Аларік

Кров. Це все, про що я міг думати зараз. Вона затуманювала мій розум, і я не усвідомлював, що відбувається навколо. Якщо я зараз же не вгамую спрагу, то можу накинутись на когось в Академії. А цього допустити точно не можна. І справа зовсім не в захисті. Я не хотів бути монстром. Мене і так бояться, адже я вампір. Не варто їм давати нових приводів для хвилювання. Все ж я справді сподівався, що зможу знайти тут своє місце. Саме в цій Академії я відчув справжню свободу. Коли зникла моя сестра, рідна донька Зоріни та Джейкоба, мене почали готувати до того, що я посяду трон.                                                                                                                                                                 

Однак мені цього зовсім не хотілося. І коли я дізнався, що дівчинка жива, то почав її шукати. Саме тому я і приїхав сюди. Проте зараз не міг думати ні про що, окрім крові. Тому, пішовши як можна далі в ліс, я віддався своїм поривам. Це первісні інстинкти, які я взагалі не можу контролювати. Спрага заповнила всю мою свідомість. Якби зараз поряд опинилась людина, то навряд чи я зміг би себе стримати. І тоді це б призвело до не найкращих наслідків. Почувши якісь звуки справа, я водночас туди кинувся. Вампіри завжди були однією з наднебезпечних рас, адже ми могли легко наздогнати свою здобич та знищити будь-кого. Нашу расу дуже важко перемогти. Цього разу це був олень, яким я і вирішив пообідати. На жаль, кров тварин не така смачна як в людей, та тут обирати не доводиться. Правила є правила, тим паче вони важливі для вампірів. І я вирішив їх дотримуватися.                                                                                                                                       

Вгамувавши спрагу, та полишивши тіло нещасної тваринки на здобич хижакам, я важко відкинувся на стовбур дерева. Нарешті свідомість поверталася до мене, і я міг знову все контролювати. Спрага відступила, і я знову був собою. Тепер можна і подумати. І як завжди, весь мій розум заполонила Ілларія. Ця дівчина не була схожа на тих принцес, до яких я звик.Навіщо вона мені? Я й сам не знаю. Та я явно не закоханий. Просто, така тиха дівчина, а володіє страшним даром. Це занадто складно для її країни. Я тепер розумію, чому вона так чіпляється за цю Академію. Це єдиний шанс знайти своє місце. Можливо, вона б змогла мене зрозуміти.                                    

Тебе ніхто не зрозуміє крім мене. - як завжди прозвучало в моїй голові. - Вони ніколи не приймуть тебе, адже просто боятимуться.                                                                                      

- Відчепись від мене. Обійдуся якось і без твоїх порад. - прошипів я. - І так погано, а тут ще й ти лізеш.                                                                                                                                                             

- Знову говориш сам з собою? - сказав хтось весело. - Я бачу, що за ці роки нічого не змінилося. Все такий же Аларік.                                                                                                                                            

Звичайно, це був Зак, а точніше Захарія Оверлук, ще один вампір в цій Академії. Коли ми були маленькими, то навіть дружили. Його батько часто з'являвся при дворі, адже Зоріна та Натаніель вчилися разом, а тому були найкращими друзями. Коли Натаніель почав викладати в Королівській Академії, ми все рідше бачилися. А потім Зак поїхав вчитись до Академії Непростих. Він просто марив цим. Та повернувшись, я його вже не впізнавав. Хлопець навіть відмовлявся зі мною нормально розмовляти. Він закрився в собі, а я нічого не розумів. Та потім і моя вампірська сутність проявилась, і я вже турбувався про інше. Але все ж образа на колишнього друга залишилися. Він же став занадто крутим, аби згадувати про старих друзів.                                                               

- Я ніколи не говорив сам з собою. І ти знаєш про це. Хоча дивно, що ти взагалі згадав про мене. Що, совість замучила? Чи ти її вигідно продав? - сказав я. - Та дякую, що потурбувався. Мені абсолютно не потрібна була твоя підтримка.                                                                                                               

- Ріку, не я хотів припиняти нашу дружбу. Так треба було. - видихнув він. - Я справді не хотів цього.

- Кому? Тобі чи мені? А чим може потрібно для твоєї Академії? Навіщо ж тобі спілкуватися з принцом. - я розсміявся. - Знаєш Зак, та я не налаштований на якісь пояснення. І цього не станеться в найближчі кілька віків. Чи ти хотів якоїсь зворушливої розмови? - невже він справді вірив в це? - А потім ми б обнялись і стали б кращими друзями на все життя? Такого точно не буде. За цим тобі краще звертатись до дівчат або своїх друзів. А я навіть не бажаю говорити з тобою. Тим паче маю справи важливіші.