Глава 20

Сьогодні в Королівській Академії був батьківський день. На цей день усі чекали від самого початку семестру, проте не я. Коридори з самого ранку наповнилися гамором: хтось нервово поправляв форму, дехто біг до дзеркала ще раз перевірити зачіску, інші — збуджено обговорювали, що їхні батьки привезли, як вони відреагують на успіхи у навчанні чи навпаки — які докори висловлять.

Атмосфера була святкова, майже як на королівському прийомі. Кімнати прикрасили квітами, кухарі з самого світанку метушилися на кухнях, аби встигнути приготувати святковий бенкет, навіть викладачі виглядали менш суворими, ніж зазвичай.

А я почувалася дивною тінню серед цього гомону. Мої тато й мама, на мій превеликий жаль, не зможуть приїхати: батько мусив розібратися з якимось невеличким спалахом повстання, а мати самостійно ніколи б не зважилася перенестися сюди порталом. Я розуміла це розумом, але серце все одно стискалося від болю, коли я бачила, як інші студенти в передчутті зустрічі сяяли від щастя.

А про моїх справжніх батьків я досі нічого не знала. Це й було найсумніше. Я уявлення не мала, ким я є насправді. Підозри стосовно моєї належності до роду Рейвенпортів усе ще залишалися лише здогадками. І щоразу, коли я думала про це, у голові народжувалося сотні «а що, якщо».

Чомусь я вірила, що як тільки зустріну когось зі своєї справжньої родини, то відразу зрозумію це. Мов би кров відгукнеться, і серце впізнає. Проте цього не сталося. І від того ставало ще тяжче.

Та невдовзі я мала зустрітися з тим, хто, можливо, виявиться моїм справжнім батьком. Можливо, саме тоді все розкриється. Але я боялася цієї зустрічі так само сильно, як і прагнула її.

Як зміниться моє життя, якщо це виявиться правдою? А якщо ні? Якщо все, у що я вірила, виявиться лише ілюзією? Я навіть не знала, чого боялася більше: того, що підозри підтвердяться, чи того, що вони розвіються назавжди, залишивши мене ні з чим.

Думки тиснули на груди. Ніч огортала Академію, і я вирішила прогулятися садом, щоб хоч трохи заспокоїтися. Кам’яні доріжки світилися від кришталевих ліхтарів, у гіллі шелестів легкий вітер, а десь далеко чувся крик нічної пташки. Тиша була настільки густою, що я чула власне дихання й удари серця. Тут, серед квітів і старих дерев, думки завжди ставали яснішими.

Сьогодні не хотілося йти на тренування, тим більше, що Аларіка не було на його звичному місці. І це було на краще — я не була готова до його компанії. Тож я лишилася сама.

Напевно, круто бути вампіром. Вони вільні робити все, що забажають. Їхня краса й сила приваблюють, а водночас змушують тремтіти. Це одна з найнебезпечніших рас, і ніхто ніколи їх не чіпає — усі бояться. І правильно роблять. Але десь у глибині душі я відчувала: вони можуть бути й іншими, ніж ті хижаки, якими їх уявляють.

– Невже в цій школі є ще вампіри? – пролунав несподіваний голос. – Мені здавалося, що лише у Валорії королівська родина належить до цієї раси.

Я різко обернулася й побачила жінку. Вона була настільки красивою й величною, що я на мить забула, як дихати. Її чорне, немов нічне небо, волосся спадало хвилями на плечі, струнка фігура випромінювала силу, а червоні очі світилися, наче розжарені рубіни. Я її раніше не бачила, а отже, це була чиясь мати. Судячи з усього — мати Аларіка.

І хоча вона була вдягнена доволі просто, від неї йшла така хвиля сили, що хотілося схилити голову. В її рухах не було потреби в дорогих прикрасах — велич була в самій її сутності. Я відчула, що хотіла б бути схожою на неї, якщо колись мені справді доведеться сісти на трон. Про неї я знала небагато, проте чула, що рід Драгомірів процвітає, як і їхня країна.

– Та ні, я не вампір, – сказала я, злегка поклонившись. – Це особливість лише вашої країни. Просто не спиться в такий час. Я часто приходжу сюди — тут можна добре подумати й розслабитися.

– Вибач, певно, обізналася, – жінка всміхнулася. Її голос був теплий, але водночас владний. – Не багато хто здатний гуляти в таку ніч. Хоча… сьогодні особлива ніч. Дозволь дізнатися твоє ім’я.

– Амелія Рейгаз, – відповіла я після паузи.

– Щось я не знаю такої королівської родини, – вона легко присіла поруч, так ніби ми були знайомі багато років. – А у вампірів дуже добра пам’ять. Я знаю майже всі королівські родини з усіх тридцяти п’яти світів.

– Я не знаю свого справжнього імені, – знизала плечима я. – Як і того, звідки походжу. Маю лише теорії. Але оракул відправив мене сюди. Це означає, що десь є моя справжня родина. Хто вони — загадка.

– Це напевно дуже важко, – жінка зітхнула. В її очах промайнуло співчуття. – Я навіть не можу уявити, що ти відчуваєш. Не знати свого походження й не мати близьких… – вона похитала головою. – Знаєш, я ніколи тут не вчилася. І, чесно, напевно померла б від нудьги. Якби не була вампіром. Тут усі такі правильні, чемні, слухняні… А що робити звичайним?

Ми обидві розсміялися. Уявити королеву, яка жартує про нудьгу й правила, було незвично, але водночас так по-людськи. Аларіку справді пощастило з такою родиною. А з нею було легко, майже невимушено. Я подумала, що, можливо, і зі своїми справжніми батьками колись зможу так само говорити.

– Не все так погано, – я посміхнулася. – Так, нудних уроків вистачає. Але є й ті, що справді захоплюють. Особливо тренування.

– Любиш вчитися битися? – її погляд став пильнішим.

– Так. Мене з дитинства виховували воїном. Мій прийомний батько — генерал армії Хейвенберду, – сказала я. – Завжди мріяла вступити в Академію Непростих. А от вашому сину ці вміння даються важче.

– Моєму сину? – в її очах спалахнув подив. – Ні, Аларік — мій племінник. У мене була лише донька. Але я навіть не знаю, чи вона ще жива… – її голос на мить затремтів, та вона швидко зібралася. – Дуже рідко представники королівської крові мають воїнський дух. Знаєш, у цьому ми з тобою схожі, – вона всміхнулася тепло. – Я б хотіла, щоб і моя донька мала таку мрію.

Мені здалося, що на її обличчі промайнула тінь болю. І тоді я зрозуміла: за величною поставою й владним голосом ховається щось набагато людяніше й крихкіше. Жінка встала, збираючись іти. А мені зовсім не хотілося з нею прощатися. Було так приємно говорити з нею, слухати її голос, бачити, як іскрилася іронія в її червоних очах.