Глава 6

— Ну що, студенти, чи готові ви до нового навчального семестру? Тепер вам не буде поблажок, адже ви не такі вже й новачки, — посміхнувся чоловік, обвівши нас поглядом поверх окулярів.

Аудиторія стихла. Здавалося, навіть повітря стало щільнішим, наче чекало від нас відповіді. Декотрі сиділи з серйозним виглядом, намагаючись виглядати дорослішими, ніж були насправді, інші ж — хихотіли або переморгувалися, але ніхто не наважився заперечити професорові Пауеллу. Він умів керувати настроєм у класі, йому достатньо було кількох слів, аби всі відчули — зараз почнеться щось важливе.

На цей раз професор вів у нас ще два додаткові предмети. Ну просто незамінний викладач в Академії. І хоч дехто з студентів ремствував, ніби в нас і так забагато уроків, я розуміла, чому його тут так цінували. З Пауеллом справді було цікаво: він не читав сухих лекцій, а розповідав так, що історія чи теорія оживала перед очима. Здавалося, він міг би перетворити навіть найпростіший список дат на захопливу подорож.

Я часто ловила себе на думці, що він знає набагато більше, ніж розповідає. Його знання не вкладалися в рамки звичайного курсу. Іноді він обмовлявся про речі, яких ми взагалі ще не проходили й навіть не мали би знати. В його очах світилася така глибина, що складалося враження: перед тобою стоїть людина, яка бачила десятки світів і пережила сотні життів.

Я навіть пробувала пошукати інформацію про нього. Високих чинів із прізвищем Пауелл не було. Жодних згадок у хроніках чи родоводах. Це вже саме по собі здавалося підозрілим. А значить, він міг навчатися в Академії простої магії. Але там — лише теорія. Жодних справжніх практик, жодних небезпечних досліджень. До того ж більшість студентів таких академій були зациклені на королівських родинах і жили радше плітками, ніж знаннями. Не в’язалося це з образом нашого професора. Не міг він звідти вийти.

Чи, може, все ж таки міг? Чи він — один із тих небагатьох, хто пробився самотужки, здобув знання, які мали бути йому недоступні? Або ж... він таки навчався в Академії Непростих, але з якихось причин приховував своє походження.

— Сам бачу, що готові, — професор усміхнувся ще ширше, ніби відчув мої сумніви й таємно розважався з цього. — Ми з вами відправляємося в нову подорож, що має захопити вас. Принаймні я сподіваюся.

Він пройшовся між рядами, руки за спиною, і вся аудиторія проводжала його поглядом. Навіть найбалакучіші студенти затихли. Було щось дуже несподіване для всіх.

— Цього разу в нас доволі цікавий предмет. Ми вивчатимемо королівські родини всіх тридцяти п’яти світів, - він посміхнувся. – Їхні особливості, історію та деякі цікаві факти. Звичайно, багато часу кожній ми приділити не зможемо, та ніхто ж не образиться.

— Невже прямо всіх родин? — здивувалася Ровена, яка завжди любила точність. Вона підняла руку, але не дочекалася дозволу й одразу випалила: — Їх же дуже багато. Нам і пар то не вистачить. Хіба що по десять хвилин на кожну.

— Цей курс розтягнеться не на один семестр, — пояснив Пауелл спокійно. — Предмет ви будете вивчати ще й увесь наступний рік. Тому не хвилюйтеся: ми про кожного поговоримо.

Він зупинився й подивився на нас так, ніби готувався зробити маленьке відкриття. Я помітила, що мене дуже сильно захоплюють його предмети. І я з нетерпінням чекала на нову інформацію.

— Та почнемо ми з нині присутніх, — його голос звучав майже урочисто. — Мені здається, так буде набагато цікавіше. Ви ж маєте знати не лише історію свого походження, а й своїх однокласників.

Його погляд ковзнув по рядах, зупинився на кількох студентах, і мені навіть стало трохи моторошно. Було відчуття, що він бачить нас наскрізь, усі наші секрети й навіть те, що ми приховуємо від самих себе.

— Почнемо ж ми… а от хоча б із родини Драгомір, - він подивився на Аларіка. – Чудовий та дуже древній рід. Аларіку, що ти знаєш про своїх предків?

Рік сидів спокійно, як завжди. Жодного здивування, жодної емоції. Я вже звикла, що його майже неможливо вивести з рівноваги. Іноді мені здавалося, що в цьому і є сила вампірів — у тій холодній стриманості, яка ніби тримала на відстані весь світ.

— Родина Драгомір — одна з найстаріших у всіх тридцяти п’яти світів, — почав він спокійно, рівним голосом. — Насправді їй набагато більше років, ніж заведено вважати. Перші згадки датуються близько двох століть тому. Та ми не завжди були вампірами. Саме через це багато хто й вважає, що ми досить молода раса.

Його слова змусили всіх насторожитися. Навіть ті, хто ще хвилину тому ледве не задрімав, тепер сиділи з випрямленими спинами.

— Близько п’ятисот років тому Людміла Арварен прийшла на наші землі, — продовжив він. — Вона допомогла народу позбавитися свого прокляття, що висіло над Валорією віками. Так ми й стали породженням ночі. Поступово до нашої країни з’їжджалися вампіри. Це стало домом для кожного. Ось так Валорія й отримала свою особливість.

Людміла Арварен. Я відчула, як усередині щось тьохнуло. Це ж та сама жінка, чий портрет показувала мені Ілларія. Перша вампірка. Та сама, через яку країна набула своєї унікальної сутності. І вона була моєю далекою предкинею. Усвідомити це було важко. Здавалося, я раптом побачила невидиму нитку, що тягнеться крізь віки від мене до тієї загадкової постаті.

— А чи відомо тобі, ким ви були раніше? До того, як Людміла Арварен приїхала до вашої країни? — спитав професор.

— Так, — Рік трохи нахилив голову, ніби визнаючи важливість питання. — До її приходу Драгоміри не були безталанними, як заведено вважати. Нам вдавалася не лише найпростіша магія. Ми були ангелами. Одна з найсильніших рас, що поступово зникла. Проте народ був проклятий.

Аудиторія вибухнула шепотом. Я відчула, як мурашки пробігли по спині. Вампіри — це павші ангели? В прямому сенсі? Цікаво, я про це навіть ніколи не задумувалась. Треба більше приділяти уваги навчанню.

— Тобто… ви були ангелами? — хтось із задніх парт не витримав і озвучив те, про що думали всі.

Рік кивнув. Його обличчя залишалося спокійним, ніби він розповідав щось буденне, а не перевертав наше уявлення про світ. Я мимоволі подумала про народ Барії. Їхня особливість теж була пов’язана з ангелами. Що б вони сказали, дізнавшись таке?