Глава 26

Вже майже всі речі, які б мені знадобились у ці два тижні, знайшли своє місце у валізі. Я перебирала складені сукні, кілька книг, прикраси, що нагадували мені про минуле, і навіть старенький кинджал, який колись подарував мені наставник. Це було не важко, адже в мені зараз вирувало стільки емоцій, що навіть дрібниці здавалися легкими.

Дивно усвідомлювати, що коли я тільки приїхала сюди, то зовсім не знала, хто я. Ніхто. Звичайна дівчина серед сотень інших. Тепер я знала… проте від цього мені зовсім не стало легше. Знання принесли більше тягаря, ніж полегшення.

Чомусь досі було відчуття, що я так і не дізналася до кінця правди про те, хто моя справжня родина. Ніби пазл склався лише наполовину, і десь у темряві залишався прихований шматок, без якого картина ніколи не буде завершеною.

Ні, Ілларія і справді була для мене дуже близька. Її підтримка, її усмішка, її слова — усе це гріло мене й додавало сил. Але в моїй голові вона досі залишалася лише подругою, хоч я і знала, що вона моя сестра. Просто не відчувалося цього. Ніби серце не встигло наздогнати розум.

Можливо, справа у звичці. Я надто довго жила іншим життям, у іншій родині. Моє дитинство минуло в домі, де мене виховували зовсім інші люди, і їхні обійми для мене залишаються рідними. Хто знає, можливо, з часом усе стане на свої місця, і я зможу дивитися на Ілларію саме як на сестру, а не як на дівчину, що випадково стала частиною моєї історії.

— Ілларіє, — сказала я подрузі, яка сиділа на підлозі й відчайдушно намагалась запхнути всі свої речі у валізу, наступаючи на неї коліном і бурмочучи щось собі під ніс. — Чого мені чекати від замку? Ні, я була там вже раніше, але цього разу все ж інакше. Тепер я знаю, хто мій батько.

— Ну, дядько буде дуже щасливий, — вона ледь не видихнула ці слова, намагаючись защіпнути блискавку. — І майже не відходитиме від тебе. Він стільки часу мріяв про цю зустріч, адже ми вірили, що Амаранта жива. І от тепер ти тут.

Вона посміхнулась, і я відчула, як її щирість зігріла мені серце. В її очах була справжня віра, справжня радість. Але я не відчувала того ж. Думка про те, що це все не правильно, не покидала мене ні на мить.

— Ще ти познайомишся з Анастасією, — додала вона після паузи.

— Це ще хто така? — я здивовано підняла брови. — Ніколи раніше про неї не чула. Хоча мій прийомний батько й був королівським воєначальником, нас не знайомили з кожним.

— Анастасія — це донька одного високопоставленого чиновника, — пояснила Ілларія, нарешті перемігши свою валізу й сідаючи поруч на підлогу. — Він загинув на війні. Був найкращим другом мого батька, її обличчя потемнішало, і вона додала тихіше. — До речі, він віддав своє життя за моє. Саме тому я і стою тут.

Я завмерла. Це було занадто важливо, щоб знехтувати такою деталлю. Усередині мене щось кольнуло — дивна суміш жалю і вдячності.

— Вона дуже важлива для політики нашого королівства, — продовжила Лія, ніби відганяючи сум.

— А її мати? — спитала я, намагаючись хоч трохи відволікти її.

— Померла ще тоді, коли Анастасії було десять, — відповіла подруга. — Вона закінчила Академію Вищих Чинів шість років тому. Зараз один з радників твого батька. Найбільше займається фінансами, адже в неї справді талант до цього.

— І ви були знайомі? — уточнила я.

— Так, ми спілкувалися, коли були маленькими. Хоч вона і старша на декілька років. Для мене тоді Анастасія була майже як сестра, - вона сумно посміхнулась. – Але з часом усе змінилося. Не можу назвати її подругою, але ми в добрих стосунках, - її голос став м’якшим. — Вона тобі сподобається.

Я відчула, як у мені зростає хвилювання. Передчуття майбутнього знайомства з новими людьми змушувало серце битися швидше. У мені боролися страх і цікавість. Я була в передчутті не лише зустрічі з Анастасією, а й з усіма іншими, хто мав стати частиною мого нового життя.

І хоча я виросла в Хейвенберді, тепер я була принцесою, спадкоємицею престолу цілого королівства. Це усвідомлення було приголомшливим. Навіть уявити було складно, що одного дня я стану королевою. Від цієї думки мені хотілося то сміятися, то плакати.

Образи накочували один за одним: тронний зал, нескінченні обличчя підданих, батько, що гордо дивиться на мене. І я… серед усіх них. Та раптом у коридорі пролунав вибух. Далекий, глухий, але достатньо сильний, щоб зірвати мої думки.

— Знову хтось експериментує, — махнула рукою Ілларія, навіть не підвівшись. — Дорослі люди, а все граються з магією.

Але вже за мить почувся другий вибух. І він був набагато ближчим. Потім третій. Цього разу підлога під ногами навіть здригнулася, а з полиці впала книга. Моє серце стислося від відчуття тривоги. Це було зовсім не схоже на безпечні тренування чи випадкові експерименти. Повітря ніби стало густішим, кожна тінь у кутку кімнати ожила.

— Лишайся тут і нікуди не виходь, — кинула я до Ілларії, різко підводячись. — Я подивлюсь, що відбувається.

Я знала: хоч я й кронпринцеса, але інстинкти воїна нікуди не поділися. У коридорі стояла напівтемрява. Повітря було важким від пилу й гарі. Стіни подекуди були подряпані, штукатурка обсипалася. Я йшла повільно, але кожен м’яз у моєму тілі був напружений, наче струна. Слух ловив кожен звук: далекі крики, брязкіт металу, гуркіт обвалів.

Та раптом я врізалась у чиюсь постать. Вона виникла мов із повітря. Фігура була в темному балахоні, обличчя приховане глибоким капюшоном. Я встигла тільки відчути його силу, як почалася битва. Він рухався так швидко, що я ледве встигала блокувати удари. Його підготовка була на порядок вищою, ніж у будь-кого з Академії. Кожен його рух був точним, мов відточений роками.

Ми боролися всього кілька хвилин, але для мене вони тяглися, як вічність. Кожен удар віддавався у тіло гострим болем. Я відчувала, що відступаю, що мої сили тануть. Раптом спиною я наткнулась на холодне скло. Вікно. І перш ніж я встигла щось зробити, він різким рухом перекинув мене через підвіконня.

Моє тіло полетіло вниз. Серце зупинилося. Але інстинкт врятував: я вчепилася рукою за виступ. Вітер бив у лице, пальці ковзали по каменю, і я знала, що це лише питання часу. Я спробувала закричати, та мій голос розчинився у шумі й гуркоті.