Глава 25

Що ж, ця пара мені сподобалась дуже сильно. Набагато більше, ніж більшість теоретичних предметів в Академії. Хоча це й не дивно — я завжди віддавала перевагу практиці. Коли можна відчути магію на дотик, побачити її силу, прожити кожен момент, а не лише слухати сухі пояснення викладачів.

Але сьогодні було дещо інакше. Я могла бути собою, могла дозволити собі більше, ніж зазвичай. Нарешті я не приховувала свою магію, не маскувала її, не здавалася кимось іншим. І це було дивно й водночас захопливо. Здається, я почала знаходити своє місце в цьому світі.

І все одно не полишало відчуття, що я не принцеса. Принаймні я зовсім не відчувала себе нею. Усі ці розмови про моє походження, про те, що я Амаранта Рейвенпорт — воно було десь поруч, та ще не в мені. Наче приміряєш нову сукню: гарна, дорога, але чужа. І від того, що ця «сукня» колись мала стати моєю, легше не ставало.

Нарешті, я мала можливість по-справжньому придивитися до своїх одногрупників. Більшість часу ми або змагалися, або тренувалися, або ховалися за жартами й суперечками. А тепер… тепер я могла запам’ятати кожного.

Кожен із них був по-своєму цікавим, по-своєму небезпечним. Особливо мою увагу привертали Матіас і Себастьян. Їхня магія була настільки різною, що аж дивувало. У одного — стихійна, дика, непередбачувана, в іншого — точна, холодна, майже математична. Наче вони й справді мали б помінятися силами — тоді баланс виглядав би ідеальним.

І я вкотре замислилася: наша група підібрана випадково чи за якимось принципом? Бо з кожним днем дедалі сильніше здавалося, що все це — не просто збіг. Наче ми всі опинилися тут не лише тому, що нам виповнилося вісімнадцять. Наче хтось складав пазл, і кожен із нас був його частиною. І цей хтось добре знав, які шматочки мають опинитися поряд.

Та поруч із цим відчуттям було й інше: тягар секретів. Якщо Матіас і Себастьян не приховували своїх очей і магії, то що ж тоді ховає Грегорі за своїми темними окулярами? Це просто стиль? Чи в його погляді є щось таке, чого не можна показувати іншим? Від цієї думки по спині пробіг холодок. Я зітхнула. Ні, мабуть, не хочу зараз знати. З мене вистачає і власних таємниць.

Але все ж одне стало очевидним: кожен у цій Академії — непростий. Кожен приховує свій біль, свою тінь, свої страхи. І це відчувалося навіть у дрібницях: у мовчанні, у випадкових жестах, у тому, як хтось відводив очі, коли мова йшла про минуле. Ми ніби всі грали у спільну гру, де правила були прості — мовчи й роби вигляд, що все гаразд. Але карти в кожного свої.

Можливо, саме це колись і зробить нас ближчими. Бо хто, як не ми, зрозуміє один одного? Можливо, одного дня ми й справді станемо однією великою сім’єю. Та поки що важко було навіть уявити це.

Я й сама ще недавно була впевнена, що знаю все про своє життя. А виявилося, що ні. Вісімнадцять років я прожила в ілюзії. І тепер правда була зі мною. Правда про моє походження, про мою сім’ю, про мою долю. Але навіть після всього я не могла звикнути до думки, що Ілларія — моя сестра, а я — майбутня королева.

Це не те, що можна прийняти за одну ніч. Це не книжка, де просто перегортаєш сторінку. У мене є батько — справжній, рідний, і я ще вчуся називати його так. І я бачила, як у його очах знову загорівся вогник надії. Це було неймовірно. І водночас — важко. Бо в мені ще жила та дівчина, яка виросла в іншій сім’ї, з іншими людьми. І між цими двома частинами мене тягнувся місток, який я лише починала будувати.

А ще був інший страх. Я не знала, чому я не сплю ночами. Це відчуття інакшості було надто сильним, щоб його ігнорувати. Наче щось у мені прокидалося, щось чуже й водночас рідне. Чи це просто моя особливість? Чи, може, це наша родинна риса? Не знаю. Але я точно мала це з’ясувати.

Завтра вже останній день навчання перед зимовими канікулами. І ми всі роз’їдемося по домах. Реджинальд кличе мене провести ці два тижні в палаці. І, чесно кажучи, частина мене цього хоче. Але інша — не може залишити прийомних батьків. Вони були моїм світом, моєю опорою всі ці роки. Я не можу просто відвернутися.

Тому ми вирішили: тиждень я проведу вдома, а ще тиждень — у палаці. На мене чекатиме знайомство з життям, яке мало б бути моїм від самого початку. І я боялася цього, як ніколи. Але принаймні поруч буде Ілларія. І я знала: це врятує мене.

Та цього вечора я хотіла побути наодинці. Останній вечір перед роз’їздом. Тому я вийшла в сад. Алеї Академії вкривав тонкий шар снігу, ліхтарі кидали жовтаве світло на крижані гілки, і повітря було настільки холодним, що кожен подих перетворювався на білу пару.

Я йшла повільно, слухаючи, як хрумтить сніг під ногами, і думала про все, що сталося за ці кілька місяців. Здавалося, пройшов не один семестр, а ціле життя. Кожна дрібниця мала значення: чужі слова, випадкові дотики, тренування, розмови ночами. Усе це складалося в історію, яку я вже не могла відпустити.

І як завжди — спокій був не для мене. Бо там, під ліхтарем, стояв він. Зак. Його силует відкидав довгу тінь на білу доріжку. Серце стиснулося. Я не чекала його побачити саме тут. І мимоволі захотіла розвернутися й піти. Але втекти від вампіра? Безглуздо. Та й, зрештою, я знала: від нього втекти все одно не вийде. Я зробила глибокий вдих і підійшла ближче.

— Привіт. Не очікувала тебе тут побачити, — сказала я, намагаючись тримати голос рівним. — Чому не в тренувальній залі? І речі тобі вже час збирати. Завтра ж останній день.

— А що, моя компанія тобі неприємна? — він усміхнувся. Але його очі світилися інакше, ніж завжди. — Чи, може, ти не хочеш навіть розмовляти зі мною? Завтра я їду додому. І хто знає, чи ми колись ще зустрінемося. Бо твоє життя й моє… вони надто різні. Два світи, які не перетинаються.

— Тільки не починай розповідати, як тобі шкода, — перебила я різкіше, ніж хотіла. — Я в це не повірю.

Ми обидва розсміялися. Це був дивний сміх — не веселий, а нервовий. Між нами зависла тінь тієї незручності, що з’явилася після нашого поцілунку. Вона нікуди не зникла. Але тепер тиснула менше. Бо, можливо, я справді бачила його востаннє.