Глава 27

Після цього в школі почалася справжня паніка. Кожен боявся за своє життя. Хтось напав на Академію, і судячи з усього, це був хтось зсередини. Невже серед нас є зрадник? Всі ці думки розліталися між учнями, наче іскри від багаття, що загрожує перерости у вогнище, яке охопить усе довкола.

Коридори, де ще вчора панувала тиша перед іспитами, тепер гули від криків і плачу. Студенти бігали, штовхалися, хтось намагався вибити двері в закриті аудиторії, шукаючи безпечного місця. Навіть викладачі, які завжди здавалися непохитними й незворушними, цього разу виглядали надто схвильовано.

Здавалося, що королівські родини залишалися у відносній безпеці, але після вибухів відчуття захищеності розвіялося. Минув час, коли Академія була святим і недоторканним місцем, символом єдності та сили. Тепер вона знову стала вразливою. Страх роз’їв ту тонку тканину довіри, яка об’єднувала нас усіх.

Одразу після того, як Мелісса пішла, прибіг професор Пауелл, аби перевірити, чи все зі мною гаразд. Його зазвичай стримане обличчя було блідим, губи стиснуті, а очі бігали по кімнаті, ніби він шукав нападника, який ось-ось міг вистрибнути з тіні.

Його голос звучав твердо, та все ж у ньому вчувалася тривога, яку він марно намагався приховати. І він мав усі підстави для цього — зі мною справді могло щось статися. Адже тепер усі знали, що я принцеса Хейвенберду, спадкоємиця престолу. Моя присутність у стінах Академії стала не просто навчанням — тепер вона була політичним ризиком. Ставлення до моєї безпеки змінилося: кожен мій крок перебував під наглядом.

Мене змусили піти до лікаря. От так я й опинилася вдруге в лазареті. І що дивно, мені навіть почало здаватися, що це місце стане моїм улюбленим. Або ж проклятим — адже щоразу, як я сюди потрапляла, щось траплялося. Білизна на ліжках ще пахла лікарськими травами, а стіни, хоч і виглядали бездоганно чистими, віддавали холодом.

Цього разу все обійшлося: лікар уважно оглянув мене й переконався, що серйозних травм немає — лише подряпини й страшна втома. Він довго бурчав, що мої нерви виснажені й мені потрібен відпочинок. Я ж наполягала, що відпочинок — це останнє, чого я хочу. Та зрештою він відпустив мене. Я ж одразу казала, що зі мною все добре. Хто ж мене слухає.

Повернувшись, я нарешті мала змогу роздивитися ті пошкодження, яких завдали вибухи Королівській Академії. Одна з веж, де зазвичай проходили заняття з магічної історії, була зруйнована вщент. Від неї лишилася купа каміння й диму, які повільно здіймалися в небо, створюючи моторошний силует проти вечірнього сонця. Це виглядало жахливо, але ще страшніше було усвідомлювати, що хтось зробив це навмисно. Каміння не падає саме по собі, і магія не вибухає без причини.

На щастя, ніхто не постраждав. Кінець семестру врятував нас: більшість класів стояли порожні. Проте в самому гуртожитку серйозно постраждав хол. Стіни потемніли від кіптяви, вікна вибило, а дерев’яні балки, обгорілі й почорнілі, ще трималися, але здавалося, що от-от упадуть. Я бачила двох студентів, яких винесли на ношах — вони отримали поранення від уламків скла. На щастя, їх життю нічого не загрожувало.

Професори зібрали нас у дворі та оголосили, що ми маємо якнайшвидше роз’їхатися по домівках. І вперше я побачила, що навіть вони не впевнені у своїй силі. Хтось напав на Академію — і це була не дитяча витівка, не помилка в експерименті. Це був спланований напад. Ідея розпустити студентів здавалася єдиним виходом. Всі слухали мовчки, наче вирок.

Ось так весело закінчився наш семестр. Я ще недавно думала, що в Королівській Академії буде нудно, що моє життя перетвориться на одноманітні лекції й тренування. А тепер ловила себе на думці, що хотіла б хоч трішки тієї нудьги.

— Мелісса де ЛаФельт врятувала тобі життя? — Ілларія майже задихалася від сміху й недовіри водночас. — Та сама принцеса ельфів, яка весь семестр ставилася до нас так, ніби ми ніхто? Ти серйозно, чи просто надихалась пилу?

— Дуже смішно, — відповіла я, закотивши очі. — Але так, це справді була вона. Якби не Мелісса, то я не знаю, що було б зі мною. Напевно, вже лежала б на дні каньйону. Я ще навіть не встигла ближче познайомитися зі своїм батьком, а вже могла втратити шанс назавжди.

Я відчула, як у грудях знову стиснуло від того спогаду — відчайдушної боротьби за життя, холоду скла під руками й того моменту, коли пальці майже зіслизнули. Якби не вона…

— Вона якимось чином почула мене, — додала я тихіше. — І витягнула. Уявляєш? Якби поряд нікого не було, я б не сиділа тут поруч із тобою. Це було жахливо.

— Так що, мені перестати її ненавидіти? — Ілларія підняла брови, зробивши вигляд, ніби замислилася. — Може навіть почати розмовляти з Меліссою де ЛаФельт? — вона театрально розсміялася. — Ну а що, тепер вона герой. Врятувала мою сестру. Я маю бути їй вдячною.

— Не знаю, чи треба аж так змінювати ставлення, — сказала я, хоч усмішка й з’явилася сама по собі. — Але факт лишається фактом: вона врятувала мені життя.

— Може, вона просто не хотіла, щоб твою смерть записали на її рахунок? — хитро примружилась Ілларія. — Бо всі б одразу подумали, що то вона винна.

— Ілларіє! — я штовхнула її плечем, хоч розуміла, що подруга намагається хоч трохи розвіяти атмосферу.

— Добре, добре, — засміялася вона. — Просто жартую.

— Краще бери свою й ходімо, - я зітхнула й узяла валізу. – Пауелл сказав, щоб усі якомога швидше роз’їхалися. Не хочу ще раз залишатися під завалами.

— О, звісно, Ваша Високосте, — Ілларія вклонилася так низько, що мало не впала. — Все заради Вашої безпеки.

— Ох, замовкни вже, — але на моєму обличчі з’явилася усмішка.

І от тепер я покидала Академію. Я й не думала, що це буде так важко. За ці кілька місяців вона стала для мене другим домом. Коридори, в яких я блукала, шукаючи потрібний клас. Тренувальні майданчики, де я відчувала справжню свободу. Друзі, які стали частиною мого життя. Усе це вже вплелося в моє серце, і залишати його навіть на короткий час було боляче.