Глава 7

Нарешті я виділила собі час, і попрямувала в бібліотеку. Стільки питань поназбиралося, що пора б трошки попрацювати над цим. Ще в палаці Хейвенберду я кілька разів переглядала інформацію в книжках, однак так і не отримала відповідь на жодне зі своїх питань. Чомусь питати в Реджинальда я так і не наважилася. Що ж мене зупиняло? Ілларія списувала все на стрес, проте ж він не може так довго тривати. Тут точно щось не так. І мені потрібно це вияснити. Тому впевненим кроком попрямувала до бібліотеки.                                                                                                                              

Зайшовши за поворот, я мало не втратила дар мови. Ось таке я точно не очікувала тут побачити. Там був Себастьян, і він цілував якусь дівчину. Ніжно та пристрасно водночас. І чому би не піти десь в кімнату? Хоча, це вже їм вирішувати. Дуже не хотілось руйнувати цей інтимний момент, та двері в бібліотеку були в кінці цього коридору. Мені обов'язково потрібно пройти повз них. А тому, я спеціально голосно топала, коли йшла. Мені самій навіть стало якось незручно від цієї картини. Почувши мене, Себастьян різко відсунувся, і я побачила хто це. Ізабель, о це так сюрприз. Цікаво, а Мелісса в курсі? Ну звичайно, вони ж найкращі подруги.                                                                                                         

- Амелія, я не очікувала тебе побачити в цьому коридорі. Та і взагалі когось. - скрикнула Ізабель. - А ми тут...                                                                                                                                                                      

- Просто стоїте та розмовляєте про навчання? А близько, тому що хто з вас погано чує, - я мало не розсміялася. - Не бійтесь, я нікому не скажу. Це ваше особисте життя і вам вирішувати.- посміхнулась я. - Та краще знайдіть собі більш безлюдний коридор. Тут може ще хтось пройти. І хто його знає, що буде потім.                                                                                                                                                          

Вперше я побачила посмішку Себастьяна, і вона була дуже гарною. Фенікси взагалі досить суворий народ, і для них таке було рідкістю. Тепер розумію, за що він сподобався Ізабель. Хоча, можливо там інші причини. Та й не моя це справа. Я ж обійшла їх, і попрямувала в бібліотеку. Тут було стільки книг, що я просто не уявляла як можна їх усіх прочитати. Напевно, вона одна з найбільших у всіх тридцяти п'яти світах. Хоча я чула, що бібліотека Валорійського палацу не поступається їй, а може навіть більша. А як знайти потрібну? Мені знадобиться ще не менш як тиждень, аби я отримала відповіді на всі питання. Значить, це не перший мій похід в цей бік коридору. Сподіваюся, що більше нікого не застану тут. Ну що ж, почнемо з найголовнішого.                                                                                           

Потрібно дізнатись більше про родину Рейвенпорт. Все ж я спадкоємиця престолу та представник цього роду, а абсолютно нічого про них не знаю. Лише особливість та те, що розповідав мені тато в дитинстві. Ледве знайшовши відділ з історією королівських родин, я підійшла до букви "Р". Книг по історії Рейвенпортів було дуже багато і навіть займали чи не пів шафи. Я тут точно надовго застрягла. Тому, я витягнула все, та знайшовши зручний куточок, почала читати їх.                                                   

Загалом, не було нічого цікавого. Якісь загальні факти, що нічим мені не допомагали. Виявляється, що існування моєї родини нараховує вже більше тисячі років. Ну, це б нам розповів і професор Пауелл на уроці. А так лише інформація по королях та королевах. І зовсім нічого про Людмілу Арварен. Невже її просто викреслили з історії? Але ж її портрет висить в палаці серед представників роду. Що ж це за загадка така? Та коли я вже збирала поставити все на місце, з якоїсь книги випала карточка із зображенням, де були кілька людей. Я вирішила забрати його з собою та переглянути пізніше. Може, так стане трохи зрозуміліше...