Глава 20

Сьогодні в Королівській Академії батьківський день. На цей день усі чекали від початку семестру, проте не я. Мої тато й мама, на мій превеликий жаль, не зможуть приїхати через те, що батько має розібратись з якимось невеличким спалахом повстання. А самостійно, мати сюди не перенесеться. А от про моїх рідних батьків я досі нічого не знаю. І це справді сумно. Я уявлення не маю, ким я є. Підозру стосовно моєї належності до роду Рейвенпортів можуть не справдитися. Я чомусь думала, що коли зустріну когось зі своєї родини, то обов'язково зрозумію це. Проте цього не сталося. Та нічого, скоро я побачу того, хто можливо є моїм справжнім батьком. Можливо саме тоді все і станеться. Але як зміниться моє життя? А якщо все ж це не правда? Я навіть не знаю, чого я боялася більше. Та поки що ще була ніч, а отже я можу прогулятись та привести свої думки до ладу. Сьогодні зовсім не хотілось йти на тренування, а Аларіка не була на його звичному місці. Це й на краще, бо я не готова зараз до його компанії. Тому, я так і лишилась сама. Напевно круто бути вампіром. Вони вільні робити все, що захочуть. А ще це одна з найнебезпечніших рас. Ніхто й ніколи їх не чіпає, адже просто бояться. Проте вони можуть бути й іншими.                                                                                                                              

- Невже в цій школі є ще вампіри? - пролунав голос. - Мені здавалося, що лише у Валорії королівська родина складається з цієї раси.                                                                                                                   

Я обернулась та побачила дуже красиву і величну жінку. Неймовірна та така велична. Вона мала довге чорне волосся, струнку фігуру та червоні очі. Я її тут раніше не бачила, а значить - це чиясь мати. І, судячи з усього, вона мати Аларіка. Ось як має виглядати справжня королева. І хоча вона була вдягнена досить просто, яка сила йшла від неї. Як би я хотіла бути схожою на неї, якщо все ж мені доведеться посісти трон. Хоча я мало що знаю про неї, проте чула, що рід Драгомірів процвітає, як і їх країна.                                                                                                                                                             

- Та ні, я не вампір. Це особливість лише вашої країни. - сказала я, злегка поклонившись. - Просто, не спиться в такий час. Насправді я досить часто сюди приходжу, адже тут можна добре подумати та просто розслабитися.                                                                                                                                      

- Вибач, я, певно, обізналась. Не багато хто в такий час може не спати. Хоча сьогодні особлива ніч. - жінка мала дуже приємний голос. - Дозволь дізнатись, як твоє ім'я.                                                         

- Амелія Рейгаз. - врешті відповіла я.                                                                                                            

- Щось я не знаю такої королівської родини. - вона присіла поряд. - А у вампірів дуже добра пам'ять, і я знаю чи не всі королівські родини з усіх тридцяти п'яти світів.                                                                     

- Я не знаю свого справжнього ім'я. Як і те, звідки. - потиснула плечима я. - Маю лише теорії. Проте оракул відправив мене сюди, а значить десь є моя справжня родина. От тільки хто вони - для мене загадка.                                                                                                                                                           

- Це напевно дуже важко. Я навіть не уявляю, що ти відчуваєш. Не знати своє справжнє походження та не мати близьких. - вона похитала головою. - Знаєш, я ніколи тут не вчилась. Та, певно, померла б з нудьги. Якби б не була вампіром. Це ж просто нестерпно. Всі такі правильні та милі, а що робити звичайним?                                                                                                                                                       

Ми обидві розсміялись. Королева, що має почуття гумору - це і справді чудово. Аларіку і справді пощастило з родиною. А з нею було доволі легко. Сподіваюся, що і зі своїми батьками зможу так само легке знайти мову.                                                                                                                                            

- Не все так погано. Так, нудних уроків досить багато, проте є і дещо, що може підняти настрій. - відповіла я. - Тут є цікаві предмети, особливо тренування.                                                                        

- Любиш вчитись битися? - здивувалася вона.                                                                                              

- Так. Мене з самого дитинства виховували воїном. Мій прийомний батько генерал армії Хейвенберду. - відповіла я. - Завжди мріяла вступити в Академію Непростих. А от вашому сину досить важко даються ці вміння.                                                                                                                                                             

- Моєму сину? - здивувалася вона. - Ні, Аларік це мій племінник. В мене була лише донька. Однак я навіть не знаю, чи вона жива. Але дуже рідко можна зустріти представника королівської крові, що вміє битися. Знаєш, в цьому ми з тобою схожі. - посміхнулась жінка. - Якби я хотіла, щоб моя донька теж мала таку мрію.                                                                                                                                                  

Жінка встала, і вже збиралась йти. А мені чомусь не хотілося з нею прощатися. Так було приємно розмовляти з нею. Однак я не пам'ятала її ім'я, і навіть не спитала. Ось треба більш детально вчити історію, адже вона королева Валорії.