Глава 8

З ще більшою кількістю думок, що плуталися й билися об стіни свідомості, я попрямувала до своєї кімнати. Фото, знайдене в бібліотеці, вперто не йшло з голови. Його поява в тому місці не вкладалася в жодні пояснення. Сторінки старої книги про Рейвенпортів, списані холодними рядками про народження й смерть, раптом приховали в собі щось зовсім інше. Живе. Справжнє.

Крихітний уламок чужої історії, але водночас такий, що зачіпав мою власну. Я тримала його в руках, і пальці пам’ятали холодний шурхіт паперу, ніби то був не знімок, а уламок льоду, здатний обпекти.

Я знала — цієї ночі сон знову не прийде. Вже кілька тижнів темрява була лише продовженням дня, тільки гіршою, бо заповненою видіннями й кошмарами. Я гадала: коли дізнаюся правду про своє походження, то зможу видихнути, розправити плечі, перестану тонути у власних снах. Та все склалося інакше. Відкриття не принесло полегшення. Воно стало новою пасткою. Наче павутина, в якій кожна нитка, яку я відривала, тільки створювала ще десятки нових.

Коридор був порожнім. Мої кроки глухо відлунювали у стінах, оббитих темним деревом. Вузькі смуги світла від каганців розтікалися по підлозі й тремтіли від найменшого подиху протягу. Повітря було холодним, і відчувалося, ніби весь замок дихав у такт із моїм серцебиттям. Я йшла вперед, хоча ноги тремтіли від утоми, і тільки тепер усвідомила, що на губах з’явилася легка посмішка — випадкова, майже чужа.

Думка про Ізабель і Себастьяна викликала цю посмішку. Я була певна: вони вже знайшли затишне місце, де світ міг би зникнути для них удвох. Перша пара серед нас. Хоча, мабуть, не єдина. Мимохідь згадалися Бен і Ілларія: їхні погляди, короткі жести, які я раніше відкидала як випадковість. Та чи була то випадковість? Світ довкола наче штовхав мене: «Дивись уважніше. Бачиш?»

Я намагалася втримати фокус на іншому. Думки все одно поверталися до фотографії. У книзі, де кожне слово було сухим, мов попіл, раптом знайшлося те, що дихало. Погляди з того знімка різали мене зсередини. Вони знали більше, ніж я. Вони були вчора і водночас — сьогодні. А може, й завтра. Я вже відчувала, як руки тягнуться знову торкнутися його, розгледіти, помітити деталі, які вислизнули першого разу.

З такими думками я підійшла до дверей нашої кімнати. Хотілося заховатися від світу, впасти на ліжко й дозволити тиші поглинути мене. Але варто було лише відчинити двері — і все завмерло.

На своєму ліжку сиділа Ілларія. Її тіло нахилене вперед, її губи торкалися губ Бена. Його пальці ковзали в її волоссі, стискаючи його з ніжністю, у якій було щось від страху втратити. Вона тримала його за плечі, тягнула ближче. Їхній поцілунок був повний нетерплячості, тієї, що виникає лише на початку.

Я кліпнула кілька разів. Спершу намагалася переконати себе, що це примара, гра уяви, втому, яка вже змушує бачити те, чого немає. Та сцена не зникала.

— Амелія… — Ілларія відсахнулася, щоки миттю вкрилися полум’ям. — Ми… я… з Беном…

— Та бачу, що з Беном, — видихнула я і розсміялася, намагаючись розсіяти напруження. — І нічого страшного. Цілуйтеся собі. Просто трохи… несподівано. Я ж бо тільки-но вся поринула у власні роздуми, а тут таке видовище. То ви тепер разом?

— Так, — кивнув Бен, і його очі світилися щастям. — Нарешті можу назвати Ілларію своєю дівчиною. І, чесно, я найщасливіший хлопець у всіх тридцяти п’яти світах.

Він виглядав щирим настільки, що на мить я навіть повірила в це сяйво. Ілларія усміхалася, та її усмішка була іншою. У ній не було того внутрішнього вогню, який світився в очах Бена. Але цього було достатньо, аби він вірив. Вони виглядали милими. Закоханими. Занадто милими, навіть солодкавими до нудоти. Наче хтось спеціально розставив їх переді мною, аби я пригадала власні сумніви.

Усередині щось стиснулося. Після того випадкового поцілунку із Заком я намагалася не копирсатися в собі, відкладала будь-які думки «на потім». Та тепер — ось він, доказ того, що почуття можуть бути поруч, серед нас. І уникнути цього більше не вдавалося.

— Ну, не буду вам заважати, — швидко кинула я, відчуваючи, що ще мить — і в мені прорветься невиправдане роздратування. — Піду прогуляюся. Ви можете… продовжувати.

Вони лише обмінялися винуватими усмішками, а я вийшла, майже тікаючи. Атмосфера там була задушливою, пересиченою їхнім теплом, і воно палило мене більше, ніж полум’я. Та далеко відійти не вдалося. Просто перед дверима стояв Аларік.

Його очі світилися. Я бачила їх такими вперше. Червоний колір завжди був його знаком, але зараз у глибині відблискував справжній вогонь. Полум’я жевріло, виривалося назовні, наче він щойно зійшов із поля битви й досі не вгамував ярості.

— Бен там? — його голос був низьким, хрипким, небезпечно оголеним. — Вони вдвох?

Він не чекав відповіді. Його руки стиснуті в кулаки так, що шкіра побіліла. Плечі тремтіли від напруги. Його обличчя — перекривлене болем і люттю водночас. У ньому не було ненависті. Було щось значно гірше.

Я відчула небезпеку. Ще мить — і він увірветься, розірве Бена на шматки. А смерть спадкоємця Арагону зруйнувала б усе. Я не могла цього допустити. Тіні вже з’явилися навколо мене, клубочилися й збиралися в долонях. Я була готова вимкнути його силу, позбавити його контролю, якщо доведеться. Та раптом у моїй голові пролунало: «Йди геть!»

Голос був чужим, різким, мов удар. Я здригнулася, і миттю дим розвіявся. Сила зникла, мов хтось вирвав її з мене. У грудях стало порожньо, ноги підкосилися, і я ледь не впала на кам’яну підлогу.

Аларік встиг підхопити мене. Його руки міцно тримали мої плечі. Вогонь у його очах почав гаснути. Червоний лишився, та вже без того дикого шалу. Але полегшення це не принесло. Те, що сталося, було страшніше за будь-який напад. Я втратила контроль над власною магією.

— Що це було… — ледве прошепотіла я, відчуваючи, як холод розливається тілом. — Чий голос?

Його обличчя залишалося спокійним, майже кам’яним. Але я відчувала інше. Його трясло зсередини. Напруга била крізь нього, мов струм, і цей струм переходив на мене.