Глава 12

- Всім доброго ранку, - сказала професор. – Дуже рада бачити вас тут у такий сонячний день.

Ми знаходились на невеличкій галявині позаду Академії. Тут знаходилось лише озеро та дерева, і було видно, що відвідувачі бувають не часто. Ну що ж, так навіть краще. Для такого предмету це необхідно. А через те, що зараз була перша пара по освоєнню своїх сил, то просто ідеальне місце.

Хвилювання чомусь знову почало підійматися в мені, тому я стала уважно розглядати викладача. Це була невисока огрядна жінка, з довгим рудим волоссям та гарними зеленими очима. Від неї просто відчувався шалений потік енергії. І щось мені підказувало, що не варто дивитися на її милий образ. Якщо потрібно, вона рознесе все тут.

- Студенти, я дуже рада нарешті почати вам викладати цей предмет, - почала вона. - Мене звуть професор Мейфіс. Сьогодні ми починаємо вивчення такого чудового курсу, що розтягнеться не на один рік. Взагалі-то до кінця року, так що раджу запам'ятати моє ім'я, - посміхнулася жінка. - І першу пари я б хотіла присвятити демонстрації ваших здібностей. Це допоможе мені зрозуміти те, з чим нам далі працювати. Та й буде краще для інших, - продовжувала професор Мейфіс. - Але, хочу, аби ви, для початку, дали клятву про те, що нікому не розкажете про здібності своїх однокурсників. Деяких з вас можуть вважати небезпечними. Та не ваш дар робить вас злими. І краще для уникнення неприємних ситуацій одразу ж зробити це.

Я оглянула кожного з тут присутніх. Ми усі приховували свої таємниці. В когось це був не лише дар, а й дещо інше. Для прикладу, досі ми не знаємо, що ховає Грегорі під своїми окулярами. Можливо відомо Аларіку, адже він його сусід по кімнаті.

Та тепер прийшов час привідкрити завісу таємниць. Та для початку, кожного змусили принести кровну клятву, що ми збережемо таємниці інших, і не видамо без нагальної потреби. І тепер, на моїй долоні розташувався невеличкий поріз. Ось те, що точно нас буде об'єднувати після навчання.

- Що ж, чудово, що всі погодилися. Хоча у вас і не було шансу відмовитися, - сказала професор. - Почнемо з Матіаса Уеінрайта. Ти ж в нас зі світлого королівства? Я сама є представником цього народу. Цікаво, що ж ти нам покажеш.

Він кивнув та підійшов до професора. Я досить рідко помічала його, адже хлопець намагався триматися усамітнено. Таке відчуття, ніби йому зовсім не подобалася зайва увага. Хоча, в них ніби всі такі.

- Я маю темні дари, - слова йому явно давались важко. - Перший - це умбракінез. Я можу керувати тінями. І це точно не те, чим би міг пишатися принц світлого королівства.

Невже добрий та милий Матіас здатний на таке? Щось в це зовсім не віриться. Та в ту ж хвилину він створив велику чорну тінь, та увійшов у неї. А вийшов вже позаду нас. І це справді починало лякати. Таку людину я б точно не хотіла тримати в ворогах, адже не знати, чого очікувати з таким талантом. А я ще думала, що в мене дар вражаючий.

- Та можу навіювати свою волю іншим, - сказав він. - Але, з вашого дозволу, я не показуватиму його. Доволі неприємні відчуття. Та й довіри до мене буде не багато після цього.

Професор кивнула. Ще гірше, адже це просто жахливе поєднання. Уявляю, як йому важко дається ця магія, адже його природа просто несумісна з темними чарами.

- Добре, йдемо далі, - вона подивилась на нас. - Олівер Карвер, твоя черга.

- В мене все набагато простіше. Я можу літати, - хлопець в той час же піднявся над нами, аби продемонструвати свій дар. - А ще розмовляти з тваринами. Але тут їх зараз немає, тому іншим разом. Та якось дивно це виглядатиме.

Ну що ж, це теж доволі не погано. Та Матіас мене вразив більше. У Олівера все якраз було таким, чого й можна було очікувати. І з одного боку це навіть добре.

- Ронан Райдер, - продовжувала професор  Мейфіс.

Хлопець кивнув, та вийшов перед нами. Здається, я вперше змогла його нормально роздивитися. Він досить симпатичний, але цей хлопець точно не в моєму смаку. Цікаво, а він завжди так мало розмовляє? Чи лише в Академії? Ну нічого, Лулу це все компенсує. Все ж вони близнюки, і взаємодоповнюють одне одного.

- Я створюю ілюзії. - просто відповів він. - Цей талант я досить добре розвинув.

В той самий час його очі змінили колір на фіолетовий. Я мало не скрикнула, адже ми опинились на вершині вулкану, що от от мав вибухнути. І все було настільки реальним, що я не одразу усвідомила, що ми просто опинилися в ілюзії Ронана. І справді він ним добре володіє. Хвилина, і все зникло. Крута в нього сила, маю зізнатись.

- А ще я можу створювати портали, - а в нього гарний голос. - Та це доволі небезпечно, адже я не достатньо їх контролюю. Та й ніхто не знає, чи опинитися ви в повному складі чи може без кількох кінцівок.

- Молодець. Хоча твої портали ми ще точно не скоро випробуємо, - сказала Мейфіс з посмішкою. - Луїза?

- Лулу. Я ненавиджу своє повне ім'я, адже воно не відповідає воїну, - автоматично поправила дівчина. - І я маю хлорокінез. Ну, керую рослинами, якщо по простому.

Вона присіла на землю та піднесла руку над землею. Це виглядало б комічно, однак всі ми розуміли, що краще не жартувати з цією дівчиною. Спочатку нічого не відбувалось, та згодом виріс маленький паросток, від якого розпустилась дуже гарна троянда.

- А ще, - вона просто зникла, а через секунду опинилась вже біля брата. - Телепортація. І володію я нею краще, ніж ти своїми порталами, - вона пхнула брата під ребра.

Що ж, для королівства воїнів це доволі рідкісний дар. Наскільки я пам'ятаю, він у них вважається чимось унікальним. Однак не для нас.

- Чарльз Сальватор, тепер давай ти, - посміхнулась професор. – Це точно має бути цікаво.

- А я не можу показати, - сказав він. - Це, на щастя, неможливо сьогодні.

Та чомусь хлопець не хотів розказувати про свій дар. Дивно, адже він завжди такий нахабний та балакучий. А зараз... Що ж змінилося? Можливо через його магію. І тим більше в нас прокидалася цікавість.

- Я енергообмінник. Можу забирати та передавати свою енергію іншим. Однак користуюся цим лише у рідкісних випадках, - у демона світлий дар? - Та можу лікувати. Проте лише інших, а от себе - ні, на жаль.