Глава 18

Отямилась я вже в якомусь приміщенні, лежачи на ліжку. Ну що ж, принаймні я жива, і це все ж найголовніше. Байдуже, що тепер усі знають про мою магію. Хоч би там як, я ще дихала, ще відчувала холод простирадла під пальцями й тривожний запах ліків у повітрі.

Білі стіни, кілька шафок з акуратно складеними речами, вузькі вікна під самою стелею, що впускали тьмяне світло, та купа простих ліжок, застелених сірими ковдрами. Так от як виглядає лазарет Королівської Академії. Що ж, я очікувала побачити щось більш грандіозне.

Уявлялись золоті оздоблення, різьблені меблі, дорогі тканини — адже тут готують майбутніх правителів. А вийшло — усе просто й навіть занадто суворо. Наче ми не діти впливових родин, а звичайні солдати на навчанні. Хоча, можливо, саме цього й прагнули наставники: щоб ми не забували, ким є насправді.

Але мені байдуже. Взагалі не хотілось потрапляти сюди. Лазарет завжди асоціювався з поразкою, слабкістю. Тепер він став моїм тимчасовим притулком.

Я сіла на ліжку, відчуваючи, як під ребрами відгукується тупий біль. Терпіти можна, але при кожному вдиху щось нагадувало: «Ти була за крок від того, щоб зникнути». Наче моє тіло хотіло лишити мені пам’ять про те, що смерть дихає в спину й завжди поруч.

У ту ж мить біля мене з’явився Зак. Мовби чекав, поки я прокинусь, а може, й справді не відходив від мого ліжка. Чомусь мені здавалось, що саме він мене сюди й приніс. Напевно, перехвилювався за свого друга — адже його могли б звинуватити у нападі на королівську особу. І все ж у його погляді я читала занепокоєння, яке виходило далеко за межі дружньої турботи.

— Ти як? — запитав він, нахиляючись ближче. Його голос здався мені тихішим, ніж зазвичай. — Як себе почуваєш зараз? Нічого не болить?

— Все добре. Саймон нічого мені не зробив, тому можеш не хвилюватися. Я не збираюся звинувачувати його в цьому, — я намагалась відсунутись від хлопця, створити бодай якусь дистанцію. — Дякую, що приніс сюди.

— Звідки ти знаєш, що це я? — посміхнувся Зак. Його очі спалахнули знайомим вогником. — До того ж я хвилювався зовсім не за нього. Ти довго не прокидалася.

— Здогадалась, що це був саме ти, — я проігнорувала другу частину його слів, хоча вона чомусь залишила по собі теплий слід у свідомості. Мені краще не зациклюватися на цьому.

Хлопець мовчав кілька секунд, ніби наважувався сказати щось важливе. Його плечі були напружені, а пальці стискали край ковдри. Це виглядало кумедно, бо Зак рідко коли губився в розмові. Упевнений, різкий, часто навіть самовпевнений — саме таким його знали всі.

— Той поцілунок, що стався між нами… — почав він нарешті.

— Нічого ж не значив для нас обох. Це була просто тимчасова слабкість, і більше нічого, — перебила я, навіть не давши йому договорити. — Все добре, я не збираюсь бігати за тобою та натякати на стосунки. Мені самій це абсолютно не потрібно.

Він видихнув, наче з полегшенням. А я ж задумалась. Невже він так сильно цього не хотів? Звичайно, я ж не з тих дівчат, які подобаються Заку. Він би хотів для себе ніжну та милу, слабку й тендітну, яка чекатиме на нього з небезпечних завдань. А я — зовсім інша. Може, річ навіть не у характері. Він бачив мою силу. Бачив те, що я так довго ховала від усіх. І тепер, напевно, не хоче мати зі мною ніяких справ. Хоча… чомусь його це зовсім не бентежило.

— Де Саймон? Він у порядку? — запитала я, не витримавши. — Йому не зашкодила моя сила?

— Не знаю. Він втік і більше я його не бачив, одразу після того випадку, — сказав Зак. — Але маю підозру, що на даху. Це його улюблені місця. До того ж він навряд чи послухає когось. Потрібно просто зачекати.

— Ну, а я все ж спробую, — тихо промовила я.

Зак лише кивнув. Він не намагався відмовляти мене, можливо, розумів: ця розмова потрібна і Саймону, і мені. Тому, не дивлячись на протести медсестри, я пішла на пошуки хлопця, аби нарешті поговорити з ним. Він певно зараз надто стурбований.

Як і казав Зак, Саймон сидів на даху однієї з веж Академії. Дістатися сюди було непросто: холодні кам’яні виступи різали долоні, черепиця виблискувала вологою після нічної роси, і кожен необережний крок міг коштувати падіння. Для нього це було дрібницею — він перевертень. Для мене ж — випробування. Але я вперто йшла вперед, відчуваючи, що мушу.

Він сидів, підібгавши коліна, і дивився кудись у темряву. Ніч огортала Академію, розливаючи по небу сріблясті відблиски місяця. Коли він побачив мене, одразу відвів погляд. Чи радий він був мене тут бачити? Навряд чи. Йому було соромно. Я відчувала це кожною клітинкою. І все ж я підійшла й присіла поряд. Бо ніхто не має лишатись сам у важкі моменти.

— Радий, що з тобою все в порядку. Справді, це дуже добре. Тепер я можу видихнути, — сказав він після довгої паузи. Його голос злегка тремтів. — Було б сумно, якби ти померла. Ти точно не заслуговуєш на таку участь.

— Я живуча. Мене ж не так просто вбити. Тому можеш за це точно не хвилюватися. Я нормально себе почуваю. Навіть чудово як для такого випадку, — я невпевнено посміхнулась Саймону. — А ти як? Виглядаєш не дуже. Ніби живий мрець.

— Ну дякую за комплімент. Приємно чути такі слова від дівчини. Тим паче досить симпатичної, — на мить його губи торкнула усмішка, проте швидко згасла. — Пробач за цей випадок. Якби твій дар не міг блокувати мій, то я б… навіть уявлення не маю, що могло б статися.

— Так, не треба думати про погане. Минуле залишилося в минулому. Це не має нас турбувати ніяким чином, — я зупинила його. — З усіма все добре. Ми живі та неушкоджені. Але… - я на мить замовкла, намагаючись підібрати слова. — Я бачила перевертнів, навіть була знайома з деякими. Та, як правило, вони себе контролювали. Принаймні в дрібницях. А з тобою все вийшло зовсім інакше.

— Є дещо, що впливає на мене. І саме через це я не можу себе до кінця контролювати, — він потиснув плечима. Його погляд став далеким, закритим. — Проте я не можу тобі розказати. Не приймай на свій рахунок. Та я не з тих, що одразу випалює свої секрети. Скажімо так, це одна з особливостей мого характеру.