Глава 4

Якось дуже швидко пролетів цей тиждень. Набагато швидше, ніж я очікувала. Дні зливалися у суцільну мозаїку прогулянок, розмов, нових відкриттів і родинних обідів. Можливо, саме тому час вислизав крізь пальці, немов пісок у годиннику.

Я весь час була чимось зайнята: то знайомилася з новими залами палацу, то слухала історії батька про дитинство і про Академію, то допомагала Ілларії у дрібних справах. Служниці жартували, що я не даю собі й хвилини відпочинку, хоча насправді я намагалася лише відчути це місце своїм. Але чи хотіла б я залишитися тут надовше? Навіть не знаю. Напевно, це вже непоганий початок. А далі — подивимося.

Весь цей час Реджинальд старався проводити якомога більше вільних хвилин із нами, немов намагаючись наздогнати ті сімнадцять років, які нас розділяли. Ми годинами сиділи у великій бібліотеці, де старовинні фоліанти тягнулися аж до стелі, і він розповідав про своє дитинство, про перші роки на престолі, про мою матір.

Голос завжди тремтів, коли мова заходила про неї, і в його очах з’являлася дивна суміш гордості та болю. Я ловила себе на думці, що хочу розпитати більше, але боялася, що кожне нове слово стане для нього занадто гострим. Та навіть тоді він намагався приділяти увагу не лише мені, а й племінниці.

Для нього Ілларія була майже дочкою — він виховував її з самого дитинства, бачив її перші кроки й перші перемоги. І хоч тепер я повернулася, він не дозволяв собі бодай натяку на байдужість до неї.

Ілларія ж була просто щасливою. Вона світилася, наче сонце, і кожен її сміх луною розливався по коридорах. Вона тягла мене то у сади, то в оранжереї, то у величезний зал зі скляною стелею, де можна було бачити зорі навіть у похмурий день.

Мені було дивно усвідомлювати, що її доля змінилася через моє повернення. Адже саме я стала причиною того, що вона втратила титул спадкоємиці. Але подруга ні на мить не показала ані жалю, ані заздрості. Лише підтримку. Часом навіть надмірну — вона постійно повторювала, що я впораюся, що все буде добре, і що вона завжди буде поруч.

Навіть з Анастасією ми знайшли спільну мову. Вона залишалася різкою та прямолінійною, могла одним поглядом змусити відчути себе винною, але вже не сприймалася чужою.

Інколи я навіть ловила себе на думці, що саме в ній є найбільше тієї справжньої сили, яка притаманна Рейвенпортам. І, можливо, саме вона найкраще розуміє, як важко буває робити правильний вибір, коли на тобі лежить тягар відповідальності за цілу країну.

Спільна вечеря з моїми прийомними батьками теж пройшла чудово. Ми сиділи за одним довгим столом, свічки відкидали м’яке світло на обличчя, і навіть мама з татом Рейгази виглядали щиро радісними поруч із королем. Їхні очі сяяли гордістю, і я зрозуміла, що попри все вони залишаються моїми батьками.  У якийсь момент я впіймала себе на думці, що мені навіть не віриться, що все може бути так добре. Занадто добре, аби бути правдою.

Та попри все мене не покидали думки. Вони тиснули на свідомість і заважали навіть сконцентруватися на чомусь одному. Скоро починається новий семестр, і варто було б готуватися саме до нього, а не марнувати час на безкінечні переживання. Батько казав, що в програмі з’явиться багато цікавих предметів. Хоча ніхто не знав напевне, чи будуть нові заняття з бойових наук.

Раніше Академія вчила іншому: майбутні правителі покладалися на охорону, радників і воїнів. Та нинішні часи вимагали іншого. Довелося прийняти рішення навчати нас не лише політиці та етикету, а й тому, як захистити себе та народ.

Але наразі хвилювало мене зовсім не це. Я досі не знала, чому ночами майже не сплю. Сон вислизає, залишаючи лише втому. Це явно не особливість Рейвенпортів. І ще ця скринька... Вона мучила мене постійно. Я не раз брала її до рук, роздивлялася, намагалася відкрити — і щоразу марно. Здавалося, що замок насміхається, не піддаючись жодним спробам. Батько її ніколи не бачив.

Можливо, вона належала матері? Це єдиний варіант, який мені залишився. Якби я могла бодай на мить доторкнутися до її таємниці, можливо, тоді легше було б прийняти себе, свою нову сім’ю, своє походження.

Та настав час повертатися в Академію. І як не дивно, я дуже цього хотіла. Там мені було комфортніше, ніж у Хейвенберді. Може, справа в тому, що стіни Академії вже стали рідними, а тут усе ще було новим і чужим.

«Ти як?» — прийшло повідомлення на Сферу. — «Готова відправлятися на навчання?»

Останнім часом мені часто писав Грегорі. І я не могла не дивуватися. Ми ніколи не були надто близькими друзями. Навіть із Аларіком я спілкувалася більше в Академії. А він чомусь щодня знаходив для мене кілька слів. У більшості це були прості приязні фрази та жарти. Нічого особливого. Та іноді в його словах відчувалося щось більше.

«Я в порядку. Майже зібралися. Ти ж знаєш, мені навіть зачарованої валізи буде мало. Побачимось в Академії», — відповіла я.

— Знову пише Грегорі? — поцікавилася Ілларія, коли я закінчила збирати речі. Вона сиділа на ліжку й хитала ногами, немов нетерпляча дитина. — Певно, питає, коли ти приїдеш, адже так сильно скучив за тобою. А може, він тобі симпатизує?

— Не вигадуй, - я похитала головою. – Йому просто нудно, ось і пише.

Та її слова закралися мені в голову. Не може ж бути такого, щоб він справді бачив у мені щось більше? Я відкинула думку. Залишу ці роздуми до Академії. Там усе стане зрозуміліше.

Ілларія була готова ще зранку, а тепер лиш чекала на мене. Вона навіть зітхала демонстративно, мовляв, хто з нас майбутня королева — я чи вона? Я ж нарешті замкнула валізу й зітхнула з полегшенням. Цього разу дядько подбав, щоб і в племінниці була така ж чарівна валіза, яка вміщувала більше, ніж могла б здатися на перший погляд.

Батько підійшов до мене й міцно обійняв. Його обійми були теплими й водночас трішки тривожними. Він дивився так, ніби боявся знову втратити.

— Обіцяй мені, що писатимеш через Сферу хоча б раз у два-три дні, — його голос був серйозним.

— Обіцяю, — відповіла я, і цього разу щиро.