Глава 1

Перший тиждень канікул пролетів доволі швидко. Я б навіть сказала — надто швидко. Дні текли майже буденно, і на якусь мить можна було навіть забути, що я принцеса, що тепер моє життя кардинально змінилося й мені скоро доведеться повертатися в Королівську Академію.

Батьки сприйняли новину про те, що я спадкоємиця Рейвенпортів, набагато спокійніше, ніж я очікувала. Тато навіть пожартував, що йому легше від самої думки, що доньці не доведеться їхати світ за очі, а залишиться у рідному королівстві. Він щиро радів, що зможе бачити мене частіше, ніж думав раніше.

— І жити під правлінням власної доньки — це ж узагалі прекрасно, — сказав він одного вечора з усмішкою, і в його очах світилася така гордість, що я навіть розгубилася.

А мені було не так легко. Усередині все ще жеврів спротив, щось шепотіло, що це все не зовсім правильно. Я не відчувала себе Амарантою. Я залишалася Амелією, просто дівчиною, яка вчилася, мріяла, сміялася з друзями. Прийняти нову ідентичність означало відмовитися від частини себе, а до цього я не була готова. Проте попереду ще два з половиною роки — може, цього вистачить, аби звикнути до думки, що я стану королевою.

Цей тиждень я провела так, як звикла: допомагала мамі на кухні, гуляла в саду, сиділа з книгою біля вікна, коли за шибкою шумів дощ. Було в цьому щось надзвичайно затишне, знайоме, що тримало мене в реальності. Я навіть ловила себе на тому, що кожну дрібницю — запах пирога, звук дощу по черепиці, теплий подих вітру в саду — намагаюся запам’ятати, ніби ці миті можуть вислизнути й більше ніколи не повторитися.

Але настав день, коли довелося збиратися до палацу, де я мала провести цілий тиждень з Реджинальдом та Ілларією. Досі язик не повертався називати їх «батьком» і «сестрою». Це слово застрягало десь у горлі, а щоб воно прозвучало природно — потрібен час.

Реджинальд за цей тиждень відвідував нас кілька разів. Здавалося, він просто не міг тепер відпустити мене далеко від себе. Його погляди були теплими, але в них завжди жила якась боязка надія — ніби він щоразу перевіряв, чи я справді тут, поруч, чи не розтану я, мов сон. Я розуміла його, але мені все одно було не по собі. Я наче стояла однією ногою в новому житті, а другою залишалася в старому.

Коли валіза була зібрана, я стояла посеред кімнати й дивилася на знайомі речі — книжки на полиці, улюблену ковдру, що ще пахла сонцем, вазу з сухими квітами, яку ми з мамою робили минулої осені. Несподівано накотило відчуття, ніби я йду в подорож без вороття.

— Люба, ми будемо зовсім близько, — мама поправила мою накидку, хоча вона й так сиділа ідеально. Її руки трохи тремтіли. — Ти навіть зможеш приходити до нас у будь-який момент. До того ж у нас попереду вечеря з королем, там ми точно побачимося.

— Так, — підхопив тато, обіймаючи мене за плечі. Його голос був рівним, але я відчула, як він міцніше стиснув мене, ніби боявся відпустити. — Тому можеш не хвилюватися. Все буде добре. Ти ж будеш із рідними. А нас не забувай.

— Тату, — я ледь усміхнулася, хоч у горлі щось защеміло. — Я ніколи вас не забуду. Ви для мене завжди будете родиною. Я вас дуже люблю.

Мама змахнула непрохану сльозу й міцно обійняла мене, наче боялася відпустити. У цих обіймах було стільки тепла, що я мимоволі заплющила очі й затримала подих. Ці люди виховали мене. Вони були поруч, коли я падала й коли сміялася, коли хворіла й коли мріяла. Вони дали мені життя, навіть якщо й не кровне.

І саме в цей момент у кімнаті майже безшумно виникла дівчина. Вона з’явилася так природно, ніби була частиною повітря, що ми вдихали. Струнка, тендітна, з довгим світлим волоссям, яке спадало хвилями на плечі, і темно-синіми очима, що пильно оглядали нашу вітальню. У її рухах було щось врівноважене, навіть королівське, але водночас — м’яке, тепле.

— Анастасіє, — здивовано мовив тато. — Дуже дивно бачити тебе тут. Щось сталося?

— Реджинальд попросив мене доставити принцесу Амаранту до палацу, — м’яко всміхнулася вона, і від цієї усмішки в кімнаті стало ще світліше. — Він хвилюється й хоче бути певним, що вона дістанеться без перешкод. У вас дуже затишно, до речі. Дивно, що ти ніколи не запрошував мене в гості.

Так от як вона виглядає — Анастасія. Чула про неї від Ілларії, але уявляла зовсім інакшою. Я очікувала побачити щось суворе, відсторонене, із рисами, схожими на Рейвенпортів. Але помилилася: у ній не було жодної холодності. Навпаки, вона виглядала приязною і водночас загадковою, наче несе в собі таємниці, які відкриваються тільки тим, кому вона сама дозволить.

— Принцесо, ви готові? — запитала вона, дивлячись просто на мене.

— Так, — я ще раз обійняла батьків, намагаючись запам’ятати відчуття їхніх рук, запах дому, навіть шелест вітру за вікном. — Готова.

Анастасія кивнула — і все довкола розчинилося. Я відчула, як простір потягнув нас углиб, наче ми зробили крок у невидимий потік. Серце підскочило вгору, але вже за мить ми стояли біля палацу. Я подорожувала раніше тільки з Провідниками в Академію, але ця магія відчувалася зовсім інакше. Легша, м’якша, природніша. Схоже, це був її особливий дар.

Палац вразив мене навіть тепер, хоча я бачила його раніше. Тільки тепер він постав переді мною зовсім іншим — не як будівля, яку відвідуєш на екскурсію чи урочистість, а як місце, що мало стати домом. Кожна колона, кожне різьблене вікно, кожна вежа здавалися глибшими, вагомішими, сповненими сенсу. Мені навіть стало трохи моторошно: це не просто стіни, це — історія. І тепер вона належить мені.

— Реджинальд чекає на вас на обіді через пів години, — пояснила Анастасія, крокуючи поруч. — Зараз у нього важлива зустріч. Скоро до вас приєднається й Ілларія, вона вже не може дочекатися зустрічі. А поки що я проведу вас до кімнати. Вона вам сподобається.

Її голос звучав тепло й уважно, ніби вона дбала, аби я почувалася спокійніше. І мені справді стало трохи легше. Але неправильність ситуації мене не покидала ні на мить.

— Анастасіє… — я вагалася мить, перш ніж наважилася. — До мене можна на «ти». І просто Амелія. Або Емі. Бо я ще не звикла до «Амаранти», та й титул «принцеса» звучить чужо. Та й ти старша за мене. Я хочу, щоб тут у мене склалися нормальні стосунки.