів, лише бажання бути поруч. Я відповіла, і цей момент став особливим.

Усе було б чудово, якби не… Двері відчинилися. Бен якраз виходив з моєї кімнати. Певно вони проводили час з Ілларією. І, звичайно, побачив нас.

— Бачу, що я завадив. Вибачте, я не хотів… — пробурмотів він, намагаючись виглядати незворушно.

— Бувай, Емі, — Грегорі швидко поцілував мене ще раз. — Мені дуже сподобався цей вечір. Впевнений, в нас тепер буде все чудово. Зранку побачимось.

Я кивнула. А він зник за рогом. Бен злегка посміхнувся і теж зник у своїй кімнаті. Все ж, момент зіпсований. От навіщо він взагалі виходив? Я ще не встигла повністю перевести подих, як почула знайомий голос.

— Грегорі Аркан? Серйозно? — Ілларія сиділа на моєму ліжку й дивилася на мене з дивним поєднанням здивування та захвату. — То ви тепер разом? Це так круто! Я рада за тебе. Але і неочікувано.

— А що в цьому поганого? — запитала я. — Я знайшла того, з ким щаслива. Тепер в нас вже три пари на курсі.

— Ну… я очікувала когось іншого. — Вона знизала плечима. — Хоча Грегорі й дуже крутий, але я якось уявляла тебе з кимось іншим. Може, з Аларіком. Я думала, ти подобаєшся йому. Та й виглядаєте ви разом досить гармонійно. Навіть схожі трішки…

У її голосі прозвучав сум. І я раптом зрозуміла, що питання, яке давно крутилася в голові, треба поставити. І я не мала відкладати його на потім.

— Лія, скажи мені одну річ. Це мене давно хвилює. І я не буду тебе засуджувати. Просто скажи правду, — я сіла навпроти. — Чому ти обрала Бена?

— Бо він мені подобається, - швидко відповіла подруга.

Та я бачила, що вона бреше. Це було видно по очах, по тому, як нервово вона стискає пальці. Коли я говорила про Грегорі, в мені жила впевненість. А вона…

— Він і справді мені подобається. Добрий, милий, надійний. З ним… безпечно, — видихнула вона. — Я знаю, чого очікувати від нього. І від себе. Поруч з ним я можу контролювати свої почуття. А…

— А з Аларіком усе інакше, — закінчила я за неї. — Він для тебе загадка. І саме цим приваблює.

— Ох, подруго… - я обійняла дівчину. – Ця Академія ще принесе нам багато розчарувань. Але ми впораємось. Обіцяю.

Ілларія кивнула, ледь стримуючи сльози. А ми всього лише хотіли вчитися. Хто ж знав, що серце — найскладніший предмет у цьому розкладі?