Глава 9

Я була дуже зла. У грудях усе кипіло, а слова самі зривалися з вуст, немов гострі кинджали, що рвали повітря на шматки. Але я намагалась себе стримувати.

— Так, постав мене на місце, — сказала я різко, навіть занадто голосно. — Якби ти не був вампіром, то я б уже давно тебе придушила. Але який сенс це робити, коли ти й так мертвий? Я не інвалід і в стані сама дійти туди, куди мені потрібно. А то подивись на нього…

Аларік на мить розгубився. Його очі, зазвичай холодні й спокійні, спалахнули якимось здивуванням, майже обуренням. Мені навіть здалося, що він уперше за довгий час почув слова, які вибили його з рівноваги. І все ж він виконав моє прохання: відпустив мене, зробив крок убік, дозволивши самій вирішувати, куди йти й що робити. Його рух був стриманий, але в ньому відчувалася ледь помітна напруженість, наче він боровся сам із собою.

Я зрозуміла — він просто не звик до такого. У Валорії, де він був принцом, до нього ставилися зовсім інакше: шанобливо, обережно, майже рабськи. Там жодна дівчина не дозволила б собі підвищити голос чи тим паче пригрозити йому. Його звикли слухати беззаперечно, а тут, у школі, всі мали рівний статус. І тому могли дозволити собі спілкуватися з ним простіше, без поклонів та улесливих слів. А я ще й мала нахабність кинути йому в обличчя, що могла б його вбити.

Чесно кажучи, я не боялася його настільки, щоб стримуватися. Ніби моє серце вже давно відмовилося сприймати його як загрозу. Мене більше лякала моя власна реакція: чому мені так незручно бути поряд з ним? Чому він одночасно притягує й відштовхує?

У мені боролися два протилежні почуття — ніби за невидимі ниточки смикали дві ворожі сили, і я не могла збагнути, яка з них переможе. І цей голос… чужий, незнайомий, але водночас до болю знайомий. Я досі не знала, що це було.

Ми якийсь час сиділи в тиші. Повітря між нами стало густим, майже відчутним, наче було насичене електрикою, і кожне слово могло розрізати його навпіл. Я не витримала цієї гнітючої паузи.

— Може, розкажеш нарешті, що це таке було? — запитала я. — Я ніколи раніше з таким не стикалася.

Аларік замислився. Його погляд потяжчав, і в куточках губ з’явилась втомлена, майже гірка тінь усмішки. Скільки ж секретів приховував цей хлопець? Я навіть уявити не могла.

— Навіть не знаю, як почати, — промовив він повільно. — Це не та історія, яку можна ось так просто розповісти. Насправді ти — перша дівчина, котра дізнається мою таємницю, - мене наче пронизало. Вага його слів впала на мене, як камінь. — Я вже розповідав, що моя мати була одержима ідеєю посадити мене на трон. Після смерті батька з нею відбувалося щось дивне. Вона ніби втратила розум, або ж, можливо, знайшла у темряві те, чого шукала все життя. Хоча виховували мене Зоріна та Джейкоб, та мати була переконана: саме вона повинна зробити з мене короля. І тоді… десь вона вичитала чи, можливо, хтось їй порадив… У будь-якому разі, вона вирішила подарувати мені силу демона.

Він затримав подих, і на мить його очі стали зовсім чужими. Я вже не впізнавала того Ріка, якого зустріла в першу ніч в Академії. Та тепер він справжній. 

— Та невдалий ритуал зіпсував мені життя, - врешті сказав Аларік.

— Як? — ледве видушила я. — Що тоді сталося?

Аларік уперше відвернувся від мене, наче не міг дивитися прямо в очі. Його плечі напружилися. Це була дуже особлива історія, яку зараз він довірив мені.

— З самого дитинства в мені живе демон. Я навіть не знаю його імені, адже ніколи не питав. Він у моїй голові, і я змушений постійно боротися з ним, - Рік сумно посміхнувся. – Інколи він майже перемагає. Та за стільки років я навчився співіснувати з ним, хоча це зовсім не просто. Він пручається, не мовчить, шепоче, кличе…

— Як сьогодні, — зрозуміла я. — Саме тому моя магія не змогла проникнути у твою свідомість. Він занадто добре її захищає.

— Так. Іноді це навіть рятувало мені життя. Адже якщо загину я, то загине й він. Та водночас я маю його силу. Вона справді могутня, але ціна занадто висока, - сказав хлопець. – Якби я міг обрати — ніколи б не погодився на такий проклятий дар, - він на мить замовк, немов вагаючись, потім тихо додав. — Тільки прошу, нехай це залишиться таємницею. Люди й так бояться мене. Я ж вампір, а тепер ще й носій демона… Ти напевно боїшся мене.

— Звісно, я нікому не розповім. Саме для цього й потрібні друзі, — я наважилась посміхнутися йому. — І я зовсім тебе не боюся. Ти не монстр і не нашкодиш іншим.

І справді — я була впевнена в цьому. Не знаю чому, але відчувала це внутрішньо, інтуїтивно. В ньому було щось таке, що відштовхувало від думки про зло. Можливо, саме тому він і притягував. Не в романтичному сенсі, а на якомусь іншому, глибшому рівні.

Я знала: якби він розповів усім про свою особливість, його обов’язково зрозуміли б. У цій школі всі приховують щось дивне, небезпечне, щось, що може здатися ознакою монстра. І це стосувалося не лише його. Часом мені навіть здавалося, що ми всі тут — покоління правителів, яких хтось навмисно навчив ховати своє справжнє єство. Але хто і з якою метою? Це питання не давало мені спокою.

У кімнату я повернулася вже тоді, коли надворі зовсім стемніло. Аларік пішов на полювання, а я не хотіла залишатися надворі сама. Мене мучили думки. Я майже забула про малюнок, про все, що турбувало вдень. У голові постійно крутилися слова Аларіка, і я відчувала їхню вагу навіть зараз.

Ілларії в кімнаті не було. Ну, що ж, тепер у неї є хлопець, і вона проводитиме час із ним. Я не засуджувала її, навпаки — навіть трохи заздрила простоті її почуттів. Вона могла дозволити собі забути про все і просто бути щасливою.

Я дістала скриньку. Вона не давала мені спокою, манила так, ніби в ній були відповіді на всі питання. Знову й знову намагалась відкрити її, але вона вперто не піддавалася. Метал блищав у світлі свічки, таємничо й холодно. Ніби сама скринька жила власним життям і не бажала ділитися зі мною секретами. Я провела пальцями по її кришці й відчула, як шкірою пробіг легкий холодок.