Глава 13

І знову нас усіх збирає таємничий директор. Я ще досі перебувала під враженням від нових предметів: вони справді виявилися досить цікавими, навіть більше, ніж я собі уявляла. Лекції й практичні заняття відкривали абсолютно інші грані магії та бойових мистецтв. Хоча, якщо чесно, я й далі мріяла, аби нам додали більше дисциплін, що стосувалися саме бою.

Було б чудово відточувати навички, адже хто знає, що нас очікує поза стінами Академії? Але зараз ми сиділи всі разом у великій залі та чекали, що нам скажуть. Це було доволі дивно: ніяких важливих подій у найближчі тижні наче й не планувалося. А отже, якщо директор скликає нас саме зараз, — значить, сталося щось справді вагоме.

Я згадала, як ще перед навчанням вважала, що в Королівській Академії буде нудно: мовляв, тут лише лекції, бібліотека й дисципліна, а жодних пригод чи несподіванок не передбачалося. Я тоді була впевнена, що найбільший виклик — це здати іспити та вивчити всі заклинання. Але тепер… тепер я розуміла, що помилялася. Тут було стільки таємниць і небезпек, що іноді я ловила себе на думці: як узагалі ще залишаюся при здоровому глузді.

— От цікаво, навіщо це все? — спитала Ілларія, коли вони з Беном вмостилися поряд. — Ми що, не маємо інших планів на цей час?

Вона трохи насупилася, хоча її пальці машинально перепліталися з пальцями хлопця. Відтоді, як вони почали зустрічатися, Ілларія майже не відходила від Бена. Вона зникала з нашої кімнати мало не щодня, а я щоразу прокидалася й засинала в тиші, без її жартів та звичного шарудіння. Це виглядало мило — так, немов вони створені одне для одного. І водночас… надто правильним. Наче в їхніх стосунках бракувало якоїсь справжності.

Мені іноді здавалося, що вони разом лише тому, що це зручно і так «має бути» для всіх. Можливо, Ілларія просто приховувала щось? Може, їй хотілося показати, що вона така сама, як усі інші, і її не варто боятися? Або, навпаки, що їй байдуже на одного чарівного вампіра, який так невблаганно зводив її з розуму?

Я мимоволі знайшла поглядом Аларіка. Він сидів трохи далі разом із Грегорі, відсторонено спостерігаючи за всім, що відбувалося навколо. Вони обидва робили вигляд, що їм байдуже й навіть нудно. Звичайно ж, принц Аркан вирішив підтримати свого друга, а заодно уникати прямого контакту з Беном. Я знала, що Аларік не надто прихильно ставиться до нього. Але чому? Це ревнощі? Чи то його вампірське передчуття, яке підказує: Бен може стати проблемою?

— Може, нам розкажуть про якісь чергові заходи Академії, — висунув теорію Бен, стишуючи голос. — Або, можливо, на нас чекає щось цікаве, адже зовсім скоро буде День об’єднаних світів.

Його слова ніби розчинилися в шумі довкола, бо я слухала його лише краєм вуха. Мої думки були далеко. Погляд сам собою повертався до Грегорі. І мені здавалося, що ми зустрілися очима. Чи то він справді дивився на мене, чи просто випадково — важко сказати, адже його очі завжди приховували ті темні окуляри. Проте я все ж відчула на собі той погляд.

Грегорі мав у собі щось незрозуміле, те, що притягувало мене, мов магніт. І я лише тепер усвідомила: він набагато цікавіший, ніж я гадала раніше. Його іронія, його незворушність і водночас якась прихована глибина… Це не можна було ігнорувати.

Але мої думки обірвав суворий голос професора Пауела, який із трибуни закликав усіх до порядку. Зала миттєво стихла, наче хтось одним рухом наклав закляття тиші. Я перевела погляд на сцену. Саме зараз мало відбутися щось важливе.

Через мить у повітрі з’явилося сяйво. Великий білий шар повільно влетів у залу й опустився просто перед студентами. Ми вже бачили це раніше — саме так директор звертався до нас, приховуючи свою особистість.

Я відчула, як у мене всередині прокинулося знайоме роздратування. Чесно кажучи, ці його таємниці вже починали набридати. Скільки можна? Анонімність, натяки, півправди. Я розуміла: він хоче захистити себе та, можливо, Академію, але ж скільки можна жити у тіні? Усі ці загадки не ставали меншими, навпаки — вони тільки множилися.

— Усім доброго дня, — пролунав глибокий, відлунюючий голос із кулі. — Я радий, що кожен із вас у порядку й зараз тут із нами. Проте, шановні студенти, на жаль, мушу повідомити не найкращі новини. Вони засмучують мене надзвичайно сильно, - у залі пролунав тихий гул. Кожен напружився. — Не так давно на Академію було здійснено кілька нападів, — продовжив він. — Деякі з них пройшли досить тихо й непомітно, але інші завдали нам значних збитків.

Я відчула, як холод пробіг по шкірі. Кілька нападів? Тобто не один? Але ж ми знали лише про той єдиний, що відбувся нещодавно. Чому нам приховали решту? Невже вважали, що ми надто слабкі, аби впоратися з правдою?

Судячи з облич моїх друзів та однокурсників, вони теж уперше чули це. Здивування, тривога, навіть страх — усе це відбилося на їхніх обличчях. Хтось прикрив рот долонею, хтось схилив голову, а в першому ряду дівчина навіть схлипнула.

Я намагалася зрозуміти: хто міг би таке вчинити? Раніше, ще кілька років тому, подібні атаки були звичною справою. Але не тепер. Зараз про Академію майже ніхто не знав. Її місце розташування було заховане настільки добре, що навіть сильні маги не могли його вирахувати. Отже… хтось зі своїх. Усередині нас є зрадник.

— Тому, — продовжив голос. — Разом із директором Академії Непростих ми ухвалили рішення. Сюди буде направлено кількох старшокурсників задля забезпечення вашої безпеки. Вони мають допомогти нам охороняти кожного з вас. На жаль, ми вже більше не справляємося самотужки.

У залі прокотився шепіт. Старшокурсники Академії Непростих? Тут? Хтось із хлопців позаду мене з глузливою посмішкою прошепотів: «Нам що, няньок мало?» — і відразу отримав сердитий погляд від сусіда. Напруга росла.

— Крім того, з ними прибудуть кілька викладачів, аби вони могли завершити своє навчання й водночас посилити наші сили, — куля спалахнула яскравіше. — Сподіваюся, що вони нікому не заважатимуть і поводитимуться тихо. Ми робимо це виключно заради вас.