Глава 22

— Цього просто не може бути, — голос Реджинальда зривався, ніби кожне слово важко проривалося крізь його груди. — Це ж… Важко повірити, що ти й справді можеш опинитися моєю донькою. Я вже давно змирився з тим, що це неможливо. Але зараз… ви похитнули мою віру.

Він ступив уперед. Його постать, завжди велична й горда, тепер здавалася втомленою, ніби на плечах цього чоловіка зійшлися всі війни й втрати світу. Король протягнув руку — жест простий, але для нього він був, мов підняття цілої гори. Йому тяжко давалася навіть ця крихітна дія. Я одразу зрозуміла натяк: зняла кулон і поклала йому на долоню.

Реджинальд кілька секунд вдивлявся в прикрасу так, ніби вона була ключем до всіх його спогадів. Його пальці затремтіли, коли він перевернув кулон. На звороті чітко світилися вибиті ініціали: «А.Р.»

Тиша впала така, що я чула власне серцебиття й навіть ледь вловимий шелест тканини, коли король здригнувся від напливу емоцій. Я не знала, що сказати. Повітря, здавалося, стало густим і майже не пропускало кисень. І саме він перший порушив мовчанку.

— Амаранта… моя мила донечка, — прошепотів він, і в його голосі зникла вся сила й холодна твердість, лишилася лише ніжність. — Цей кулон я подарував їй на другий день після народження.

Його погляд знову повернувся до мене. В очах палав біль, що прорізався крізь надію. Я розуміла, що Реджинальду було важко зараз все це усвідомити. А ще гірше було повірити, якщо виявиться не правдою.

— Хто твої прийомні батьки? – тихо сказав він.

— Картер і Лілліан Рейгаз, — вимовила я. Голос тремтів, але я намагалася говорити рівно. — Я все життя думала, що вони мої рідні мама й тато. Лише у вісімнадцять дізналася правду.

Король підняв руку, ніби хотів торкнутися моєї щоки, але так і не наважився. Його пальці завмерли за кілька сантиметрів від мого обличчя, й він відступив.

— Так близько… — прошепотів він. — А я навіть не здогадувався.

Я бачила в його очах страх. Страх, що все це виявиться ілюзією, черговим жартом долі. Його плечі опустилися, і він перевів погляд на Ілларію. В його очах відобразився такий біль, що мені стало важко дихати. Я лише уявляла, як буде боляче, якщо раптом я виявлюся не його донькою.

— Ти зможеш провести ритуал крові? — голос його був різким, але я бачила, як він стиснув кулаки, щоб приховати тремтіння. — Зараз. Тут.

— Так, - Ілларія кивнула. – Ми підготували все заздалегідь.

— Чудово, — видихнув він, і цей подих був схожий на стогін. — Я мушу знати. Я боюся сподіватись. Так довго я вважав, що Амаранта мертва… Якщо ж ти справді моя донька… — він замовк, проковтнувши слова. — Добре. Що від мене потрібно?

Ілларія підійшла до столу, де стояла срібна чаша. Її рухи були точними, але здавалося, що навіть звук металу в цій тиші відлунює надто гучно.

— Мені потрібна крапля крові кожного з вас, — промовила вона.

Я взяла голку, вколола палець. Крапля впала на дно чаші, розчинившись у темному сріблі. Руки тремтіли так сильно, що я ледве не впустила голку.

Реджинальд узяв її рішуче, але я бачила, як на його чолі проступили краплини поту. Він зробив надріз і дав свою кров. Його обличчя залишалося непроникним, та очі видавали — всередині нього вирував шторм.

Запах металу різко наповнив повітря, здавалося, що сама кімната затамувала подих. Камін у кутку потріскував тихо, вогонь немов тьмянів, підкоряючись силі магії, яка починала заповнювати простір.

Ілларія підняла чашу й почала читати заклинання. Її голос був схожий на пісню — мелодійну й водночас грізну. Я не знала цієї мови. Вона нагадувала ельфійську, але була ще ніжнішою, ще співучішою, з відтінком древньої магії.

Кожне слово, вимовлене нею, вібрувало в повітрі. Шкіра моя вкрилася мурашками, у вухах з’явився тихий дзвін. Я відчувала магію фізично: вона густішала довкола, заповнюючи кімнату, змушуючи серце калатати швидше. Навіть повітря стало важким, наче невидимі стіни тиснули на груди.

Ритуал підходив до завершення. Ілларія зупинилася, завмерла над чашею. Я не витримала й заглянула через її плече. Кров злилася воєдино й раптом засвітилася. З неї піднявся образ птаха, розправив крила й майже торкнувся повітря. Його силует був чітким, живим, немов він справді існував.

— Що це означає? — голос Реджинальда зривався, у ньому бринів страх і надія водночас. — Силует птаха… Це ж наш родинний символ.

— Амеліє… - Ілларія вже плакала. – Ти моя сестра. Ти — Амаранта Рейвенпорт.

Слова впали на мене, мов грім. Моя свідомість відмовлялася їх приймати. Це я? Донька короля? Та сама Амаранта, яку всі вважали мертвою? Стільки років я жила чужим життям, навіть не здогадуючись, що моя справжня родина поруч. І тепер правда розкривалася різко й нещадно, обрушуючись лавиною.

— Амаранта… — голос Реджинальда знову зірвався на шепіт, але цього разу в ньому була лише ніжність. — Це справді ти.

Він кинувся вперед і обійняв мене. Його руки були сильними, важкими, теплими. Вони тремтіли, але в них було стільки любові, що я розчинилася в цих обіймах. Я відчувала, як його груди здригалися від ридань.

— Стільки років… — його голос був уривчастим. — Стільки років я думав, що втратив тебе назавжди. А потрібно було шукати…

Я ніколи не бачила, щоб такий мужній і могутній чоловік плакав. Але зараз він не приховував сліз. Це були сльози не лише болю, а й полегшення.

Ілларія теж плакала поряд, і тоді він обійняв її. Його руки охопили нас обох, міцно, так, ніби він боявся відпустити. Я відчула — це і є моя справжня родина.

— Доню… — він подивився на мене, і в його очах сяяло щастя. — Ти тут. Ти жива. Я досі не можу повірити, - його посмішка була крізь сльози, але від того ще щирішою. — Ілларіє, Амаранто… Тепер наша родина знову разом. Тепер ми будемо щасливі.

Я стояла в його обіймах і все ще не могла прийти до тями. Так, я готувалася до цього дня. Так, я уявляла його. Але реальність виявилася зовсім іншою: надто сильною, надто емоційною, надто справжньою. Бо тепер у мене була родина. І від цієї думки серце калатало ще швидше, ніж під час ритуалу.