Глава 10

Повільно я відкрила скриньку. Важко було усвідомити, що відповідь — усього лиш за тонкою дерев’яною кришкою. І водночас моторошно — адже тепер я розуміла: підійшла лише моя кров. Ніхто інший у світі не зміг би розкрити її, бо заклинання крові — найдавніший і найнадійніший спосіб захисту. І як я раніше не здогадалася? Власна кров як ключ. Наче моє життя від самого народження було призначене для того, аби ця мить усе змінила.

Я й не помітила, як затамувала подих. Відчуття було таке, ніби зараз увесь світ зупиниться і вирішить мою долю одним-єдиним поштовхом. Серце билося гучно, в скронях пульсувало, а пальці тремтіли, коли я торкалася кришки. Раптом саме тут, у цій непримітній скриньці, лежали розгадки, яких я шукала так довго? Раптом відповіді на всі мої питання — буквально переді мною? Це було страшно й водночас захопливо, дивне змішання тривоги та сподівання, яке змушувало кожну клітину мого тіла завмерти в напрузі.

Кришка нарешті піддалася. Усередині все було оббите насиченою червоною тканиною, що нагадувала оксамит — м’який, але з відблиском, наче приховував у собі тіні минулого. На внутрішній стороні кришки виблискували літери — Д.Д. Вони ніби трохи світилися, неначе підкреслювали власну важливість, наче самі хотіли бути прочитаними.

Я довго вдивлялася в них, намагаючись зрозуміти. Цікаво, що ж вони означають? Адже мої справжні ініціали — А.Р. Можливо, це зовсім не пов’язано зі мною? Або, навпаки, натяк, який я просто ще не можу збагнути? Серце стислося від передчуття: зараз відкриється щось більше. Або ж… з’явиться ще більше питань.

Усередині я побачила кілька маленьких різнокольорових конвертів. Вони лежали охайними рядами, мов коштовності, і всі були підписані гарним рівним почерком, із тими ж загадковими ініціалами. Кожен конверт був наче шматочок чиєїсь долі, і я відчувала, що вони зберігають у собі щось більше, ніж просто слова. Я вже простягла руку, щоб узяти один, але мою увагу несподівано привернув інший предмет.

Кулон.

Він лежав у самому центрі скриньки, немов був її головною окрасою, серцем усієї таємниці. Витончений срібний ланцюжок, а посередині — червоний камінчик, оточений тонким сплетінням металу у вигляді дерева. Гілки ніжно охоплювали камінь, немов берегли його від світу. Камінь мерехтів у тьмяному світлі свічки, відблискуючи вогниками, схожими на живі іскри. Я провела пальцями по кулону — і здригнулася. Він був теплим.

Не від полум’я, не від повітря, а ніби сам випромінював спокійне, живе тепло. На мить мені здалося, що він б’ється в унісон із моїм серцем. Я відсмикнула руку, та відчуття ще довго залишалося на шкірі.

У голові промайнула думка: завтра обов’язково треба буде пошукати щось про нього в бібліотеці. Він виглядав занадто незвичним, занадто «живим», ніби мав власну волю. Але водночас так і кортіло одразу вдягнути його. Здавалося, він притягує мене, кличе, вимагає належати мені. Було відчуття, що варто тільки надягти його на шию — і щось невідворотно зміниться. Я зусиллям волі відклала кулон убік, вирішивши не піддаватися спокусі.

Тоді мої очі знову повернулися до конвертів. Усі вони були пронумеровані, охайно складені, наче чекали саме на мене. Я дістала перший, з номером «1», і на мить завмерла. Чи варто відкривати? Що як вони не мої? Що як я вторгаюся у чужу пам’ять, у чуже життя? Але цікавість була сильніша. Руки тремтіли, коли я розірвала край конверта й розгорнула листа.

«Моя люба донечко.

Я сподіваюся, що у твій перший день народження я буду поряд. Ми проведемо його саме так, як заведено у нашій країні, аби ти запам’ятала його надовго. Та якщо ні — хочу, щоб ти знала: я дуже сильно люблю тебе. І мрію, що ми завжди будемо разом, що б не сталося. Ти — найцінніше, що в мене є.

Дуже хочу побачити твої перші кроки, почути перші слова. Я вже уявляю, як це чудово буде виглядати. Ти для нас із татом дуже бажана дитина. А ще хочу читати тобі казки на ніч, бачити, як твої очі сяють від радості. Сподіваюсь, ти виростеш чудовою. І я зроблю все, щоб так сталося.

Знаєш, я завжди мріяла про донечку, аби вона була схожа на мене. Впевнена, ти саме такою й будеш.

Твоя матуся.»

Я читала рядок за рядком, і серце стискалося дедалі сильніше. Руки мої тремтіли. Невже це справді писала моя мати? Невже вона справді так мене чекала і так любила? Слова обпалювали душу, викликаючи водночас тепло і біль. Мені хотілося плакати, кричати, сміятися — все одразу. Чому ж тоді скринька була підписана чужими ініціалами? Хто ці Д.Д.? І чому вона сховала від мене все це?

Я навіть не встигла обміркувати, коли двері раптом відчинилися, і в кімнату зайшла Ілларія. Я похапцем сховала все назад, серце шалено калатало, наче я щойно вчинила злочин.

— Емі, знову не можеш спати? — запитала вона, присівши на край мого ліжка. У її голосі звучала щира тривога. — Це вже справді починає мене хвилювати.

— Як завжди, — зітхнула я. — З дня мого вісімнадцятиріччя все змінилося. І я справді навіть не знаю, що зі мною відбувається. Це ж не нормально для Рейвенпортів. Ти спиш нормально, та й батько, я впевнена, теж. Я вже шукала інформацію в бібліотеці, але там немає нічого. Ні натяку, ні рядка.

— Я навіть не знаю. Можливо, це через твою особливість. Блокування здібностей трапляється дуже рідко, але таке буває. Раптом це всього лиш магія? – Ілларія тихо зітхнула. – Варто запитати професорів. Вони обов’язково тобі допоможуть.

Я мовчала. У голові калатали думки, одна гірша за іншу. Якби ж я могла просто прокинутися наступного дня і дізнатися всю правду… Та зараз відповіді не було ні в кого. І все ж, вирішила я, ми мусимо знайти рішення. Якщо це справді не нормально, то потрібно діяти. У ідеалі — запитати Реджинальда чи звернутися до Оракула. Вони мали знати більше. Та поки що доведеться чекати. Але зараз, у цю тиху мить ночі, хотілося бодай трохи подумати про щось хороше.

— Так ти й Бен разом, — сказала я, намагаючись посміхнутися. — Ось цього я вже точно не очікувала. Він же такий тихий і спокійний. Повна твоя протилежність. Так от що мав на увазі професор Пауел: ми маємо стати справжньою родиною.