Ілларія

Вже був вечір, і мені зовсім не хотілося спати. Це було дивно, адже зазвичай у таку пору я вже бачила десятий сон, накрившись ковдрою з головою й відгородившись від усього світу. Але сьогодні щось у повітрі не дозволяло очам зімкнутися. Може, це через переміщення в нове місце, і мій розум ще не встиг звикнути до ритму цього світу.

А може, через ту дивну напругу, яка з’явилася в мені з моменту повернення до Академії. Відчуття було таке, ніби я стою на межі чогось невидимого, якого не можна осягнути словами, але яке вже зовсім близько. Я чекала чогось важливого, чогось, що мало змінити мене. І це відчуття не відпускало.

Повітря було прозоре, легке, сповнене запахів нічних квітів, які розкривали свої пелюстки лише тоді, коли сонце остаточно зникало за обрій. Місяць, повний і яскравий, піднімався все вище, відбиваючи своє світло в озері вдалині. Сяйво тремтіло на воді, і мені здавалося, що озеро приховує під собою інший світ, схожий на дзеркальне відображення нашого. У такі хвилини хотілося ступити на гладеньку поверхню і провалитися в ту реальність, де, можливо, відповіді приходять легше, ніж тут.

Іноді мені справді здавалося, що природа відчуває мої почуття й намагається їх віддзеркалити. Коли я раділа — навколо ставало світліше, вітер підхоплював гілки, ніби танцював разом зі мною. Коли ж сумувала — навіть дерева втрачали силу, а тіні довшали, немов хотіли сховати мене від самої себе.

У Королівській Академії ніч і день перепліталися інакше, ніж у звичайному світі. Магія тут була повсюди: у світлі ліхтарів, яке горіло м’якше, ніж звичайне полум’я; у відблисках на вікнах башт; у тремтливому повітрі, що нагадувало шовкову тканину, яку хтось розстелив над усім простором. Іноді я дивувалася: чи є тут узагалі щось «звичайне»? Кожна стіна, кожна доріжка чи фонтан ховали в собі таємницю. І я знала, що не пізнаю всього навіть за довгі роки. Та від цього бажання досліджувати ставало ще сильнішим.

Емі, як завжди, вирішила потренуватися. Її захопленість бойовими мистецтвами була невичерпною. Я дивилася на неї й не могла зрозуміти, звідки вона бере стільки терпіння й внутрішньої сили. Її удари були точними, рухи — відточеними. Іноді здавалося, що зброя в її руках сама вибирає, куди рухатися. Я ж цього разу не мала жодного бажання брати до рук меч чи спис. Так, я могла виконати кілька простих прийомів, і, мабуть, у критичній ситуації навіть змогла б себе захистити. Але це було не моє.

Метаморфи рідко ставали вправними воїнами. Наша сила лежала в іншому: у здатності дивитися в саму суть речей, змінюватися, коли це потрібно, і відчувати світ так, як інші ніколи не зможуть. Ми були не тими, хто перемагає в битві, а тими, хто розуміє, навіщо вона потрібна. І, якщо чесно, я навіть не прагнула стати воїном. Моє покликання було в розумінні, а не в ударах.

Тому я вирішила піти на прогулянку в сад. Удень він вражав красою, а вночі перетворювався на казкове місце, де навіть тіні здавалися живими. Кожна алея, кожен кущ чи квітка існували не просто для прикраси — вони були частиною цілісної гармонії, яку хтось дуже мудрий створив спеціально для того, щоб людина знаходила тут спокій. Сьогодні сад виглядав інакше. Місяць торкався гілок дерев, немов вкриваючи їх тонким срібним серпанком. Легкий вітер колихав крони, і здавалося, що самі дерева шепочуться між собою.

Я йшла повільно, вдивляючись у доріжки, у глибокі тіні, які іноді з’являлися між кущами, і щоразу відчувала легкий трепет — а раптом за ними щось є? Кожен мій крок лунав особливо голосно, і ця гучність робила тишу ще глибшою. Я вдихала прохолодне повітря й відчувала, як воно очищає мене від хаосу думок.

Нарешті я зупинилася біля фонтану й присіла на лавочку. Дзюркіт води зливався з шелестом листя, і все це створювало дивний, заспокійливий ритм. Я дивилася на пелюстки квітів, торкнуті місячним сяйвом. Вони були настільки крихкими, що, здавалося, варто лише доторкнутися — і вони розсиплються, як порох. Вони виглядали красивішими, ніж удень, і я задумалася: скільки ще таких моментів я пропускаю, коли поспішаю? Я занурилася у свої роздуми, коли раптом почула голос.

— Я сподівався, що зустріну тебе тут сьогодні, - сказав хтось.

Я підняла погляд. Переді мною стояв Бен. Не той, кого я хотіла б побачити цього вечора, але його присутність не викликала в мені відторгнення. Навпаки — він виглядав природно, ніби сад сам покликав його сюди. Його обличчя було спокійним, усміхненим. Я зітхнула. Це був безпечний варіант.

— Якось не спиться, — сказала я, намагаючись приховати розгубленість. — Мабуть, через зміну часу. В Хейвенберді він трохи інший.

Він сів поруч. Його близькість була відчутною, але не тиснула. Я задумалася: чому мене це не турбує? Чому я не відчуваю хвилювання, яке мала б відчути? Може, тому, що моє серце вже було зайняте іншим?

— Завтра перший навчальний день нового семестру, — тихо промовила я. — Трохи хвилююся. Це вже кінець першого року.

— А я ні, — засміявся він легко. — Ще рано перейматися. Ми ж тільки першокурсники, — його усмішка була теплою, відкритою. — А я дні рахував до повернення.

— Скучив за парами? — я знала відповідь, але запитала.

— За тобою, — прямо відповів він. Його голос був упевненим, без сумніву. — Пари для мене не важливі. Ти мені дуже подобаєшся, Ілларіє. Я чекав цієї зустрічі весь час, поки ми були порізно. Якби не зустрів тебе тут, то знайшов би спосіб з’явитися в твоєму місті.

Його слова змусили мене завмерти. Я не була готова. Чужі почуття завжди здавалися мені чимось складним, а власні — ще складнішими. Але в його очах не було фальші. Лише щирість і відданість. І ця простота раптом зачепила мене. Може, мені справді потрібна була ця легка, безпечна прихильність? Нічого складного, нічого глибокого. Просто хтось поруч, хто зможе хоча б ненадовго стати опорою.

Я підняла голову й зустріла його погляд. Теплий, відкритий, майже дитячий у своїй відданості. І щось у мені піддалося. Наче я втомилася опиратися. Я нахилилася й поцілувала його. Його губи були теплими й нерішучими. Він, здавалося, боявся зробити щось не так. Я відчула його подих, його хвилювання. І все ж мої думки були зовсім не про нього. Вони знову й знову поверталися до того, кого тут не було. До того, хто займав у моєму серці місце, про яке Бен навіть не здогадувався.