Розділ ІІ

Ненавиджу канікули. Хоча це й уперше, коли я по-справжньому їду з Академії додому, та все ж хотілося повернутися назад. Дивно, але саме там, серед суворих стін і нескінченних правил, я почувався спокійніше, ніж у палаці, який мав би бути для мене домом.

Мабуть, у цьому і є іронія долі. Повертатись у родинний палац Драгомірів, де давно вже не було родинного тепла — звучало майже як покарання. Ні, Джейкоб і Зоріна виховали мене, й я справді любив їх. Та тепер усе змінилося.

Відтоді як ми дізналися правду про Дарсану, король та королева забули про спокій. Вони навчилися жити з тривогою так, як інші вчаться жити з диханням. Вони могли вдягати на обличчя маски впевненості й сили, але я бачив — за ними ховалися виснаження та біль. І я сам… теж.

Як би ми всі не намагалися триматися, повертатися до звичного ритму життя було неможливо. Усе, що ми робили, було радше імітацією. Іноді я ловив себе на думці, що навіть сміх у залах палацу звучить інакше: штучно, наче хтось грає роль.

У моїй голові безперервно крутились думки про те, як я можу знайти свою сестру. Тут, у Валорії, це зробити неможливо. Я відчував це нутром. Тому я чекав повернення в Академію. Там у мене більше можливостей, там більше знань, більше артефактів, більше шансів. Саме там я зможу рухатися далі, а не тупцювати на місці.

Артефакт показав, що Дарсани немає в нашому королівстві. Це стало шоком, а водночас і полегшенням. Значить, вона десь там. У тридцяти п’яти світах, що розкинулись, наче зорі на карті. Звучить божевільно? Авжеж. Але саме ця думка дала мені дивне відчуття надії. Так, мені доведеться шукати довго. Може, десятки років. Може, століття. Для когось це катастрофа, але я ж вампір. Час для мене тече інакше. Сто років — це довго, та не нестерпно. Якщо в кінці шляху я знайду Дарсану, воно того варте.

І все ж поки я був тут, у палаці, дні текли повільно, як застояна вода. Врешті пролетіло два тижні — два тижні, за які я не зробив абсолютно нічого корисного. Я майже весь час проводив або в бібліотеці, гортаючи старі книги, що давно втратили будь-яку новизну, або в тренувальній залі.

Часом це нагадувало порожнє коло: прокинувся, пішов тренуватися, потім читання, короткі розмови з тіткою чи Джейком, вечеря — і знову ніч. І так день за днем. Можливо, хтось інший насолоджувався б таким «відпочинком», але для мене це було радше в’язницею.

Я розумів: хоча я і принц, та не маю права покладатися лише на титул. Мені потрібна сила, мені потрібні навички. І мені пощастило, що в мене був найкращий учитель — одна з найвправніших воїнів у всіх тридцяти п’яти світах.

Моя тітка Зоріна вчилася в Академії Непростих, і це вже багато про що говорило. Вона була королевою Валорії, але в душі залишалася воїном. Кожен її рух на тренуваннях — чіткий, стрімкий, продуманий. Її удари змушували мене відчувати, що навіть я, вампір, принц і спадкоємець, ще надто далекий від досконалості. Вона ж, здавалось, отримувала від цього справжнє задоволення.

— Щось заслабо ти б’єш, як на хлопця, — сміялася тітка, легко ловлячи мій удар. — Боїшся зіпсувати свій манікюр? Якщо так, то я можу й полегше.

— Ну, не я пів життя тренувалася, — парирував я, стискаючи зуби. — Та й бити жінок якось не дуже правильно.

— То ти в нас ніжне створіння? — вона примружила очі, усміхаючись так, що в мені прокинувся азарт. — Таке миле та пухнасте, яке всіх закликає до миру? То, може, в мене все-таки племінниця, а не племінник? Га? І нареченого тобі знайти? У мене є кілька цікавих варіантів!

Я закотив очі, ухиляючись від її раптового удару. Вона навіть не билась на повну силу, інакше я вже би через секунду лежав на підлозі. Все ж не я тренувався пів життя.

— Ха-ха, дуже смішно, — пробурмотів я, блокуючи її наступний випад. — Бачу, сьогодні ти в доброму гуморі.

— А як же! — сміх Зоріни лунав дзвінко, майже як у дитини. — Немає нічого приємнішого, ніж ганяти власного племінника по залу й дивитися, як він пихтить.

Її жарти здавалися легкими, але я знав: це її спосіб ховати тривогу. Зоріна ніколи не показувала страху, проте я бачив, як змінюється вираз її очей, коли мова заходила про Дарсану чи про мене. Вона боялася втратити когось іще.

Я намагався триматися, та все ж у цих тренуваннях було щось більше, ніж просто боротьба. Моє тіло реагувало на кожен рух, відчуваючи власну слабкість і силу водночас. Я бачив, що навіть серед рідних людей є ті, хто завжди буде сильніший, і це змушувало мене сумніватися у власних можливостях. Проте водночас це надихало. Бо якщо вона змогла стати такою, то й я зможу.

— Готовий їхати в Академію? — поцікавилася вона після чергової паузи. Її погляд ковзнув по мені уважно, майже материнськи. — Речі зібрав? Чи знову все лишиш на останню мить?

— Так, ще вчора все підготував, — відповів я, витираючи піт з чола. А потім, немов знічев’я, додав: — Хіба домовину забув прихопити. Але не думаю, що мій провідник буде радий.

— О, як Грегорі зрадіє такій новині, — усміхнулась тітка, піднімаючи брови. — Уявляю його обличчя. Це ж чудова перспектива — спати поряд із мертвяком, який ще й кров п’є. Не забудь і крем від сонця прихопити. А то ще згориш десь по дорозі. І кому ми тоді трон передамо? Мені доведеться правити замість тебе.

Я розсміявся. Не тому, що це було справді смішно, а тому, що знав: саме так вона показує турботу. Вона хвилювалася за мене більше, ніж я сам за себе. І я завжди цінував її за це. Після того як матір втратила розум після смерті батька, саме Зоріна виховувала мене. Її любов і сила були тими речами, які тримали мене на плаву, коли все решта валилося.

— Я, мабуть, таки лишу домовину тобі, — відповів я, намагаючись говорити легко. — Тим паче вона двомісна. Вам із Джейком якраз підійде.

Зоріна пирснула зі сміху, а я відчув, як на мить із мене спала напруга. Та все ж, коли ми закінчили тренування, серце знову стало важким. Час спливав. Ось-ось мав прибути провідник, і я вирушу назад у Академію.

Думки про Дарсану не відпускали мене ні вдень, ні вночі. Я так сподівався, що Амелія може виявитися моєю сестрою. Її погляд, її усмішка, її доброта — усе це нагадувало мені ту, кого я втратив. Але ні. Це виявилось лише моїми мріями. Амелія не Дарсана. І це боліло.