Глава 19

Ну що ж, ця школа виявилась більш лояльною, ніж я думала. Усі тут добре поставилися до мого дару, хоча він був досить небезпечним. Дивно було це усвідомлювати. Я звикла, що навіть серед особливих мене могли б боятися чи остерігатися, але в Академії все виявилося інакше. Ніхто від мене не шарахався, як і від Саймона.

Навпаки, здавалось, що більшість студентів сприйняли нас такими, якими ми є, без зайвих запитань чи осуду. Усе це створювало дивне, але приємне відчуття, ніби я справді можу бути собою.

Хоча б ця сила стала перевагою в Академії Непростих. Там би її цінували, використовували для перемог, а тут — прийняли. І це була величезна різниця, бо вперше за довгий час я не почувалася зброєю, а просто людиною.

Проте лише Мелісса занадто явно виказувала своє невдоволення. Вона завжди дивилася на мене з якоюсь прихованою злістю, ніби я забрала в неї щось важливе. Її темні очі звужувалися, губи смикалися, наче вона постійно прокручувала в голові слова, які хотіла мені кинути, але стримувалась.

Та, здавалось, такий стан був її природним — жити у вічному невдоволенні, шукати привід для докору. Дівчина жодного разу не усміхнулась щиро, принаймні я того не бачила. А от усі решта поводилися цілком природно.

Я зловила себе на думці, що навіть трохи розслабилася. І це було небезпечно. Бо там, де я починала почуватися занадто спокійно, завжди траплялося щось, що руйнувало цей крихкий баланс.

Я дивилась на своїх товаришів і не могла позбутися думки: скільки ж тут людей зберігають якісь таємниці? Грегорі приховував свої очі за темними окулярами й ніколи не дозволяв їх зняти, навіть уночі. Чарльз щоразу ухилявся від будь-яких розмов про магію, ніби це було його найбільшим болем, і лише обмежувався загальними фразами. А Мелісса боялася доторкнутися до когось, навіть випадково — її рухи завжди були напруженими, ніби вона перебувала серед отруйних змій.

Усі ми носили на собі тягарі, які прагнули сховати від чужих поглядів. І це було дивно, адже саме тут, у Королівській Академії, начебто й можна було бути собою. Ми жили серед тих, хто мав дари, і ніхто не був «нормальним». Але страх залишався — той, що гніздиться глибоко в серці й не зникає навіть тоді, коли навколо панує прийняття.

Та рано чи пізно все таємне стає явним. У цьому світі секрети рідко залишаються секретами назавжди. І все ж загалом усе було більш ніж нормально. Мені навіть почало подобатися тут. Вперше за довгий час я відчувала себе не чужою, а частиною цілого. Не просто самотньою дівчиною, яка шукає своє місце, а когось більшого — частиною команди, майже сім’ї. І ця думка лякала й тішила водночас.

Можливо, вони б прийняли й дар Ілларії? Я уявляла, як ми сидимо всі разом, і вона відкрито показує свою силу, не боячись осуду. Це здавалося правильним. Але це не мій секрет і не мені вирішувати. Подруга мала сама обрати момент. Та в другому семестрі їй доведеться все розказати. Бо все таємне стає явним — інакше не буває.

За обідом ми сиділи нашою звичною компанією. Велика зала гуділа, мов вулик. Столи дзвеніли від посуду, повітря було наповнене запахами гарячого супу, свіжоспеченого хліба та солодких пирогів. Високі вікна впускали золотаве світло, воно лягало на дерев’яні лави, на блискучі тарілки й перетворювало звичайний обід на щось святкове. Розмови змішувалися у суцільний гул, але наша група завжди виділялася — то гострими жартами, то надто гучним сміхом.

Аларік чомусь був трохи злий. Його очі метали іскри, рухи були різкими, наче він ледь стримував бажання щось кинути об стіну. Ілларія взагалі не зронила ні слова. Це було зовсім не схоже на неї: зазвичай вона могла говорити без упину, жартувати, сперечатися, але тепер сиділа похмура й мовчазна. Атмосфера ставала важкою. Треба буде розпитати пізніше.

Тому Грегорі вирішив узяти все у свої руки. Він завжди вмів підтримати атмосферу й не давати нам остаточно загрузнути в напрузі. І за це я була йому вдячною.

— Так ти в нас вмієш блокувати здібності? — посміхнувся він, хвацько відкинувшись на спинку стільця. — Досить рідкісна та могутня магія. Навіть не думав, що вона ще може бути в когось. Може, саме так ти тоді й змогла перемогти мене? Ось тобі й відповідь, чому я програв.

— Я блокую лише надприродні здібності, а не фізичні, — я не втрималась і розсміялась. — Так що, ти й досі слабак, який не здатний перемогти дівчину.

Обличчя Грегорі стало ображеним, і це виглядало настільки кумедно, що навіть кілька студентів з сусідніх столів обернулися. Хоча це було не по-справжньому. Він просто намагався розрядити обстановку.

— Он попроси хлопців з Академії Непростих, — додала я. — Може, вони тобі й допоможуть. Тоді хоча б не будеш падати кожні три хвилини. Хоча з твоїми талантами…

Він театрально скривився, удавши, що смертельно образився. Зате навіть Аларік не витримав і посміхнувся. Хоч і на мить, але його похмуре обличчя розтануло, і я побачила того жартівливого Ріка, якого знала.

Що з ним відбувається? Я не мала дивуватися, адже у нього часто бували перепади настрою: то він глузує з усіх і сипле сарказмом, то сидить похмурий, наче весь світ зрадив його. Але цього разу від нього йшло щось інше, більш тривожне. Його погляд був занадто важким, наче він носив у собі тягар, про який ніхто з нас не здогадувався. Як і моя подруга.

Ми вже сиділи у своїй кімнаті, а Ілларія все ще мовчала. Вона лежала на ліжку, втупившись у стелю, й навіть не кліпала. Її тиша тиснула більше, ніж будь-які слова. Я не витримала й вирішила запитати.

— Лія, все добре? — я обережно підійшла ближче. — У тебе щось сталося?

— Так, я в порядку, а що? — вона здивовано глянула на мене, наче не розуміла, чому я хвилююсь.

— Ти якась сама не своя. Я хвилююсь за тебе, — пояснила я. — На тебе не схоже, щоб ти стільки часу просто мовчала. Та й бачу, що щось точно не так.

Дівчина відвернулася, стиснувши губи. І це було зовсім на неї не схоже. Завжди мила подруга зараз була не в гуморі. Потім видихнула, ніби вирішила здатися.