Глава 8

З ще більшою кількістю питань, я попрямувала до своєї кімнати. Що фото робило в бібліотеці? І я ж так і не дізналась, чому не можу спати по ночах. Я думала, що коли дізнаюсь правду про своє походження, то і відповіді з'являться. Однак все стало ніби ще заплутаніше. Можливо просто потрібен час, аби все стало на свої місця. І він в мене є. Залишатися в бібліотеці немає сенсу, а тому я попрямувала до себе. Ізабель та Себастьяна вже не було. Значить, і справді знайшли більш зручне місце. Це навіть змусило мене посміхнутися. Ось і перша пара в нашій групі. Хоча, я не впевнена стосовно Бена та Ілларії. Вони ж ніби не разом, або я чогось не знаю. Та мені зараз було не до того. Я ж все думала про те фото. Чому воно саме було в книзі про Рейвенпортів? Треба буде зараз роздивитись все уважніше. Може, там буде хоч якась підказка.                                                                                                                           

В такому стані я і підійшла до дверей. Мені хотілося якомога скоріше залишитися наодинці і ще раз роздивитися зображення. Та, відкривши їх, я втратила дар мови. Ілларія сиділа на своєму ліжку та цілувалась. З Беном. Ну нічого собі. Значить вони все ж разом. Але якось я не очікувала прямо зараз це все побачити. Не найкраща ситуація. Сьогодні що, у всіх гормони грають? І кого я ще застану? Ні, з мене точно досить. Не хочу більше незручних моментів. Я прокашлялась, і вони одразу відсунулись один від одного.                                                                                                                                                

- Амелія... - почала Ілларія. - А я... А ми тут... З Беном.                                                                                 

- Та я бачу, що ти з Беном. І що тут такого, цілуйтесь на здоров'я. - розсміялась я. - Просто, трошки неочікувано. Та ще й я думала про своє, а тут такий сюрприз. То ви тепер разом? І мені вас вітати чи ще рано?                                                                                                                                                            

- Так, ми тепер разом. Нарешті я зможу назвати Ілларію своєю дівчиною. - кивнув Бен. - І я просто найщасливіший хлопець у всіх тридцяти п'яти світах.                                                                                   

Вони такі милі та закохані. Аж дивитись на них не хотілось. Ні, я не проти стосунків, просто настрій якийсь такий. Після того поцілунку з Заком я взагалі не хотіла думати про те, що відбувається в моїй душі. Планувала залишити на потім. А тепер ось ці всі парочки наштовхують мене на спогади і певні бажання, яких я не розумію. Тому краще якомога швидше втекти.                                                             

- Ну, не буду вам заважати. Піду прогуляюсь. - сказала я. - Можете продовжувати.                                 

Вони мені лише посміхнулись, а я поспішила вийти. Невже всі коли закохані, то поводять себе так дивно? Хоча я би не сказала, що в Ілларії горіли очі. Не були це ті почуття, що залишаться на все життя. Але ж не мені їх судити. Та далеко піти я не встигнула. Перед нашими дверима стояв Аларік, і його вигляд мене лякав. Його очі були не просто яскраво червоними, але в них ще й палав вогонь. Ніби зараз не ніч. А значить вампір був досить сильно роздратований.                                                             

- Бен, він там? - його голос був набагато нижче, ніж зазвичай. - І вони з Ілларією вдвох?                          

Йому не треба було підтвердження. Хлопцю ніби було боляче навіть допускати такий варіант розвитку подій. Хіба він ненавидить Бена? А може справа в почуттях до Ілларії? Щось останнім часом в мене прокинулося бажання усе аналізувати. Я відчувала, що він зараз на межі, і ще трохи, та він увірветься та просто розірве Бена. А смерть представника королівської родини Арагону нам не потрібно.  Потягнувшись до своєї сили, я вирішила відключити особливість Аларіка. Навколо нас починав збиратись дим. Придумаю потім, як все пояснити йому.                                                                  

"Йди геть!" - прокричав хтось в моїй голові.                                                                                                  

В один момент туман зник, і моя сила не спрацювала. Я похитнулась, і впала би, якби Аларік не підтримав мене. Повільно з його очей пропадало полум'я, і його очі повернули попередній червоний колір. Але від цього мені легше не стало. Вперше таке сталося, що я не змогла скористатися своєю магією.                                                                                                                                                               

- Що це таке було? - прошепотіла я. - Що це за голос в твоїй голові.                                                          

Аларік був спокійним, та я відчувала його хвилювання. Навіть не можу це пояснити. Певно зараз він був настільки близько, що це одразу ставало зрозуміло. Уявляю як би його видавало дихання, якби вампірам це потрібно було.                                                                                                                               

- Пішли, тобі треба вийти на свіже повітря. Ти мало не втратила свідомість. - він видихнув. - Там я тобі все і розкажу, адже тут не найкраще місце. Я можу зірватися.                                                                     

Він підняв мене на руки, і пішов геть від двері. Я намагалася протестувати, однак хлопець мене не слухав. Та й вампір набагато сильніший за мене, а бити Ріка якось не дуже хочеться. Тому залишається лише змиритися...