Глава 3

До обіду я вирішила трохи гарно одягнутись. Все ж це був мій перший родинний обід. Перша спільна трапеза з людьми, яких ще кілька тижнів тому я навіть не могла назвати сім’єю. Досі здавалося дивом усвідомлення того, що я весь цей час жила так близько до розгадки свого походження.

І тепер, коли правда розкрилася, мене не полишала думка: а що відчуває Реджинальд? Його щастя я бачила в кожному жесті, у кожному блиску очей, але десь у глибині душі він, напевно, теж губився у вирі відчуттів. Бо для нього, як і для мене, це було несподіванкою. Ми обоє вчилися жити з новою істиною, поступово торкаючись нею, немов крихкою скляною кулею, яку страшно впустити.

Я вдягнула темно-зелену приталену сукню до колін, що підкреслювала талію та вигідно контрастувала з моїм світлим волоссям. Чорні туфлі на високих підборах додавали кілька сантиметрів і робили поставу впевненішою.

Я трохи нафарбувалася — рівно настільки, щоб надати рисам обличчя чіткості, але не виглядати надмірно яскраво. Волосся розпустила, дозволивши йому вільно спадати хвилями на плечі. Загалом — доволі непогано. Я не хотіла виділятися, не сьогодні. Все ж таки там мала бути лише наша родина, ніхто сторонній. Реджинальд вирішив не поспішати з оголошенням народу про те, що зникла принцеса нарешті знайшлася.

Ну що, Амеліє, готова? Чи, може, вже варто звикати до іншого імені? Амаранта. Як дивно звучить. У мені все ще жила та дівчина, яка виросла у Рейгазів, і водночас я вже була іншою. А як правильно називати себе в думках? Хто я тепер? Ці питання невідступно переслідували мене. Вони лягали тінню навіть на такі буденні моменти, як вибір сукні чи зачіски.

— Емі, ти готова? — подруга буквально влетіла до кімнати, як буря. Її голос завжди звучав дзвінко й радісно. — Ми маємо бути в обідній залі вже за десять хвилин, а ти ще досі збираєшся! Я розумію, ти тепер принцеса і все таке, але на нас король чекає!

Щось не змінюється ніколи. Ілларія, як і завжди, виглядала невимушено: джинсовий комбінезон, біла футболка, зручні кеди. Її волосся було заплетене у дві косички, як у школярки. Улюблений стиль подруги — той самий, що я пам’ятала з Академії. Я навіть усміхнулася: оце так майбутня королева. Важко уявити Ілларію у пишній вечірній сукні чи з важкою короною на голові. Це не її.

Але ж тепер і не потрібно. Це місце посіла я. Амаранта Рейвенпорт — нова спадкоємиця престолу. Моя поява змінила її долю. Проте вона, здається, не лише не шкодувала, а й щиро раділа. І це трохи полегшувало тягар провини, що іноді починав тиснути.

— Тоді пішли, — сказала вона, грайливо підморгнувши. — Покажу тобі обідню залу. Але добре запам’ятовуй дорогу, бо потім доведеться добиратися самостійно.

Я тихо хмикнула. Як серед цих нескінченних коридорів узагалі можна щось запам’ятати? Вони зливалися воєдино, однакові, з гладкими стінами й високими арками. Лише картини розрізняли переходи: сцени з історії, пейзажі, портрети давно померлих родичів. Декотрі постаті на портретах дивилися так пронизливо, що здавалося, ніби вони стежать за кожним твоїм кроком.

Але двері в обідню залу справді відрізнялися: білі дубові, з різьбленими візерунками, що нагадували крила птахів у польоті. Вони були величними, проте не обтяжливими, немов символізували свободу, яку дарує сім’я.

А от сама зала… вона вразила мене своєю простотою. Не було жодної позолоти, зайвої ліпнини чи коштовних прикрас, як я чомусь очікувала. Лише висока стеля, стрункі колони та величезні вікна, крізь які лилося світло. Простір і повітря — ось чим дихало приміщення. І це було навіть приємно. У кутку тихо потріскував камін, запах свіжоспеченого хліба й пряних страв розливався по залі, створюючи відчуття дому.

Весь палац, як я вже встигла помітити, не прагнув вражати розкішшю. Він був скоріше зручним, світлим, пристосованим для життя. Наче навіть сама архітектура говорила: ми не прагнемо доводити свій статус, ми його просто маємо. У цьому була сила.

За довгим столом вже сиділи Анастасія та Реджинальд. Побачивши мене, він одразу підвівся, підійшов і міцно обійняв. У його теплих руках я вперше відчула щось схоже на батьківську турботу. Значить, навіть Тію вважали частиною родини.

— Емі, я такий щасливий, що ти тут, — його голос злегка тремтів від емоцій. — Ти навіть не уявляєш, як я скучив за весь цей час, поки ти була в Рейгазів. А особливо після мого повернення з батьківського дня в Академії… я вже не міг знайти собі місця, знаючи, що скоро моя донька повернеться додому.

Його очі світилися так щиро, що я відчула, як усередині щось м’яко розтоплюється. Все ще чомусь мені важко було усвідомити те, що відбувається.

— Нарешті ми зможемо провести час разом. Як справжня сім’я, - посміхнувся Реджинальд. – Зі мною поруч моя донька, племінниця і вірні друзі. Хіба може бути щось краще?

Я лише кивнула і зайняла місце поруч із ним. Батьком. Так, настав час звикати називати його саме так. Бо через два з половиною роки я повернуся сюди назавжди, вже в якості майбутньої королеви. І ми справді будемо бачитися постійно.

Але водночас ця думка лякала. Що страшніше: провести життя там, де я поки що почуваюся чужою, чи сидіти на престолі з усіма обов’язками, що тягне за собою корона? Хто знає… може, з часом усе зміниться.

Нам подали страви, і спершу ми їли майже мовчки. Тиша була спокійною, не гнітючою. Лише дзенькіт приборів і потріскування дров у каміні заповнювали простір. Іноді я ловила на собі погляд Анастасії — уважний, майже пронизливий, але без ворожості. Швидше з цікавістю.

— Ну що, дівчата, як навчання? — нарешті порушив мовчанку Реджинальд. — Я чув, що цього року вам додали кілька нових предметів. І одногрупники у вас з доволі… незвичними особливостями.

— Мені подобається, — відгукнулася Ілларія. — Є, звісно, проблеми з деякими дисциплінами, але це просто питання часу. Я планую виправитися вже в наступному семестрі. І, чесно кажучи, я вже чекаю його початку.

— Мені теж цікаво, — відповіла я коротко. — Особливо уроки бойових мистецтв. Там ми вивчали нові прийоми, і це було… захопливо.