Ілларія

Амелія й справді була дуже доброю подругою. Її турбота, уважність і навіть дрібні жарти часто рятували мене від похмурих думок. Вона могла влучною фразою розвіяти найгустіші хмари, нагадати, що я не сама в цьому новому, дивному світі Академії.

Та попри все, інколи мені до болю хотілося побути самій. Відірватися від шуму, від очей, від нескінченних слів і відчуттів. Може, це мій дар так впливає на мене, змушуючи шукати тишу, аби зібрати докупи думки? А може, це просто моя вдача. Я не певна. Та й, якщо чесно, думаю, що такі миті бувають у кожного — коли навіть найближчі люди ранять своєю присутністю, і лише самота стає порятунком.

Я завжди відчувала, що рівновага — це частина нашої природи. Якби не вона, ми б зійшли з розуму від нескінченних ролей, які нам доводиться грати щодня. І хоч останнім часом мені вдалося бодай трохи налагодити стосунки з одногрупниками, я все одно не була певна, що ми колись зможемо говорити без бар’єрів. Дружні усмішки, легкі жарти, привітні кивки на парах — так, але чи справжня близькість? Чи щирість, де можна розповісти про свої страхи й не боятися осуду? Я сумнівалася.

Хоча серце тяглося саме до цього. Я справді хотіла відчувати себе частиною чогось більшого, ніж власна самотність. Пригадую, коли була маленькою, я мріяла про те, що матиму стільки друзів, що ніколи не почуватимуся покинутою. Я уявляла довгі вечори в саду палацу, коли ми сміялися б разом, ділилися таємницями, планували майбутні пригоди. Але тепер, дивлячись правді у вічі, я розуміла: усе виявилося зовсім інакшим. Є правила. Є заборони. Є речі, яких я мала дотримуватися — і вони відділяли мене від інших, мов тонка, проте холодна стіна.

Я сказала Амелії, що хочу прогулятися. Вона лише кивнула, не ставлячи жодних запитань. Амелія як ніхто інший розуміла мою потребу в таких самотніх прогулянках. І я цінувала її за це — за те, що вона вміла мовчати, коли слова були зайвими. Та все ж мене не полишало відчуття провини. Я завжди повідомляла їй, куди йду. Можливо, частина мене досі боялася деяких осіб тут, у стінах Академії. І якщо щось станеться, хоча б одна людина знатиме, де мене шукати.

Але я знову й знову повторювала собі: все буде добре. Ми під захистом Академії. Вона — твердиня, куди не дістануться вороги. А ще — я вже не боялася Аларіка. Так, він вампір. Так, його сутність небезпечна, наче полум’я, яке може обпекти будь-якої миті. Але водночас… ніякої загрози я від нього не відчувала.

Навпаки. Те, як він тоді мене обіймав… Його руки були холодними, але в тому дотику було щось таке ніжне, що я не знала, як це пояснити. Мені здавалося, що він намагався захистити мене навіть від самого себе. Це було мило й незрозуміло водночас. І від того в мені все плуталося, мов у вирі.

Я хотіла повернути своє колишнє життя. Хотіла знову жити в палаці Хейвенберда, ходити знайомими коридорами, мріяти про інше майбутнє — легке, безтурботне, не обтяжене відповідальністю. Але тепер частина мене вже була не там. Вона залишилася тут, у цих стінах, серед цих людей, серед нових почуттів і нових страхів. І я не знала, що робити з цим роздвоєнням. Як жити, коли серце розривається навпіл?

З такими думками я присіла на одну з лавочок у саду. Академія подбала про затишні місця, і зараз я була за це безмежно вдячна. Сад був неймовірним: нічні тіні падали від старих дерев, легкий вітер приносив аромат квітів, десь далеко цвіркун завзято вигравав свою нескінченну мелодію. Тут було так гарно, що хотілося забути про всі турботи. Я заплющила очі й вдихнула на повні груди. І знову подумала: чому ми так рідко цінуємо красу навколо?

— Чи можу я скласти компанію такій чарівній дівчині? — раптом почувся чоловічий голос. Він був теплий, оксамитовий, із ноткою гри. — У таку чудову ніч ніхто не має бути самотнім.

Я здригнулася й відразу розплющила очі. Переді мною стояв симпатичний хлопець. Як він підійшов так тихо? Я ж мала почути кроки. Він був не дуже високим, проте його фігура видавала силу й вправність. Темне волосся спадало на чоло, чорні, глибокі, як ніч, очі уважно вдивлялися в мене. Обличчя суворе, різьблене, наче камінь, але в його усмішці жеврів теплий вогник.

Я впізнала його. Однокурсник. Але… як його звали? З іменами в мене завжди була біда. Та пам’ять підказувала: він не з нашого світу. Це відчувалося так само чітко, як зміну вітру.

— Чому б і ні? — я посміхнулася, трохи збентежено. — Думаю, лавочки вистачить для нас двох.

Що це на мене найшло? Ілларіє, зберись. Тут багато симпатичних хлопців, і не потрібно так реагувати. Але водночас щось у ньому відразу вселяло спокій. Він не здавався небезпечним. У нашій групі був фенікс і навіть напівдемон, але цей хлопець… він був інший. Він легко всівся поруч.

— Дозволь відрекомендуватися, — сказав він із ледь помітним нахилом голови. — Я Бен, з Арагону.

— Принц драконів? — у голосі моєму прозвучав щирий подив. — Ніколи не зустрічала когось із вашого народу особисто, — і, згадавши правила етикету, додала. — А я Ілларія.

— Я знаю, як тебе звати, — його посмішка стала ще теплішою. — Ми ж вчимося разом, бачимося щодня. І в мене добра пам’ять на імена. Особливо на імена таких красунь, як ти. Знаєш, у тебе неймовірні очі.

— Ти змушуєш мене червоніти, — засміялася я, намагаючись приховати збентеження. — Я не така вже й красуня.

— Брехатиму, якщо скажу, що не хотів цього, — його голос лунав тихо, проте впевнено. — Мені подобається бачити реакцію на свої слова. І знаєш, Ілларіє, мені справді хочеться, аби ти усміхалася частіше.

Його слова дивно вплинули на мене. Мене рідко хвалили щиро. І зараз я відчувала: він не лестив, не грав — просто говорив те, що думав. Мені була приємна така компанія. Чому би і не поспілкуватись?

— Так що, — він нахилив голову, поглянувши на мене своїми чорними очима. — Не хочеш прогулятися? Тут, у саду, є одне місце. Нічні квіти. Вони розкриваються тільки після заходу сонця. Це варто побачити.

Я вагалася лише мить. Я ж не погоджуюсь на щось заборонене. Ми просто прогуляємось та трохи поспілкуємось. Тому я була не проти цього.