Глава 11

На ранок ми, як і зазвичай, збирались на пари. Кімната поволі наповнювалася м’яким світлом, крізь вікна пробивався сонячний промінь, що лягав на дерев’яну підлогу смугастим візерунком. Повітря було свіже й прохолодне, і я на мить заплющила очі, дозволяючи собі відчути цю тишу перед новим днем.

Я повільно одягалася, намагаючись відволіктися від нічних думок, але вони вперто не залишали мене. У голові все ще крутилися десятки питань, які жодним чином не давали спокою. Скринька, дивні ініціали, кулон, лист матері — усе це переплелося в суцільний клубок, який я марно намагалася розплутати.

І водночас відчувала полегшення. Я все ж відкрила її. Зробила те, чого боялася й прагнула водночас. І тепер у мене було відчуття, що я бодай на крок, але ближче до істини. Немовби розчахнулися двері, й переді мною засвітилася вузенька стежка. Невідомо куди вона веде, проте назад дороги вже немає. Я подумки повторювала собі: я на правильному шляху, я мушу йти далі. І хай навіть попереду темрява — все ж вона моя, і я повинна пройти її.

Але ж я ще не зробила одного: не поговорила з Меліссою. Тією, що врятувала мені життя. Як же я могла відкласти це? І головне — забути про її останню фразу. Вона не давала мені спокою. У кожному слові, вимовленому тоді, було щось дивне, ніби приховане.

Невже її хтось змусив? Чи вона сказала більше, ніж мала право? Мені конче треба було все з’ясувати. І не лише через власну цікавість. Це було б несправедливо — просто вдати, що нічого не сталося, коли людина ризикувала заради мене.

Після першої пари я чекала на дівчину біля кабінету. Студенти виходили галасливою юрбою, ділилися враженнями від лекції, сміялися, хтось поспіхом біг далі, аби не запізнитися. Коридори Академії дзвеніли голосами, шелестом сторінок, відлунням кроків.

Повітря пахло воском, старим каменем і свіжими чорнилами — звичний, але тепер такий заспокійливий аромат. Серед цього шуму я стояла осторонь, напружено вдивляючись у двері. І ось вона — Мелісса.

Вона вийшла разом з Ізабель. Обидві щось жваво обговорювали, їхні голоси перепліталися в легкий сміх. Але коли Ізабель побачила мене, її погляд миттєво змінився: розгубленість, легкий страх, мовби я застала її на гарячому. І я знала, чому. Я бачила її з Себастьяном. Та вона може бути спокійна: я не збираюся нікому про це розповідати. Їхнє життя — це їхній вибір, не мій.

— Меліссо, можна з тобою поговорити? — сказала я, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

Вона спершу поглянула на мене недовірливо, потім щось швидко прошепотіла Ізабель. Та кивнула й, наче з полегшенням, майже втекла коридором далі. Я помітила, як у її плечах зникла напруга. Значить, вона вирішила: небезпека оминула. А я, несподівано для себе, навіть усміхнулася. Це виглядало по-дитячому мило. Невже всі закохані такі?

Мелісса залишилася стояти навпроти мене, схрестивши руки на грудях. Її погляд був уважний, трохи різкуватий, але без тієї зверхності, яку я звикла бачити. Волосся спадало хвилями на плечі, й вона машинально відкинула пасмо назад — дрібна звичка, яка раніше здавалася мені жестом пихи, а тепер — чомусь просто людською.

— Ну? — запитала вона коротко. — І що тобі треба?

— Я хотіла тобі подякувати, — почала я, відчуваючи, як щоки наливаються жаром. — За те, що врятувала мені життя. Я тоді так і не зробила цього, одразу після… усього. Вибач. Це було некрасиво з мого боку, - я вдихнула й додала. — Але я не розумію… як ти почула мене? Там, серед вибухів… адже будь-який звук губився. А з’явилася лише ти.

Вона відвела погляд убік, провела долонею по волоссю, потім потерла перенісся, наче від спогаду про той момент знову заболіло. Дівчина зараз була так не схожа на себе звичну.

— Я й сама не знаю, як це сталося. Для мене той випадок така ж загадка, як і для тебе, - вона замовкла, а потім тихо додала. — Іноді в мене буває передчуття. Дуже сильне. Воно ніколи не помиляється. От і тоді я відчула, що комусь потрібна допомога. Наче щось штовхнуло мене вперед. І я побачила тебе. Далі — все на інстинктах. Я просто витягнула тебе з того пекла.

Її голос звучав рівно, але в очах світилася правда. Я ж не могла не поставити наступне питання, яке давно мучило. Тим паче зараз такий момент.

— Але ж ти мене ненавидиш… - тихо сказала я.

Вона раптом розсміялася. І то був зовсім інший сміх, аніж я звикла чути від неї. Не насмішка, не холодне глузування, а справжній, теплий, навіть трохи здивований. Мелісса дивилася на мене так, ніби я сказала щось зовсім безглузде.

— Ні, — відповіла вона спокійно. — Це зовсім не так. Ти серйозно вважаєш, що я тебе ненавиджу? Та яка ж у мене репутація, що ти так думаєш? - вона на мить замовкла, зважуючи слова. — Ти мені, відверто кажучи, не дуже подобаєшся. І на це є свої причини. Та ненависті немає. Мабуть, ви всі судите про мене надто швидко. У вас уже склалося певне враження, і ви не даєте мені жодного шансу. Але я не настільки погана, як здаюся. Можливо, спершу варто дізнатися людину ближче, а вже потім робити висновки. Бо іноді можна дізнатися щось зовсім інше, ніж очікував.

Її слова зависли в повітрі, й перш ніж я встигла щось відповісти, вона розвернулася й пішла швидким кроком. Я залишилася стояти, дивлячись їй услід. У голові гули її останні фрази. А може, й справді… ми всі судимо її за першим враженням?

Я згадала, як на початку навчання вона була замкненою, різкою, ні з ким особливо не спілкувалася, окрім Ізабель. Інших просто терпіла. Та згодом щось почало змінюватися. Ми бачили лише те, що хотіли бачити. А може, їй і справді було важко звикати?

Після пар я поспішила до себе. Усередині горів нетерплячий вогник: я мала ще одну справу, яку відкладала надто довго. Ілларії в кімнаті не було — вона знову пішла до Бена. Це мені навіть на руку. Залишившись сама, я дістала фотографію, яку тоді випадково знайшла в бібліотеці. Нарешті в мене була можливість роздивитися її по-справжньому.

Знімок був трохи пожовклим, краї потерті, але обличчя на ньому збереглися чітко. Я придивилася — і серце пропустило удар. Одного з них я впізнала одразу. Реджинальд. Молодший, ніж зараз, але все ж той самий. Його погляд був м’якший, усмішка — тепліша.