Глава 21

Зоріна Драгомір. Чудова жінка, що одразу мене вразила не лише своєю величчю, а й теплотою. Хоч Аларік і виріс з тіткою, та було помітно, що його дуже любили. І я б хотіла, аби вона справді знайшла свою доньку, адже це дуже сумно, коли втратив когось близького. Я уявляю, що вона відчуває, адже сама так і не знайшла свою родину. Однак сьогодні я зустріну короля Реджинальда, який, можливо, є моїм батьком. І від цього я постійно нервувала. Як і Ілларія. А що як щось піде не так? І він може й не бути моїм татом. Тоді пошуки продовжаться, і я навіть не уявляла, що робити далі.         

Добре, буду розв'язувати проблеми, коли вони будуть з'являтися. Все ж потрібно перевірити, чи ми справді родичі. Для цього потрібно взяти краплю крові у нього, аби провести ритуал крові й тоді я дізнаюся правду. Тому, сьогодні все вже стане відомо. Хотіла я цього? Так. Проте, дуже сильно боялась. А що, якщо він не захоче мене бачити? Стільки питань в моїй голові, а відповідей ще досі не побільшало. Так, потрібно заспокоїтися. Ось, до речі, і він. Король виглядав досить велично та суворо. Варто йому було побачити племінницю, як його вираз обличчя змінився. Однак його погляд... Він був зломлений, адже ця людина втратила майже все, і лише Лія тримає його у відносному порядку.           

- Ілларія, як же я скучив за тобою. - він притягнув її у свої обійми. - А ти майже не змінилася.               

Це все виглядало так мило, що в мене виникло бажання піти, адже я відчувала себе зайвою. Десь підсвідомо я не відчувала себе частиною цієї родини. Але скоро це може змінитися. Обійнявши дядька, Ілларія повернулася до мене.                                                                                                      

- Це моя подруга, Амелія. - сказала вона. - Вона ще й моя сусідка. А це Реджинальд.                           

- Дуже приємно. Я багато чув про тебе від Ілларії, хоча ми й не так часто спілкуємося. Проте треба це виправляти. - чоловік мені посміхнувся. - Я дуже радий, що у моєї Лії нарешті з'явились друзі. Ну що, дівчата, покажете мені кімнату?                                                                                                                    

Ми лише кивнули. Хвилювання наростало в мені з новою силою, адже ми наближалися до розгадки. Я навіть боялася думати про те, що може бути далі. Тому коли ми вже були в кімнаті, я ледве стримувала тремтіння. Все буде добре, потрібно лише розслабитися.                                                                              

- У вас тут дуже затишно. Гарна кімната та така світла. - промовив він. - Коли я тут вчився, то от у хлопців кімнати були трошки менші та мінімалістичніші. Хоча для нас тоді то було нормальним, хоча я і звик до більших апартаментів в палаці. А до дівчат, якщо чесно, то я і не заглядав. Хоча, можливо, тепер все по іншому.                                                                                                                                        

Я лише посміхнулась, а от Ілларія прийнялась щебетати та щось розказувати йому. Це було зроблено спеціально, аби відволікти чоловіка. В цей час, якимось чином вона мала зробити невеличкий поріз і взяти каплю крові. Як вона збиралась це зробити - не питайте. Краще б все ж зробила це я, однак ми б привернули зайву увагу. Я досі ламала голову як це в неї може вийти, але дівчина навідріз відмовилась розкривати мені секрет. Та я бачила, як її рука тягнеться до дядька. Занадто повільно. І він це побачив також, і перехопив її. В неї ж була маленька голка. Ну чудово, ось на такий випадок ми план не готували.                                                                                                                                                

- Що це таке Ілларіє? - запитав він спокійно. - Ти мене вирішила вбити? Єдиного твого живого родича? І за що?                                                                                                                                                                 

- Ні я... - почала виправдовуватись вона. - Я не збиралася вбивати тебе. Тут зовсім інше...                    

Я бачила, що в очах дівчини стояв страх. Невже її дядько справді може таке подумати про племінницю, яку виростив. Вона подивилася на мене, шукаючи підтримку. Потрібно брати все у свої руки, хоча я з самого початку казала, що потрібно шукати інший шлях.                                                                              

- Ілларія не збиралася вас вбити. Тут справа зовсім в іншому. - сказала я. - Нам потрібна ваша кров.    

- Для чого? - Реджинальд обернувся до мене. - Що ви взагалі задумали?                                                

- Ось для чого. - я витягнула кулон з ініціалами. - Ця річ зі мною з самого дитинства. Це єдине, що є в мене від справжніх батьків. І він належав Рейвенпортам...