Глава 19

Ну що ж, ця школа більш лояльна, ніж я думала. Усі тут добре поставилися до мого дару, хоча він був досить небезпечним. Дивно було це усвідомлювати. Ніхто від мене не шарахався, як і від Саймона. Всі цілком нормально сприйняли той факт, що в нас є така магія. Хоча б ця сила стала перевагою в Академії Непростих. Проте Лише Мелісса занадто явно виказувала своє невдоволення. Та це її звичний стан. Та я задумалася, скільки ж тут людей зберігають якісь таємниці? Грегорі приховував свої очі за окулярами, Чарльз уникав розмов про магію, а Мелісса боялася доторкнутися до когось. І це все було досить дивно. Та рано чи пізно ми отримаємо відповідь.                                                                  

Тому, все було більш ніж нормально. Мені навіть почало подобатися тут. Можливо, вони б прийняли й дар Ілларії? Хоча, це не мій секрет і не мені вирішувати. Та в другому семестрі їй доведеться все розказати. Все таємно стає явним. За обідом сиділа наша звична компанія. Аларік, чомусь, був трохи злий. А Ілларія так взагалі не зронила ні слова. Це так було не схоже на неї. Треба буде розпитати. Але це буде потім. Тому, Грегорі вирішив відігратись за всіх.                                          

- Так ти в нас вмієш блокувати здібності? Досить рідка та могутня магія. Навіть не думав, що вона ще може бути в когось. - посміхнувся він. - Може так ти тоді й змогла перемогти мене? Ось тобі й відповідь, чому я програм.                                                                                                            

- Я блокую лише надприродні здібності, а не фізичні. Так що, ти й досі слабак, який не здатний перемогти дівчину.. - я розсміялась, а хлопець виглядав ображеним. - Он попроси хлопців з Академії Непростих. Може, вони тобі й допоможуть. Тоді хоча б не будеш падати кожні три хвилини. Хоча з твоїми то талантами.                                                                                                                              

Навіть Аларік посміхнувся. Що з ним таке відбувається? Хоча я б не мала дивуватися. В Ріка досить часто бувають перепади настрою. Тому я мала б вже звикнути. Але чомусь відчувала, що тут точно щось не так. Хлопця щось дуже сильно тривожило. Як і подругу. Ми вже сиділи у своїй кімнаті, а Ілларія ще досі мовчала. А я просто не витримала та вирішила запитати.                                    

- Лія, все добре? - запитала я. - В тебе щось сталося?                                                                               

- Так, я в порядку, а що? - здивувалась вона.                                                                                          

- Ти якась сама не своя. Я хвилююсь за тебе. - пояснила я. - На тебе не схоже, що ти стільки часу просто мовчиш. Та й бачу, що щось точно не так.                                                                                          

- Так, все добре. - видихнула вона. - Ні, насправді я не в порядку. Все це так складно для мене. Я не звикла до того, що постійно доводиться приховувати правду про себе. Ці секрети. Я постійно боюсь, що хтось дізнається про мою магію. І я не хочу занадто сподіватись, що ти таки моя сестра. Бо якщо ні...                                                                                                                                                                  

- Лія. - я підійшла до подруги та обійняла її. - Повір, я не менше хочу, щоб ти була моєю сестрою. Адже це справді була б мрія кожної. І мені так само страшно. Адже я зовсім не знаю своєї справжньої родини. Я дуже хочу опинитись Амарантою Рейвенпорт. Хочу знайти своє місце.                                    

Ілларія мені посміхнулась. А я ж говорила абсолютно щиро. Це було б й справді неймовірно, якби все саме так і було.                                                                                                                                                

- Скоро ми все дізнаємось правду. І я чекаю на це, та боюся одночасно. Але ж дружба не припиниться в будь-якому випадку? - спитала вона. - Я не хочу тебе втрачати.                                                             

- Звичайно. - відповіла я з посмішкою. - Ти завжди будеш моєю найкращою подругою.                       

І це так і буде. Я була абсолютно впевнена у своїх словах. Що б не сталося, та ми завжди будемо подругами, допомагатимемо одна одній та просто будемо поруч. І байдуже, як наше життя складеться далі...