Глава 14

Я дуже сподіваюся, що все ж Зак вирішить залишитися в Академії Непростих. Якщо він планує працювати з королівською родиною Валорії, то краще йому зосередитися на іспитах. І взагалі, навіщо йому сюди їхати? У нього й без того вистачає турбот, а мені зовсім не хотілося зустрічатися з ним знову. Принаймні зараз.

Особливо після всього того, що сталося між нами. Думки про нього викликали нестерпну гіркоту, змішану з дивним болем, наче старий шрам, який ніколи до кінця не загоюється. І хоч я намагалася переконати себе, що все вже в минулому, що час лікує, та варто було лише уявити його обличчя — і всередині щось стискалося.

Вже виходячи з зали, я помітила, що Грегорі когось чекає. Він виглядав досить розслаблено, притулившись до холодної кам’яної стіни, і ця його легка посмішка, яка так пасувала йому, виглядала зовсім невимушеною. Наче він нічого особливого й не задумував. Дивно. Адже Аларік уже давно пішов.

Кого ж він тоді виглядав? Може, ще когось? Якусь дівчину? І він збирався побути з нею? Ну просто чудово. У мене всередині одразу прокинувся якийсь маленький жучок ревнощів. Він почав неспокійно ворушитися, підкидати нові ідеї, немовби нашіптуючи найгірші варіанти розвитку подій.

Так, спи, дорогенький, це ж усього лише Грегорі Аркан, сказала я собі, намагаючись заспокоїтися. Хлопець, який раніше тебе тільки дратував. Раніше, підказав він мені, до канікул.

Потім усе змінилося. Я справді дізналася його ближче. Його сміх, погляди, навіть жарти, які колись зводили мене з розуму, почали викликати інші відчуття. Але ж почуття не виникають так швидко. Тим паче до таких самозакоханих хлопців, як він. Я вперто намагалася переконати себе в цьому. Адже якщо це буде невзаємно, я не хочу страждати. Не хочу знову відчувати себе дурепою, яка повірила у щось неможливе. Але, як виявилось, він чекав саме на мене.

— Амеліє, можна тебе на декілька хвилин? — врешті сказав він. — Якщо в тебе ніяких планів немає, звичайно.

Я перевела погляд на Ілларію. Вона йшла поруч із Беном, тримаючи його за руку. Вони щось мило перемовлялися, навіть не звертаючи уваги на те, що відбувається навколо. Хіба могло бути інакше? Вона тепер постійно з ним. Її очі світилися, ніби він був центром її всесвіту. Пари й так завершилися, а сидіти й дивитися, як вони цілуються та обіймаються без кінця й краю — не дуже приваблива перспектива.

Та й самій повертатися до кімнати зовсім не хотілося. Чесно кажучи, мене тягнуло втекти звідти подалі. Атмосфера була задушлива, навіть гнітюча. До речі, Себастьян та Ізабель таки розказали всім про свої стосунки, і тепер їхня пара не була єдиною, яка привертала увагу.

В Академії почали формуватися нові союзи, хтось тихцем зустрічався, хтось уже й не приховував почуттів. Я ж завжди скептично ставилася до цього, вважаючи, що кохання тільки відволікає. І от тепер я стою тут і думаю, що провести час із Грегорі — зовсім не найгірший варіант. Вибір здавався очевидним.

— Добре, — сказала я, і в моєму голосі відлунала легка невпевненість.

— Але давай підемо кудись звідси, — додав Грегорі. — Тут атмосфера якась… не дуже.

Він ледь помітно всміхнувся, та його очі були серйозними. Я відчула, що за цим запрошенням криється щось більше. Хлопець рушив уперед, у бік виходу з Академії, а мені залишилося тільки поспішати за ним, плутаючись у власних думках.

Що ж він такого хотів мені сказати? І ще й не для зайвих вух. Який сенс у цій таємничості? Можливо, розповість про те, що йому хтось подобається, і попросить поради. Ну звісно, хтось інший, а не ти, зловісно підказав внутрішній голос. Як же хотілося його вдарити, цього голосу, заглушити, але ж це було неможливо.

Ми вийшли на вулицю. І знову цей сад. Ніби магнітне місце, куди всі тягнуться для важливих розмов. Чи це тільки наш курс має таку дивну традицію? Може, й справді сад зберігав якусь магічну енергію, яка змушувала людей відкриватися. Я вдихнула запах свіжої трави, змішаний із ароматом весняних квітів, і відчула, як трохи розслабилася. Повітря було прохолодне, але свіже, і після задушливої зали здавалося рятівним.

— Ну, і що ти хотів? — нарешті спитала я. — Це щось настільки страшне, що ти так хвилюєшся?

— Я хотів просто поговорити з тобою, — тихо відповів Грегорі. — Наодинці. І в чудовому місці. Побути з тобою.

Його голос звучав щиро, навіть ніжно. Я мало не розгубилася від такої серйозності. Такого точно не очікувала від нього. І навіть боялась того, що почую далі.

— Тільки не кажи, що ти в когось закоханий, — простогнала я. — Я не хочу слухати про якусь чудову дівчину, яка мило тобі посміхається. Для таких історій у нас є Ілларія. Якщо так, то це весна впливає на всіх?

— Ну, ти маєш рацію, зараз таки весна, — розсміявся він. — Але в одному ти помиляєшся. Мені подобається не якась інша дівчина. Я маю почуття до тебе, Амеліє. І вони досить сильні.

Мені здалося, що земля на мить зникла з-під ніг. Це мені почулося? Чи він справді сказав це? Я? Він почуває щось до мене? Я ж сподівалася на це, і навіть Ілларія не раз натякала, що він не байдужий до мене, але до останнього не вірила. Не хотіла вірити, щоб потім не обпектися. А тепер… тепер ці слова лунали в мені, немов музика.

Грегорі й справді викликав у мені щось нове, невідоме раніше. І тепер, коли виявилося, що почуття взаємні, всередині почало відбуватися щось дивне: ейфорія, тепло, щемлива радість, якій важко було опиратися.

— Я розумію, що, можливо, ти не захочеш навіть говорити зі мною після цього, але… — почав він.

— Ох, заткнися й просто поцілуй мене, — перебила я його.

Не ставши чекати його реакції, я різко притягнула хлопця до себе й поцілувала. Потрібно інколи брати ініціативу, аби бути щасливою. Цей поцілунок був неймовірним. Ніби спало напруження, яке жило в мені з моменту нападу. Усе навколо зникло, лишилися тільки ми. Його руки обережно торкнулися моїх плечей, я відчула тепло, від якого хотілося посміхнутися. Це було так… приємно. Можливо, й справді варто спробувати з ним щось.