Глава 23

Цей батьківський день став для мене ще тим здивуванням. В один момент моє життя дуже різко змінилося, і тепер я вже не знала, як на все реагувати. Я знайшла батька і сестру, а ще дізналась правду про своє походження. Здавалося, що всі ті нитки, якими доля так ретельно обплітала моє життя, нарешті зійшлися в одному вузлі. І все ж у серці залишалася порожнеча. Мене не покидало відчуття, що я все ще не на своєму місці.

Та чи може ритуал крові помилятись? Ні. Магія настільки сильна, настільки давня, що обманути її неможливо. Скоріш за все, це просто тимчасово. Я звикну до свого нового статусу та до прізвища Рейвенпорт. Звикну. Навіть ім’я Амаранта здавалося для мене чужим — немов чиясь маска, яку я раптом одягла. У ній було щось величне, але й холодне, відсторонене, як відблиск місячного сяйва на чорній воді.

Я хотіла запитати в Ілларії, чи теж вона відчуває подібне, та дуже боялась засмутити її. Вона була настільки щасливою, що сяяла кожною рисою обличчя. Весь час говорила про те, як нам буде весело на канікулах у палаці, як я нарешті побачу свої покої, відвідаю бібліотеку й оранжерею.

Її голос дзвенів, мов кришталевий дзвін, і мені хотілося підтримати цю ілюзію щастя, навіть якщо моє серце ще вагалося. Хай так. Я зможу розібратися пізніше, сама, коли шум перших емоцій вляжеться. Бібліотека здавалась для мене порятунком. Я відчувала, що серед тих стародавніх фоліантів знайдуться і підказки, і відповіді, яких я так боюся.

Всю решту дня ми провели разом. Батько… Дуже дивно так його називати. Реджинальд розпитував мене про життя: про дитинство, навчання, навіть про дрібниці, які ніхто інший не слухав би з такою увагою. Його очі горіли цікавістю, і я ловила себе на тому, що в них уже не було того крижаного холоду, яким я завжди його уявляла. Він сміявся над дрібними історіями, зворушувався, коли я згадувала про своїх прийомних батьків. Його сміх був глибоким, трохи хриплуватим, і в ньому звучала якась давно втрачена теплота.

Навіть Ілларія стала набагато більше посміхатись. Вона раз у раз торкалася моєї руки, наче боялася, що я зникну, якщо вона відпустить. Її ніжність була такою несподіваною, такою щирою, що я не мала серця відштовхувати її. Вона нагадувала дитину, яка отримала довгоочікуваний подарунок і не може ним намилуватися.

Він не відходив від нас аж до того часу, доки не довелося відправлятися назад у Хейвенберд. Але перш ніж піти, взяв з мене обіцянку частіше дзвонити. А ще сказав, що підготує для мене кімнату в палаці. Мені навіть описав: високе вікно з видом на сад, камін із різьбленим мармуровим оздобленням і балкон, на якому я зможу проводити ночі, якщо захочу. Його голос тоді злегка тремтів — він мріяв про це так довго, що сам ледь не вірив, що його бажання збулося.

Не можу сказати, що я була щаслива. Можливо, свою роль зіграв шок, і мені просто треба звикнути до цього. А може, і є щось інше. Невідоме, невимовлене, що крає мене зсередини. Усе ніби правильно, але водночас щось не сходиться.

Моєю традицією вже стало щоночі або виходити в сад, або тренуватись. Це єдина постійність, за яку я чіплялася. Ось так я і проводила свій вільний час, адже тепер майже не сплю. Сни стали рідкісними гостями, а безсоння — моїм супутником. Тиша ночі була моїм прихистком, її холодна присутність заспокоювала більше, ніж будь-які слова.

Я так і не запитала про скриньку. Та й про те, чи нормально для їхньої родини майже не спати ночами. Для нашої родини, виправила себе я. Потрібно звикати до того, що я ж Рейвенпорт. Але язик постійно плутається, думки зрадливо повертають мене назад.

Занадто багато вражень для одного дня. Я не хотіла тренуватись сьогодні. Тому пішла вже до звичної лавочки в саду. Якесь знакове місце для мене — де б я не сідала, там завжди щось відбувається. І завжди я когось зустрічаю. Треба вже починати рахувати кількість таких розмов.

Сад огорнула тиша, порушувана лише шелестом листя й віддаленим співом нічних птахів. Ліхтарики розливали тепле світло, немов намагалися втримати мене від думок, які я так старанно намагалася заглушити. Повітря пахло м’ятою і вологим каменем, а десь у траві потріскували цвіркуни. Ця звична симфонія ночі трохи приглушувала шум у голові.

А на дереві все так само звично розташувався Аларік. Його силует у темряві був схожий на частину цього нічного пейзажу — невід’ємний і мовчазний. М’яко зіскочивши на землю, він присів поряд зі мною. Його рухи були безшумними, немов у хижака, готового до стрибка. Очі знову горіли червоним, проте я вже звикла до цього світла — воно лякало й водночас вабило.

— Чув, ти знайшла свою родину, — сказав він тихо, але кожне слово прозвучало виразно. — Реджинальд та Ілларія дуже раді, що ти виявилася частиною їхньої родини.

Я здивовано підняла брови. Це досить дивно, як він міг це зрозуміти? Він же не читає думки… чи не так? Хоча це ж вампіри, я навіть уявлення не маю, на що саме вони здатні. Ні, щось терміново потрібно робити з моїми прогалинами в знаннях. Все ж я — майбутня королева.

— Вампіри мають дуже добрий слух, — розсміявся він, ніби зрозумівши моє запитання без слів. — Я просто чув вашу розмову.

— То ти підслуховував? — усміхнулася я, намагаючись приховати хвилювання.

— Ні, — він видихнув, знизав плечима. — Просто Ілларія занадто голосно говорить. Інколи вона не може контролювати свої емоції.

Його усмішка була трохи сумною, немов у ній крилося щось більше, ніж проста відповідь. Ах от воно що. Але як це все працює? Ще одне питання в список для бібліотеки. Відчуваю, на мене чекає кілька довгих днів за книжками.

— Так, я знаю, що я Рейвенпорт. Моє справжнє ім’я Амаранта, та воно звучить таким чужим для мене, — сказала я після паузи. — Але до цього треба просто звикнути. Ще й навчитись перетворюватись на ворона. Стільки всього одразу…

— Ілларія тобі в цьому допоможе, я впевнений. Тепер, коли вона знає, що ти її сестра, вона буде намагатися з тобою проводити ще більше часу, аби надолужити той час, що ви втратили, — він сумно розсміявся. — Чесно, я до останнього сподівався, що ти моя сестра. Для цього були свої причини. Але вже як є. Я радий за тебе.