Глава 2

Кімната була навіть більшою за ту, що в нас була в Академії. І це не дивно, адже ми тепер у палаці правителів Хейвенберду. Але різниця полягала навіть не в розмірах, а в тому, що тепер ця кімната належала тільки мені. Лише мені. І не потрібно було ділити її з Ілларією чи кимось іншим, хоча, чесно кажучи, я була б і не проти. Відчувалося, ніби мене поселили у світ, до якого я ще не мала ключа.

Спальня була надзвичайно гарною, витриманою в ніжних пастельних тонах. Стіни світліли м’яким відтінком персикового й вершкового, а стеля з вишуканою ліпниною скидалася на мереживо. Велике ліжко, застелене шовковою ковдрою, було вкрите купою м’яких подушок різних розмірів і відтінків.

Я навіть уявила, як можна було б загубитися серед них, наче у хмарі. І, на щастя, без балдахіна. Мені його і так вистачає — в Академії в кімнаті Ілларії був балдахін, і я завжди жартувала, що він схожий на пастку для птахів.

У повітрі в кімнаті стояв ледве вловимий аромат квітів — мабуть, із садів, що розквітали під вікнами. Десь у далекому коридорі долинали кроки слуг, і відлуння їхніх рухів губилося серед високих стін. Світло проникало крізь величезні вікна, падаючи на підлогу мозаїкою іскристих відблисків. Все здавалося занадто правильним, занадто досконалим, і від цього в мене всередині знову наростав дивний неспокій.

Попри всю красу й затишок я досі не могла звикнути до думки, що це місце стане моїм домом. Після того, як закінчу Королівську Академію, доведеться надовго поселитися тут, у цих стінах, серед цих високих вікон і нескінченних коридорів. Та поки що попереду було три роки — можливо, їх вистачить, аби навчитися дихати цим повітрям без відчуття, що я опинилася не на своєму місці.

Минуло якихось десять хвилин, коли двері майже вибухнули від енергії, й до кімнати влетіла Ілларія. Вона кинулася до мене з такою силою, що я ледь не втратила рівновагу, і мало не задушила в обіймах. Я вже й сама встигла скучити за нею. Вона була моєю першою підтримкою тут, моїм промінчиком у новій реальності, й тепер — ось вона, жива, поруч.

— Емі, я так рада, що ти тут! — засміялася вона, відпускаючи мене, але її руки все ще неохоче відривалися від моїх плечей. — Я вже дні рахувала до того моменту, коли ти нарешті приїдеш. Хоча, зізнаюся, декілька разів було шалене бажання навестись до тебе просто так, та я стрималася. Але тепер я дочекалася, - вона сяяла, ніби сонце прорвалося крізь хмари. — Тут майже нікого немає мого віку, — продовжила вона, кривлячись. — А Анастасія завжди зайнята. Так нудно, що ти собі просто не уявляєш! Але тепер ми придумаємо щось разом. Правда?

— Так, обов’язково придумаємо, — усміхнулася я, щиро радіючи її ентузіазму. — Слухай, я хотіла спитати… Скільки Анастасії років? Вона виглядає… ну, десь на двадцять п’ять. Але мій батько — тобто Картер Рейгаз — її дуже добре знає вже кілька років.

— Їй двадцять сім. Вона закінчила Академію Вищих Чинів і тепер майже не покидає палацу, — голос її став поважніший. — Просто вона з тринадцяти років бере участь в управлінні королівством. Дядькові дуже пощастило, що вона в нього є.

Я кліпнула. Двадцять сім? І з тринадцяти в політиці? Тоді все ставало трошки зрозумілішим. Я майже вгадала з віком, але в голові все одно крутилася думка: навіщо дитині йти в таку сувору сферу? Що могло змусити її зробити цей крок? І головне — що було тоді з королівством, якщо знадобилася допомога дівчинки? Я не встигла нічого запитати — Ілларія вже схопила мене за руку.

— Пішли! — раптом вигукнула вона. — Я покажу тобі палац. Він тобі точно сподобається, адже тут стільки всього цікавого. Все одно дядько звільниться не швидше ніж за годину. А нам потрібно зайняти себе. Поєднаємо приємне з корисним.

Я тільки знизала плечима. А чому б і ні? Все одно краще, ніж сидіти тут і рахувати хвилини. Палац виявився неймовірним. Я так часто бачила його зовні, прогулюючись поблизу або проїжджаючи повз, але всередині майже не роздивлялася. Мабуть, колись мені це просто було не цікаво: я завжди віддавала перевагу битвам, тренуванням, а не розгляданню архітектури.

Тепер же я відчувала, що відкриваю інший світ. Він був простішим, ніж я уявляла, — без зайвої помпезності, без золота, яке ріже очі. Простір і світло — ось що тут цінувалося. І це мало сенс: для людей, які могли перетворюватися на птахів, потрібні були широкі коридори, високі зали, відсутність зайвих перегородок. Я мимоволі замислилася: а що, якби й мені вдалося навчитися? Якою б була ця свобода — здійнятися у повітря й літати серед хмар?

Дорогою ми проходили повз відкриті двері до інших залів: бібліотеку, де полиці здіймалися так високо, що здавалося, вони торкаються небес; музичну кімнату, звідки ледь чутно линув звук арфи; зимовий сад, залитий золотим світлом, де квіти світилися ніжно-блакитним сяйвом. Я ловила себе на тому, що мимоволі уповільнюю крок, бо хотіла роздивитися кожну деталь, запам’ятати все.

— А от і наша родинна галерея, — усміхнулася Ілларія, коли ми звернули в черговий закуток.

Я відчула, як серце прискорилося. Перед нами відкрилася довга зала, де стіни прикрашали портрети королівської родини. Вони були ніби живі — очі персонажів світилися теплом, погляди ніби стежили за кожним рухом. Майстер, що їх писав, мав надзвичайний талант: фарби здавалися дихаючими, і здавалося, що варто лише зробити крок ближче — і картина оживе.

Я спинилася перед портретом жінки. Нарешті я побачила свою матір — справжню, ту, про яку мені так мало розповідали. Вона й справді була надзвичайно гарною. Тонкі риси обличчя, м’яка посмішка, довге каштанове волосся, що спадало хвилями на плечі. Я не дивувалася, що Реджинальд покохав її. Вона була з простої родини, наскільки я знала, але її очі… в них було щось таке, що могло викрасти серце навіть у принца.

І все ж, дивлячись на неї, я не знаходила подібності з собою. Як і з батьком. Моє обличчя було зовсім іншим. То в кого ж я пішла? Я почала водити поглядом по інших портретах, намагаючись віднайти бодай якусь спільну рису. І раптом мій погляд зупинився.