Глава 7

Нарешті я виділила собі час і попрямувала в бібліотеку. Стільки питань поназбиралося, що пора б уже трошки попрацювати над цим. Ще в палаці Хейвенберду я кілька разів переглядала інформацію в книжках, однак так і не отримала відповідь на жодне зі своїх питань.

Чомусь питати в Реджинальда я так і не наважилася. Що ж мене зупиняло? Ілларія списувала все на стрес, проте ж він не може так довго тривати. Тут точно щось не так. І мені потрібно це вияснити. Тому впевненим кроком рушила до бібліотеки.

Коридори Академії були майже порожні. Лише поодинокі студенти поспішали у своїх справах, несучи оберемки книг чи сувоїв. Дехто здалеку кидав на мене погляд, хтось вітався коротким кивком. Я чула, як у вікна монотонно стукає дощ, і ця мелодія чомусь налаштовувала на серйозний лад. Наче сам світ підштовхував мене: досить відкладати — час шукати відповіді.

Та зайшовши за поворот, я мало не втратила дар мови. Ось таке я точно не очікувала тут побачити. Там був Себастьян, і він цілував якусь дівчину. Ніжно та пристрасно водночас. Його руки обіймали її так, ніби він боявся відпустити навіть на мить. І чому би не піти десь у кімнату? Хоча… це вже їм вирішувати.

Двері в бібліотеку були саме в кінці цього коридору, тож мені обов’язково доведеться пройти повз них. Дуже не хотілося руйнувати цей інтимний момент, та вибору я не мала. Я навіть спеціально голосно топала, аби дати їм шанс відірватися одне від одного. Такий собі попереджувальний сигнал: «Обережно, хтось іде». Мені самій навіть стало якось незручно від цієї картини.

Почувши мене, Себастьян різко відсунувся, і я побачила, хто це. Ізабель. Оце так сюрприз. Цікаво, а Мелісса в курсі? Ну звичайно, вони ж найкращі подруги. Хоча, можливо, саме це й пояснює їхні дивні стосунки.

— Амелія, я не очікувала тебе побачити в цьому коридорі. Та й взагалі когось, — скрикнула Ізабель і нервово поправила волосся. — А ми тут…

— Просто стоїте та розмовляєте про навчання? А близько — тому що хтось із вас погано чує, — я мало не розсміялася. — Не бійтеся, я нікому не скажу. Це ваше особисте життя, і вам вирішувати, — я посміхнулась. — Але краще знайдіть собі більш безлюдний коридор. Тут може ще хтось пройти. І хто його знає, що буде потім.

Вперше я побачила посмішку Себастьяна. Вона була щира й напрочуд гарна. Фенікси взагалі досить суворий народ, і для них таке було рідкістю. Тепер я розуміла, за що він сподобався Ізабель. Хоча, можливо, там і зовсім інші причини. Та це вже точно не моя справа. Я обійшла їх і попрямувала далі.

Бібліотека зустріла мене величчю та тишею. Високі аркові двері відчинилися важко, ніби впускали мене у власний світ. Усередині панувала особлива атмосфера. Тут було стільки книг, що я просто не уявляла, як можна їх усіх прочитати навіть за все життя. Стелажі піднімалися вгору, гублячись у сутінках високої стелі, де підвішені кришталеві лампи відкидали м’яке світло. Драбини на коліщатах дозволяли діставати томи з верхніх полиць, і здавалось, вони їздили самі, підкоряючись невидимій волі.

Від книжок ішов змішаний аромат пилу, старого пергаменту й чогось іншого — магії. Це була не та легка магія, якою ми користувалися щодня, а давня, закарбована у літерах і символах. Вона тремтіла у повітрі, ніби нагадуючи: «Обережно, тут зберігається більше, ніж просто знання».

Напевно, ця бібліотека одна з найбільших у всіх тридцяти п’яти світів. Хоча я чула, що у Валорійському палаці вона не поступається їй, а може навіть більша. Але як знайти саме те, що мені потрібно? Мені знадобиться не менш як тиждень, аби отримати відповіді на всі питання. Виходить, це не перший мій похід у цей бік коридору. Я лише сподівалася, що наступного разу нікого не застану тут у таких… «ситуаціях».

Ну що ж, почнемо з найголовнішого. Потрібно дізнатися більше про родину Рейвенпорт. Я ж спадкоємиця престолу та представниця цього роду, а абсолютно нічого про нього не знаю. Лише особливість та кілька історій, які розповідав мені тато в дитинстві. І щоразу, згадуючи його голос, я відчувала дивний сум: чому саме він знав так мало? Чи справді так мало — чи просто не хотів розповідати?

Ледве знайшовши відділ з історією королівських родин, я підійшла до букви «Р». Книг по історії Рейвенпортів було так багато, що вони займали чи не пів шафи. Сотні томів, кожен із товстими палітурками, прикрашеними гербом роду — чорним вороном на срібному щиті. Я тут точно надовго застрягла.

Я витягла кілька книг, і, знайшовши зручний куточок біля вікна, опустилася на лаву. Звідси було видно, як дощ тонкими струменями збігає по склу, зливаючи краплі у цілі ріки. Свічки на високих канделябрах кидали тремтливе світло, і я відчула себе ніби в іншому часі, всередині стародавньої легенди.

Загалом, не було нічого цікавого. Точніше, усе це виглядало як звичайна хроніка: дати, імена, битви, династичні шлюби. Якісь загальні факти, що нічим мені не допомагали. Виявляється, що існування моєї родини нараховує вже більше тисячі років. Ну, це б нам розповів і професор Пауелл на уроці.

А далі — лише інформація про королів та королев. Їхні заслуги, укази, податкова політика… суха бюрократія. І зовсім нічого про Людмілу Арварен. Ніби її просто викреслили з історії. Але ж її портрет висить у палаці серед представників роду. Як таке можливо? Що ж це за загадка така?

Я продовжувала читати. Час від часу зустрічалися уривки, які, можливо, натякали на якісь «прогалини», але все було надто туманно. Ніби спеціально. І що більше я гортала сторінки, то сильніше мене охоплювало відчуття, що сама бібліотека приховує від мене правду.

Коли я вже збиралася скласти книги назад на полицю, з однієї випала стара картка. Вона ковзнула по підлозі й завмерла біля моїх ніг. Я нахилилася й підняла її. На зображенні було кілька людей — чоловіки й жінки, у старовинному вбранні, з гербами різних родів. Їхні обличчя здавалися знайомими, хоча я не могла зрозуміти чому. Наче я вже десь бачила їх — у снах? у спогадах, які не мої?

Я провела пальцем по картці — і на мить здалося, що фарби наче ворухнулися. Ніби це не малюнок, а застиглий спогад. У грудях защеміло. Холодок пробіг уздовж хребта, і я швидко сховала картку між сторінками свого записника.