Аларік

Кров. Це все, про що я міг думати зараз. Вона заполонила мої думки, як темна хмара, що застилає небо перед бурею, затуманюючи розум і вбиваючи всі інші відчуття. Я ледве встиг зробити глибокий вдих, коли відчув, як вона пульсує в кожній клітині мого тіла. Кожен удар серця нагадував дзвін, що відлунює тільки одним словом: кров. І знову — ця жахлива, всеохопна пристрасть до неї.

Моє тіло тремтіло від напруги. Пальці стискалися й розтискалися, наче я намагався втримати у руках щось нестерпно гаряче. Я відчував, як у жилах розливається пекуча спрага, і знав: якщо зараз не вгамую її, то не здивуюсь, якщо раптом кинуся на когось із тих студентів, які безтурботно тренуються у дворі Академії.

Їхні голоси, їхній сміх, навіть легкий запах поту від фізичних вправ — усе це змішувалося в нестерпний аромат життя, який доводив мене до сказу. Мені вистачило лише кількох вдихів, щоб почути, як у когось із них частішає серцебиття після вправи. І я відчув, що мої зуби самі по собі наче тягнуться до цього звуку.

Я не міг цього допустити. Не міг. Ні для себе, ні для них. Тим більше, що більшість із них і так уже боялися мене. І не лише через те, що я вампір. Власне… саме через це. Досить було одного мого погляду — і їхні усмішки блідли, а розмова стихала. Я бачив, як вони ковтали слину, як напружувалися їхні плечі.

Ніхто не смів сказати прямо, але кожен знав: я чужий. І все ж учора я майже відчув щось схоже на нормальність. Кілька дивовижних хвилин, коли вони говорили зі мною як із рівним, коли сміялися, жартували — ніби я не чудовисько. Я так хотів утримати той момент. Хотів відчути спокій, знайти своє місце серед них. Але ось вона — буря в моїй душі, від якої неможливо втекти. Вона завжди поруч.

Я зупинився, обхопивши голову руками. Стиснув зуби так сильно, що аж хруснула щелепа. Не можна. Я не маю права. Я бачив уже занадто багато смертей. Я сам… приніс їх занадто багато.

І тоді, як завжди, прийшла думка про неї. Моя сестра. Це причина, чому я тут. Причина, чому я погодився на навчання в Академії, хоч і ненавидів натовпи, шум, чужі погляди. Пам’ятаю, як мене з самого дитинства готували до того, що я стану королем. Проклята доля спадкоємця. Мені цього ніколи не треба було. Я не хотів бути принцом, а тим більше — королем. Влада мене лякала. Відповідальність душила. Я хотів свободи. А отримав лише ланцюги.

Але коли дізнався, що Дарсана жива — все змінилося. Всі мої бажання, страхи, ненависть до себе і свого роду — усе втратило сенс. Я мав знайти її. І захистити. Вона стала для мене єдиною ниткою, що тримала мене на межі між людиною і звіром.

Мої думки раптово обірвалися. Тиша лісу виявилася надто гучною. Лише шелест листя над головою, сухий тріск гілок під ногами. І разом із цим — гуркіт моїх власних демонів усередині. Вони рвалися назовні, спраглі. Я йшов далі, все глибше в ліс, де не було нікого, хто міг би мене побачити. Тут я міг дозволити собі бодай на мить втратити контроль.

І ось він — поштовх, хвиля дикого інстинкту, від якої неможливо відмовитися. Я відчув запах. Теплий, солодкий, дражливий. Олень. Його серце билося швидко, і це било по моїй свідомості, наче барабан. У голові засліплювало одне-єдине бажання: кинутися, вп’ястися в шию, напитися життям.

Мабуть, смішно: принц вампірів, який нишпорить за здобиччю, як звичайний хижак. Але я мусив. Я не міг ризикувати людським життям. Кров тварин — бліда заміна, та все ж краще, ніж нічого.

Я з легкістю наздогнав оленя. Його темні очі блиснули страхом. Одним рухом я притиснув його до землі, відчув тепло й життя під долонями. Його дихання било мені в обличчя, гаряче й уривчасте. І все ж… я зупинився. Зуби тремтіли від бажання прокусити шкіру, але я відвернувся. Злість накотилася хвилею. Я відчував полегшення, бо спрага трохи стихла, проте й гіркоту — бо знову програв сам собі.

Я впав на коліна й важко вдихнув. Земля під долонями здавалася холоднішою, ніж зазвичай. І саме тоді — знову Ілларія. Вона знову виникла в моїй свідомості, заповнюючи її, немов ніч без зірок. Чому саме вона? Чому її образ переслідував мене?

— Знову говориш сам із собою? — раптово пролунав голос.

Я завмер. Він був надто знайомим. Теплим і водночас таким, що розривав мої нерви на шматки. Зак. Захарія Оверлук. Колись мій друг. Той, із ким я ділив дитячі таємниці, із ким ми сміялися ночами, забуваючи про королівські обов’язки. Той, хто був моїм братом — аж поки не залишив мене.

Його голос звучав із якоюсь невимушеною веселістю, наче все було, як раніше. Наче не було зради. Але я все одно пам’ятав те, що тоді сталось. Він залишив мене самого, коли я так потребував друга.

— Ти все ще такий самий, Аларік, — додав він, виходячи з тіні.

Я мовчав. Моя лють спалахнула, наче факел, який кинули у масло. Його слова різали мене, як ножі. Він забув мене тоді, коли я потребував його найбільше. Він зник, і я залишився сам. А тепер знову з’явився, ніби нічого не сталося.

Я пам’ятав інше. Ті ночі, коли ми сиділи на дахах палацу й кидали камінці у фонтан. Його сміх, коли ми тікали від вартових. Його голос, коли він казав: «Я завжди буду поруч, брате». І тепер — ця порожнеча. Як же легко він перекреслив усе.

— Не було жодного разу, коли я говорив сам із собою, — відповів я, ковтаючи жовч. — Ти знаєш це, Зак. Тож залиш свої поради при собі. Я не потребую їх. І твоєї підтримки теж.

Він зітхнув. І цей звук — такий людський, такий щирий — тільки ще більше дратував мене. Мені потрібно продовжити полювання, адже я досі мав спрагу крові. І хто знає до чого це призведе.

— Я… не хотів припиняти нашу дружбу, — тихо сказав він. — Але це було необхідно, Ріку.

— Кому потрібно? — я вишкірився. — Тобі? Мені? Чи це знову твій «план» для Академії? Твої амбіції? — я засміявся, але сміх був гіркий, як попіл. — Ти навіть не уявляєш, як сильно я не хочу цього чути.

— Послухай мене, — спробував він ще раз. — Усе було не так, як ти думаєш. Я…

— Замовкни! — вирвалося в мене різко. — Ти не зможеш все повернути. Я не хочу навіть слухати тебе. Залишайся зі своїм новим «я». Я пішов.