Глава 5

- Це певно той самий, що тоді супроводжував мене. - буркнула Ілларія. - Ото мені щастить на таких помічників. І як ми тепер затягнемо наші речі в Академію?                                                                           

Ми опинились перед дверима в гуртожиток, і чоловічок просто зник. Минулого разу мене перенесли прям всередину, однак зараз було все інакше. Можливо кожного разу з одного й того ж місця забирає той саме провідник. Ну на наступний рік і дізнаємося. Хоча вони всі настільки схожі між собою, що важко буде розрізнити де хто. Та мені пощастило, я мала лише одну валізу, хоча речей там неймовірно багато. А от Ілларія тягла з собою аж дві. І то не малих розмірів. Що вона з собою взяла? Одяг помістився б в одну, ну і в рюкзак решту дрібничок. Хоча хто її знає, можливо взяла з собою власні книжки з бібліотеки палацу. Я вирішила їй допомогти. Все ж таки, вона не просто моя подруга. Лія ще й моя сестра.                                                                                                                                                        

І от так ми тягли вже три валізи на третій поверх. Чудово просто, не так я собі уявляла початок другого семестру навчання. Хоча я взагалі собі не уявляла навчання в Королівській Академії. Кажуть, що історія має властивість повторюватись. Ось і на цей раз на другому поверсі відчинились двері, і ми побачили Грегорі. Все з тою самою нахабною посмішкою та в незмінних окулярах. Що ж він приховує за ними? Може, в нього взагалі немає очей? А як він тоді бачить? Щось мене не туди понесло. Пояснення явно якесь просте. В нього може бути чутливість очей, великі кола під очима чи просто поганий зір, а це якісь спеціальні окуляри. Колись я в нього спитаю.                                                          

- Ми вже знаємо, що ти не допоможеш нам. Минулого разу не допоміг, тому зараз не варто нам на щось розраховувати. - сказала Ілларія. - Ми теж раді тебе бачити й з радістю потім поспілкуємося. Але брись назад до кімнати та не дратуй своїм задоволеним виглядом.                                                    

- Чому ж. - хлопець нас здивував, підійшов та взявши дві валізи. - Я з радістю допоможу двом таким чудовим дівчатам. Це було б не дуже гарно з мого боку, а я ж все-таки принц.                                        

- Хто ти й що зробив з Грегорі. - сказала я. - Ти точно не він.                                                                       

Хлопець лише посміхнувся та взяв дві валізи. А він на диво сильний. Я тоді перемогла лише завдяки хитрості, але якби він краще вчився бойовим мистецтвам, то з нього вийшов би чудовий воїн. Зупинившись біля дверей, він подивився на нас. Принаймні, мені здалося, що подивився. Так, ці окуляри починають мене дратувати.                                                                                                             

- Не хочеться аби ви постраждали ще до початку навчання. А з такими валізами це цілком можливо. - він кивнув. - Побачимося на уроках. Або заходьте до нас в гості. - Грегорі подивився на Ілларію. - Хоча щось мені підказує, що мрієте ви зараз лише про те, аби полежати.                                                            

Попрощавшись, хлопець пішов назад до своєї кімнати на другому поверсі. Відкривши двері та затягнувши валізи, Ілларія одразу плюхнулась на своє ліжко. Вона про це мріяла ще з самого нашого прибуття сюди. Пам'ятаю подруга навіть казала, що сумує в палаці за своїм ліжком в Академії. Припіднявшись на ліктях, подруга сказала:                                                                                    

- Що то його вкусило, що він став таким милим? Аларік тут точно ні до чого. - розсміялася вона. - Невже наш Грегорі в когось закохався. От і вирішив стати таким милим та турботливим, аби справити враження.                                                                                                                                                        

- Ну так, точно в мене. Прям спить і бачить наше спільне майбутнє з купою діток та великим палацом. - розсміялась я. - Ото писав мені, а сам думав, як би зізнатись мені у своїх почуттях. Ми не в любовному романі. Досить вигадувати таку нісенітницю.                                                                                               

- Романи пишуться з життя. Кожен сюжет вже колись стався. - потиснула плечима подруга. - А тут ти можеш самостійно писати свою власну історію.                                                                                           

Якби ж то все було так просто. Наше життя не настільки просте, як здається на перший погляд. Але, щось мені підказує, що мою історію розпланував вже хтось інший. І хочеться вірити, що мене очікує спокійне та мирне життя. Але на це сподівань мало...