Глава 26

Вже майже всі речі, які б мені знадобились у ці два тижні, знайшли своє місце у валізі. Це було не важко, адже в мені зараз вирувало стільки емоцій. Так дивно, коли я приїхала сюди, я зовсім не знала, хто я. Тепер я знаю, проте від цього мені не стало легше. Чомусь досі було відчуття, що я так і не дізналася про те, хто моя справжня родина. Ні, Ілларія і справді була для мене дуже близька. Проте я досі вважала її лише подругою. Якось не відчувалося, що вона моя сестра. Хоча хто знає, може я просто звикла до цього, і з часом все зміниться.                                                                                        

- Ілларіє, - сказала я подрузі, яка намагалась запхнути всі речі до своєї валізи. - Чого мені чекати від замку? Ні, я там була вже раніше, однак цього разу ж все має бути інакше. Тепер я знаю, хто мій батько.                                                                                                                                                              

- Ну, дядько буде дуже щасливий, і майже не відходитиме від тебе. Він стільки часу мріяв про цю зустріч, адже ми вірили, що Амаранта жива. І от тепер ти тут. - вона мені посміхнулась. - Ще, ти познайомишся з Анастасією.                                                                                                                        

- Це ще хто така? - здивувалась я. - Ніколи раніше про неї не чула. Хоча мій прийомний батько й був королівським воєначальником, та нас не знайомили з кожним.                                                                     

- Анастасія - це донька одного високопоставленого чиновника, який загинув на війні. Він був найкращим другом мого батька. - подруга сумно усміхнулася. - До речі, він віддав своє життя за моє. Саме тому, я і стою тут. вона дуже важлива для політики нашого королівства.                                         

- А мати Анастасії? - спитала я.                                                                                                                        

- Вона померла дуже давно. Ще коли дівчині було років десять - відповіла вона. - Анастасія закінчила Академію Вищих Чинів шість років тому. І вона один з радників твого батька. Більше приймає участь у фінансових питань, адже в неї справді талант до цього. - продовжила Ілларія. - Ми спілкувались, як були маленькими, хоча вона і старша на декілька років. Анастасія завжди для мене була ніби сестра. Але поступово все змінилось. Я не можу її назвати подругою, та ми в добрих стосунках. - Лія мені знову сподобалась. - Вона тобі сподобається.                                                                                                

Ух, я вже в передчутті зустрічі не лише з Анастасією, а й з іншими. І хоча я й виросла в Хейвенберді, та тепер я була принцесою, спадкоємицею престолу королівства. Навіть уявити не можу, що одного дня стану королевою такого могутнього королівства. Ці думки настільки захопили мене, що я майже нічого не чула та не бачила. Однак коли ми вже майже все зробили, пролунав вибух. При чому, для початку десь віддалік.                                                                                                                               

- Знову хтось експериментує. - сказала Ілларія. - Дорослі люди, а досі граються з магією.                    

Та другий вибух був все ближчим. А за ним і третій. І це було зовсім не схоже на експерименти. Однак я ніколи не бачила такого особисто. Але я ж готувалася до Академії Непростих, а там потрібно було бути готовими до всякого.                                                                                                                                 

- Лишайся тут і нікуди не виходь з кімнати. - сказала я Ілларії. - Я подивлюсь що там.                             

Хоч я і була кронпринцесою Хейвенберду, та все ж в мене залишилися інстинкти воїна. У коридорі було майже нічого не видно через пил. Я просто йшла, не розбираючи дороги. Та всі мої рефлекси були напружені. Я була готова зустрітись в битві. Та, не помітила, як наштовхнулась на когось. Я не роздивилась обличчя, адже він чи вона був вдягнений в балахон з величезним капюшоном. Я старалась битись, та його підготовка була в рази краща за мою. Це так дивно, адже в Королівській Академії не було настільки вправних воїнів. І через пару хвилин, мені довелось відступити, поки я на щось не наштовхнулась. Я зрозуміла, що це було вікно. Якимось швидким рухом він перекинув мене і я випала з вікна. Мені вдалося зачепитись за якийсь виступ, та я не впевнена, що зможу втриматись. Спробувавши кричати, зрозуміла, що мене ніхто не чує. А рука вже затікала, і відлік пішов на хвилини. Ось так просто я тепер і помру. Навіть не встигла нормально познайомитися зі своїм батьком. І коли я вже змирилась зі смертю, моя рука зіслизнула. Пора прощатися зі своїм життям. Та хтось підхопив мене в останній момент.                                                                                                                                  

- Я тримаю тебе. Тільки не панікуй, бо це зараз нам точно не допоможе. - роздався дівочий голос. - Допоможи мені якось, я сама не витягну. Хоча я і сильніша за інших, та все ж ти зараз не дуже зручно висиш.                                                                                                                                                                

Ногами я зачепилась за виступ, та почала збиратись по ньому. Без її допомоги я б сама з цим ніколи не впоралася. І от, я залізла назад у вікно. Невже я сьогодні не помру? Хто ж мене врятував? І от я змогла роздивитися її. Та моєму здивування не було меж.                                                                                        

- Ти мене врятувала. - прошепотіла я. - Якби не ти, я б зараз просто померла.                                        

- Не лишати ж тебе там. Хоч ми з тобою і не найкращі подруги, та все ж не могла залишити когось в біді. - фиркнула Мелісса. - Я може і противна, але не настільки.