Глава 21

Зоріна Драгомір. Жінка, яка відразу вразила мене не лише своєю величчю, а й дивовижною теплотою. В її очах було щось таке, чого я не бачила в інших дорослих у цьому світі — м’якість, прихована за силою, лагідність, яка не суперечила владі.

Вона була схожа на сонце, яке пробивається крізь хмари, навіть тоді, коли, здавалося б, небо зовсім затьмарене. Аларік і виріс із тіткою, але було видно — його справді любили, оберігали. І якби не ця любов, не знаю, яким би він зараз був. Можливо, саме вона врятувала його від темряви, яка могла оселитися в серці після всіх втрат.

Я дивилася на неї й ловила себе на думці, що хочу для неї одного — аби вона колись знайшла свою доньку. Адже було надто боляче чути, як у її голосі на мить проривався біль, а в погляді відбивалася тінь. Вона добре вміла ховати власні рани, але вони все ж проступали крізь міцний фасад, немов тонкі тріщини на мармурі. Бо втратити дитину — це рана, яка ніколи не загоюється.

Я уявляла, що вона відчуває, адже й сама так і не знайшла своєї родини. Порожнеча в мені була схожа на діру, яка лише розширювалася з кожним днем, нагадуючи: ти сама. Інколи мені здавалося, що ця порожнеча має власний голос, власний шепіт, який постійно нагадав: «Ти — чужа».

Але сьогодні все могло змінитися. Сьогодні я мала зустрітися з королем Реджинальдом. З людиною, яка, можливо, є моїм батьком. Одна ця думка змушувала серце шалено калатати, наче я стояла на краю обриву й от-от зроблю крок уперед.

Нервувала не лише я — Ілларія була не краща. Вона без кінця перебирала в руках то хустинку, то гребінь, то якусь дрібничку, лише б зайняти пальці. Її плечі були напружені, губи трохи тремтіли. А в очах її жила та сама тривога, що й у моїх. Ми обидві знали: від цієї зустрічі залежить надто багато.

А що, як щось піде не так? А якщо він узагалі не захоче мене бачити? Якщо виявиться, що я йому ніхто, чужа людина, що з’явилася нізвідки з безглуздим кулоном у руках? Чи готова я до цього? Чи витримаю я ще одне розчарування?

Запитання крутилися в голові, мов оси, і жодне не мало відповіді. Я намагалася відганяти їх, але вони поверталися знову, гострі, настирливі.

Добре. Я вирішила: буду розв’язувати проблеми тоді, коли вони з’являться. Немає сенсу вигадувати собі тисячі сценаріїв. Одне треба зробити точно — перевірити, чи ми справді родичі. І для цього я мала провести ритуал крові. Усього лише крапля його й моя. І правда стане відомою. Простий, але невідворотний спосіб.

Хотіла я цього? Так. І водночас страшенно боялася. Хвилювання підіймалось в мені з новою силою. Стільки думок крутилось в голові. Бо іноді не менш страшно дізнатися правду, ніж залишатися в невіданні.

І тут мої думки урвав звук кроків. Важкі чоботи глухо відлунювали по кам’яній підлозі коридору, й кожен відгук цього звуку, здавалося, віддавався в моєму серці. І ось він — Реджинальд. Король. Чоловік, якого я боялася й чекала водночас.

Він був високим, із суворими рисами обличчя. Чоло вкрите кількома глибокими зморшками, які говорили про роки влади й численні рішення, що доводилося приймати. Його плечі здавалися важкими не лише від мантії, а й від усіх обов’язків, які він ніс. Кожен його рух нагадував, що це людина, звикла до влади, до того, що її слухають. Його погляд — холодний, гострий, мов сталь. Але варто було йому побачити Ілларію, як вираз миттєво змінився. Наче лід тріснув, і крізь тріщину пробилося тепло.

– Ілларія… як же я скучив за тобою, – його голос уперше прозвучав не як наказ, а як зізнання. Він притягнув племінницю в обійми, стискаючи так міцно, ніби боявся відпустити. – А ти майже не змінилася.

Це виглядало настільки тепло й щиро, що мені стало важко дихати. Я відчула себе зайвою, чужою тінню, що випадково потрапила в чужу родинну історію. Але ж зовсім скоро все могло змінитися. Зовсім скоро могло виявитися, що я теж належу сюди. Ілларія, обійнявши дядька, повернулася до мене.

– Це моя подруга, Амелія, – сказала вона. – Ми ще й сусідки. А це мій дядько, Реджинальд.

– Дуже приємно, – його голос був глибоким і владним, та водночас у ньому відчувалося щось м’яке. – Я багато чув про тебе від Ілларії, хоч ми й не так часто бачимося. Але це треба виправляти, – він усміхнувся, і в цій усмішці було щось майже батьківське. – Я радий, що у моєї Лії з’явилися друзі. Ну що, дівчата, покажете мені вашу кімнату?

Ми кивнули. Хвилювання в мені виросло ще більше, мов буря. Мені здавалося, що кожен крок наближав мене до прірви, і коли я туди загляну — дороги назад не буде.

У кімнаті я ледь не здригнулася — настільки нерви були натягнуті. Здавалося, що навіть стіни стали тісними й задушливими. Усе навколо здавалося надто голосним: скрип підлоги, шелест тканини, навіть моє власне дихання.

– У вас тут дуже затишно, – озвався він, розглядаючи кімнату. – Світло, просторо. Коли я навчався тут, хлопчачі кімнати були значно менші й простіші. Але ми тоді не зважали. А от у дівчат я, зізнаюся, не бував, – він коротко засміявся, і цей сміх зруйнував напруження лише на мить. – Можливо, тепер усе змінилося.

Я лише усміхнулася, намагаючись приховати тремтіння. А от Ілларія одразу почала говорити — швидко, весело, майже без пауз. Вона спеціально відволікала його, розповідала щось про навчання, про викладачів, про Академію.

І в цей час її рука непомітно тягнулася до дядька. Маленька голка блиснула в її пальцях. Серце в мене впало вниз. Вона справді збиралася це зробити просто так, без прикриття?

Надто повільно. Надто очевидно. І він теж це помітив. Його рука перехопила її вмить, міцно, немов залізо. І погляд став холодним, темним, небезпечним.

– Що це таке, Ілларіє? – його голос був тихим, але від того ще страшнішим. – Ти вирішила мене вбити? Єдиного твого живого родича? І за що?

– Ні, я… – вона розгубилася, голос затремтів. – Я не збиралася… Це зовсім не те, що ти думаєш…

Її очі наповнилися панікою. Вона виглядала маленькою й беззахисною поруч із ним. І було боляче дивитися, як у його погляді спалахнула тінь недовіри. Вона кинула на мене відчайдушний погляд, шукаючи підтримку. І я зрозуміла: досить.