Глава 5

– Це певно той самий, що тоді супроводжував мене, – буркнула Ілларія, дивлячись на місце, де щойно зник наш провідник. – Ото мені щастить на таких помічників. І як ми тепер затягнемо наші речі в Академію?

Я розумію її обурення. Минулого разу нас перенесли просто до кімнат, і ніхто не змушував нас тягати валізи східцями. Це було зручно, ефективно й абсолютно не енергозатратно. А тепер, коли я ще не повністю оговталась від ранкового прощання з родиною, довелось одразу ж братися до фізичних вправ.

Ілларія мала дві великі валізи, а я хоч і мала лише одну, та зачаровану — вона була набита до межі. В таку валізу могло влізти усе, від суконь до міні-бібліотеки. Але ж вона важка, якщо не активувати спрощення ваги, а це, як виявилось, моя валіза відмовилась робити — певно, щось не так із заклинанням. Треба буде потім показати це викладачу зачарувань.

Ми піднялись на другий поверх. Я вже хотіла відчинити двері на сходи, коли зненацька одна з дверей гуртожитку прочинилась, і на порозі з’явився він – Грегорі. Все з тією ж зухвалою усмішкою, вічно за темними окулярами, які виглядали геть недоречно всередині приміщення.

Як і завжди, виглядав так, ніби щойно вийшов з власного тронного залу, а не з кімнати студентського гуртожитку. Я не знала, як йому вдається завжди виглядати таким впевненим. У ньому була якась внутрішня зібраність, що поєднувалась із вічною схильністю до жартів.

– Ми вже знаємо, що ти не допоможеш нам, – випередила мене Ілларія, склавши руки на грудях. – Минулого разу не допоміг, тому зараз не варто нам на щось розраховувати. Ми теж раді тебе бачити й з радістю потім поспілкуємось. Але бри́сь назад до кімнати та не дратуй своїм задоволеним виглядом.

Я спробувала стримати сміх. Вона завжди так яскраво реагує на нього, але в її словах була правда. Минулого разу Грегорі дійсно просто посміхнувся і зник у кімнаті, лишивши нас з важкими речами наодинці. Ми тоді ледь не посварились, бо обидві були втомлені. Та цього разу щось пішло не так.

– Чому ж, – сказав він спокійно, наближаючись до нас. – Я з радістю допоможу двом таким чарівним дівчатам. Це було б не дуже гарно з мого боку, а я ж усе-таки принц.

Принц… Він завжди це підкреслює, ніби намагається переконати нас у чомусь або просто нагадати, що не такий простий, як здається. Та, щиро кажучи, ця його манера була не така вже й дратівлива. Навпаки, іноді навіть здавалася чарівною.

– Хто ти й що зробив з Грегорі? – запитала я, дивлячись на нього з підозрою. – Ти точно не він.

Він лише посміхнувся і без жодного зусилля підхопив дві валізи — одну мою і одну з речами Ілларії. Я дивилась на нього з подивом. Він справді сильніший, ніж здається. Тоді, коли ми з ним змагались, я перемогла лише тому, що використала хитрість. Та фізично він явно мав перевагу. Можливо, якщо б серйозно поставився до бойової підготовки, то став би одним з найкращих.

Зупинившись біля наших дверей, Грегорі подивився на нас, і я знову подумала про ті окуляри. Що він ховає за ними? Це було не просто питання цікавості — це було питання довіри. Вони створювали бар’єр, і я не знала, чи зможу його колись подолати. У його рухах відчувалася легкість і певна невимушена грація, якої зазвичай бракувало незграбним студентам першого курсу.

Зупинившись біля дверей нашої кімнати, він повернувся й подивився на нас. Принаймні мені так здалося. Ці окуляри починали мене дратувати дедалі більше — іноді складалося враження, що вони самі обирають, куди спрямувати його погляд, і я ніяк не могла вловити справжнього виразу його очей.

— Не хочеться, аби ви постраждали ще до початку навчання, — сказав він. — А з такими валізами це цілком можливо. Побачимося на уроках. Або заходьте в гості.

Він коротко кивнув, але цього разу його слова прозвучали щиро, без жодної насмішки. І я відчула, що він дійсно змінився за час канікул. У ньому з’явилася якась нова стриманість, ніби він навчався приховувати більше, ніж показувати.

— Хоча щось мені підказує, що мрієте ви зараз лише про те, аби полежати, — додав він, кидаючи швидкий погляд на Ілларію.

Попрощавшись, хлопець спокійно пішов назад до своєї кімнати. Його постать зникла за дверима, а в повітрі ще кілька митей вібрувало відчуття присутності, наче тінь його усмішки залишилася з нами.

Ми нарешті затягнули валізи всередину, і щойно двері зачинилися, Ілларія з розмаху плюхнулася на своє ліжко. Вона мріяла про це ще з тієї миті, як ми тільки прибули в Академію. Її волосся розсипалося по подушці золотистим віялом, а обличчя розгладилося від втоми.

Пам’ятаю, вона навіть якось зізналася, що сумувала за своїм ліжком більше, ніж за окремими залами палацу. І зараз, розкинувшись у знайомих простирадлах, вона виглядала абсолютно щасливою, наче знайшла нарешті своє місце. Припіднявшись на ліктях, Лія хитро глянула на мене.

— Що то його вкусило, що він став таким милим? Аларік тут точно ні до чого, — розсміялася вона. — Невже наш Грегорі в когось закохався? От і вирішив стати таким турботливим, аби справити враження.

— Ну так, точно в мене, — іронічно відповіла я. — Прямо спить і бачить наше спільне майбутнє з купою діток та величезним палацом. От писав мені щодня, а сам тим часом думав, як зізнатися у своїх почуттях. Ми ж не в любовному романі, Ліє. Досить вигадувати таку нісенітницю.

— Романи пишуться з життя, — знизала вона плечима. — Кожен сюжет уже колись відбувався насправді. А тут ти можеш сама писати свою власну історію.

Я замовкла. Її слова були простими, але дивним чином боляче відгукнулися всередині. Якби ж то все було так просто. Наше життя надто складне й переплетене з політикою, старими таємницями і долями, які часто обирають за нас.

Але щось мені підказувало: мою історію вже давно хтось спланував. І від мене мало що залежить. Хотілося б вірити, що попереду мене чекає спокійне й мирне життя, наповнене світлом і сміхом. Але глибоко всередині я знала — на такі надії краще не розраховувати.