Глава 1

Перший тиждень канікул пролетів доволі швидко. Я б навіть сказала якось буденно для мене. На якусь мить можна було навіть забути, що я принцеса, і скоро мені повертатися в Королівську Академію. Батьки нормально сприйняли новину про те, що я є спадкоємиця Рейвенпортів. Тато навіть зрадів, що мені не треба буде далеко їхати від них. А тим паче жити під правлінням доньки - це чудово. Якби ще й мені було так легко. Однак я все ще не могла усвідомити. Якось це все було не правильно, чи що. Але скоро все стане на свої місця. Все ж мене ще є дві з половиною роки, аби звикнути до того, що я стану королевою. Цей тиждень я просто жила так, як звикла. Та тепер я маю поїхати до палацу, де тиждень проведу з батьком та сестрою. Досі не можу їх так називати, адже на це знадобиться час. Вони відвідували нас доволі часто, адже Реджинальд просто не міг тепер відпустити свою доньку, яку лише нещодавно знайшов. Я навіть не встигла скучити за ним. Я розуміла батька, та мені було не дуже зручно вважати себе Амарантою. На це треба час, аби звикнути. Ніхто і не обіцяв, що буде легко.         

- Люба, ми будемо зовсім близько. Ти навіть зможеш до нас приходити в будь-який момент. - сказала мама, коли я вже була готова їхати. - До того ж в нас ще попереду вечеря з королем. Там ми точно побачимося.                                                                                                                                                      

- Так. Тому можеш не хвилюватися. Все буде добре, адже ти будеш з рідними. - продовжив тато. - Ти там нас не забувай.                                                                                                                                        

- Тату, я буду не так далеко звідси. До того ж я вас ніколи не забуду. Ви моя родина. - посміхнулася я. - Я вас дуже люблю.                                                                                                                                           

Мама змахнула сльозу та міцно мене обійняла. Вони мене теж дуже люблять. Хоч я і не рідна їм, та ці люди ж мене виховали. І тільки я збиралась щось сказати, як посеред кімнати виникла дівчина. Виглядала вона дорослою, і мала довге світле волосся, темно-сині очі та тендітну фігуру. Дівчина уважно розглядала нашу вітальню. Я ніколи не бачила її раніше, хоча зовнішність цієї дівчині мені здавалася знайомою.                                                                                                                                        

- Анастасіє, - здивувався тато. - Дуже дивно тебе бачити тут. Що ти тут робиш? Щось сталося?             

- Реджинальд попросив мене, аби я доставила принцесу Амаранту до палацу. - м'яко посміхнулася вона. - Він дуже хвилюється і хоче, щоб вона добралась без перешкод. Але у вас дуже затишно. Дивно, що ти мене ніколи не запрошував у гості.                                                                                          

Так от як вона виглядає. Я чула про неї від Ілларії, але уявляла трохи інакше. Хоч вона і не була родичкою, та я думала, що в неї родинні риси Рейвенпортів. Я помилялася, хоча дівчина і так дуже гарна. Що ж, Ілларія про неї мало говорила, навіть коли ми спілкувались через сферу.                             

- Принцесо, ви вже готові? - запитала вона. - Ми можемо відправлятися?                                                  

- Так, я все зібрала. - я обійняла ще раз батьків. - Готова.                                                                           

Дівчина кивнула, і ми розчинились у повітрі. Це було так несподівано, адже я подорожувала лише з Провідниками в Академію. Це якась особлива магія чи її дар? Скоріш за все дія артефакту. Опинились ми вже перед входом в палац. Стільки разів я бачила його та навіть була всередині. Але ніколи в ролі принцеси. Тепер все сприймається інакше. Анастасія пішла вперед, а я просто слідувала за нею та везла свою валізу. Я розглядала кожну деталь, і все було таким незнайомим для мене.                        

- Реджинальд бажає бачити вас на обіді за пів години, а зараз він має дуже важливу зустріч. - пояснила Анастасія. - Скоро до вас приєднається й Ілларія. Вона вже не може дочекатися вашої зустрічі. А поки що, я покажу кімнату. Впевнена, вам точно сподобається.                                                                         

- Анастасія. - сказала я. - До мене можна на ти, і просто Амелія, чи Емі. Бо я ще не звикла до Амаранти, а тим паче до титулу принцеси. Та й ти старша за мене і мені хотілося аби склалися нормальні стосунки з кожним тут.                                                                                                                     

- Домовились тоді. Насправді я рада, що ти сама запропонувала це. - а в неї гарна посмішка. - А я просто Тія. Мені так більше подобається. І це, так би мовити, для своїх. Ми з тобою будемо бачитися досить часто, тому можеш звикати.                                                                                                               

- То я вже стала своєю? - розсміялась я.                                                                                                         

- Ти донька Редждинальда, а значить частина родини для мене. Тому так, ти стала своєю. - вона зупинилась біля дверей. - Це твоя кімната, Ілларія ж скоро підійде. А я поспішаю, адже маю багато справ, тому до зустрічі на обіді.                                                                                                                   

Я їй посміхнулась, і дівчина в той же момент зникла. Скоріш за все це саме її дар, адже артефакт діє інакше. Цікава дівчина, потрібно буде дізнатися її ближче...