Розділ ІІ

Ненавиджу канікули. Хоча це і вперше коли я їду з Академії, та все ж хотілося повернутися назад. От справді. Повертатись в родинний палац Драгомірів, де вже давно немає родинного тепла. Ні, Джейкоб та Зоріна виховали мене, і я справді любив їх. Та тепер все змінилося. З тих пір, як ми дізнались правду про Дарсану, король та королева назавжди забули про спокій. Як і я. Як би ми всі не намагалися, та повернутися до звичного ритму життя не могли. Я хочу знайти свою сестру, а тут це зробити неможливо. Тому скоріш би вже повернутися в Академію. Там в мене більше можливостей досягти своєї мети.Артефакт показав, що Дарсани немає в цьому королівстві. Ну так, лишилось ще тридцять п'ять світів. Тепер мені набагато легше. Я її шукатиму всього лише років сто. Хоча я вампір, для мене це не проблема. 

І, нарешті, пролетіло два тижні. Два тижні, за які я абсолютно не зробив нічого корисного. І майже всі ці дні я провів або у бібліотеці, або у тренувальній залі. Хоча я і принц, та все ж потрібно дбати про власну безпеку. І мені пощастило, що в мене був найкращий вчитель - один з найвправніших воїнів в усіх тридцяти п'яти світах. Моя тітка Зоріна вчилась в Академії Непростих. Цікава особливість королеви Валорії. І вона допомагала мені вивчати прийоми, аби я не відставав від інших студентів. Принц має мати добру підготовку. Та, сподіваюсь, що королем я таки не стану. Я не хотів би нести цей тягар. 

- Щось заслабо ти б'єш як на хлопця. - розсміялась тітка. - Боїшся зіпсувати свій манікюр? Якщо так, то я можу і полегше. 

- Ну, не я пів життя тренувався. Та й бити жінок якось не дуже правильно. - парирував я. - Мене ж виховували як принца, що має стати королем. 

- То ти в нас ніжне створіння? Таке миле та пухнасте, яке всіх закликає до миру? - розсміялась Зоріна, наносячи удар. - То може в мене таки племінниця? І нам шукати тобі нареченого. А в мене ж є пару цікавих варіантів. 

- Ха-ха, дуже смішно. - я відбив її удар. - Бачу, сьогодні ти маєщ хороший настрій. 

Якийсь час ми просто тренувались в тиші. Це мене напружувало ще більше, від чого я пропустив декілька досить простих ударів. Та вона набридала нам обом. Все ж це не в крові вампірів. Іноді, мені здається, що характером я схожий саме на неї, а не на рідну матір. Хоча це може через те, що вона ж мене і виховувала. 

- Готовий їхати в Академію? - врешті поцікавилася вона. - Речі зібрав? Чи ти вирішив все залишити на останню мить?

- Так, ще вчора все підготував. - сказав я. - Ще домовину забув прихопити. Але не думаю, що мій провідник буде задоволений. 

- А як Грегорі зрадіє такій новині. Це ж чудова перспектива - спати поряд із мертвяком, який ще й кров п'є. - тітка посміхнулась. - І крем від сонця не забудь. А то ще згориш на сонці. Кому ми тоді трон передамо? Так і доведеться правити. 

Я розсміявся. І це було скоріш завченим. Насправді Зоріна переживала за мене, адже я виріс на її очах. Вона стала для мене другою матір'ю. І я чув це в її голосі. Я по-справжньому любив їх, і зробив би все заради Джейкоба та Зоріни. 

- Я, певно, таки лишу його тобі. - посміхнувся я. - Тим паче він двомісний. Вам з Джейком якраз підходить. 

Ми завершили тренування, і мені пора було йти. Адже зовсім скоро прибуде провідник. І я відправлюсь в Академію. Шукати Дарсану. Однак з кожним днем надія стає все примарнішою. Я так сподівався, що Амелія може виявитися моєю сестрою. Та це не так. А значить, мої пошуки продовжуються далі...