Глава 17

Тиждень пролетів майже непомітно. Взагалі з того часу, як я знаходжусь у Королівській Академії, час тече зовсім інакше. Тут дні мовби стирають одне одного, перетікають із занять у тренування, з тренувань у вечірні розмови, з розмов у безсонні ночі, і тільки тиша темряви іноді нагадує: світ за межами Академії все ще існує.

Я навіть не помітила, як осінь повільно вступила у свої права. Повітря стало прохолоднішим, у вікна дедалі частіше заглядали важкі хмари, а на подвір’ї листя вкривало кам’яну доріжку золотавим килимом.

Не встигла озирнутися — а вже стільки часу минуло. Здається, ще вчора я переступила поріг Академії, ще вчора губилася серед чужих облич, намагаючись зрозуміти, куди я потрапила і чому моє життя так різко змінилося. А тепер уже другий курс майже на завершенні. Так і до третього недалеко.

Ми з Ілларією намагалися не обговорювати те, що я можу виявитись її сестрою. Це зависло між нами, наче невидимий міст, який можна перейти лише раз — і назад дороги не буде. Ще б пак, кожна з нас боялась надто сильно сподіватися. Ми розуміли: варто лише повірити остаточно, як світ може вмить зруйнуватись. Тому ми просто не звертали на це уваги. Принаймні на словах. Усередині ж ми обидві жили цією думкою.

Були вечори, коли ми сиділи на лавці біля фонтану, і тиша між нами ставала настільки густою, що можна було відчути її фізично. Вона була повна невисловлених слів, мрій і страхів. Іноді мені здавалося: якщо я вимовлю бодай півслова, то все розсиплеться, як тонке скло. Тож ми обирали мовчання. У нас був певний план, якого ми старалися притримуватися. Ще трохи — і правда відкриється. Ще кілька кроків — і я дізнаюся, хто я насправді.

А от із Заком ми так і не поговорили. Хлопець навіть не думав про те, що варто було б щось пояснити чи бодай підійти. Він поводився так, ніби між нами ніколи нічого не сталося. Його спина щоразу здавалася холоднішою, коли він ішов повз, не кидаючи й погляду. Він уникав мене, наче я була його власною тінню, якої він боявся.

І, як не дивно, мене це цілком влаштовувало. У цю гру можна було грати й удвох. Я не збиралася бігати за ним чи випрошувати пояснення. Якщо він хоче зробити вигляд, ніби мене не існує — чудово. Я теж умію бути невидимою. Хоча іноді я ловила себе на тому, що шукаю його погляд у натовпі. І, що найгірше, кілька разів ловила — та щоразу поспіхом відводила очі, ніби мене застали на гарячому.

Увесь цей час я тренувалася з Роуеном. Його жарти, легкість і вічна усмішка допомагали забути про напругу, яку залишив по собі Зак. З Роуеном я відчувала себе вільною: його рухи були стрімкі, а поради — прості, зрозумілі. Він не вимагав неможливого, але завжди підштовхував до більшого. Іноді мені здавалося, що він розуміє мене краще, ніж я сама.

А вночі… уночі я продовжувала заняття з Натаніелем. Його методи були суворішими, але саме вони дозволяли мені відточувати навички, які в Академії не завжди можна було відкрито застосовувати. Поруч із ним я відчувала небезпеку, проте водночас і силу. Його очі завжди пильно стежили за кожним моїм рухом, а в голосі звучала сталь. Він нагадував мені: справжня боротьба завжди відрізняється від навчальних боїв. Іноді мені навіть здавалося, що він готує мене до чогось значно більшого, ніж просто черговий іспит.

Зак же продовжував удавати, ніби ми навіть ніколи й не спілкувалися. Добре. Якщо він вирішив бути таким — то я теж навчусь не помічати. Хоча глибоко всередині я знала: цей поцілунок не минув безслідно. Принаймні для мене. Мабуть, для нього я була лише помилкою, якою краще вдавати, що не було.

І все б нічого, якби не сьогоднішнє тренування. Зранку повітря було холодним і свіжею пахло вологим каменем. Я поспішала до зали, переконана, що сьогодні знову працюватиму з Роуеном. Але, як на зло, його не було. А Зак удавав, ніби страшенно зайнятий. Він навіть не дивився в мій бік. Останнім часом він узагалі уникав мене так явно, що це стало смішним.

Я вже думала, що доведеться весь урок просидіти на лавці, а це був мій улюблений предмет у Академії. Я жила для цих тренувань. Тут я могла відчути себе собою, без масок і ролей. Тут відпадало все зайве, залишався лише рух, сила, биття серця. Та сталося інакше.

Мені дістався Саймон.

Він був повною протилежністю Роуену. Мовчазний, серйозний, його рухи були точними, майже механічними. Він бив швидко, без жодного попередження, змушуючи мене реагувати інстинктивно. Його обличчя залишалося байдужим, без тіні емоцій.

І відбивати його удари було неймовірно складно. Не варто забувати: він перевертень. Один із найкращих у своєму поколінні. Його тіло працювало так, ніби в ньому не було слабких місць.

Я розуміла: перемогти його я не зможу. І саме це почало мене дратувати. Усередині щось перемкнулося. Гнів осліпив очі, і я вже не контролювала себе. Мною керували лише інстинкти.

Навколо всі завмерли. Навіть повітря, здавалося, стало густішим. Я сама не зрозуміла як, але мені вдалося поранити його. Лезо ковзнуло по щоці, залишивши тонку смугу крові. Краплі впали на підлогу — і ця червона барва здалася надто яскравою на тлі сірого каменю.

Я одразу зрозуміла: щось пішло не так. У ту ж мить його очі змінили колір — золоті, палючі. Я чудово знала, що буде далі. Його сила вирветься назовні. І це станеться просто зараз, серед усіх.

Хлопець заричав. Його тіло почало втрачати людські риси. Кістки хрустнули, шкіра натягнулась, пальці видовжилися, закінчуючись гострими кігтями. За мить перед нами стояв вовк. Не просто вовк — чудовисько, яке дихало люттю.

Ну що ж, Амеліє, майнула думка, ти справді вирішила роздратувати одного з найнебезпечніших. Я не встигла й кліпнути, як він кинувся на мене. Його вага збила з ніг, лапи придавили до холодної підлоги. У голові пролунав дзвін.

Невже це кінець? Краєм ока я бачила, як Зак кинувся вперед, схопив друга за загривок, намагаючись відтягнути. Його сила була велика, але Саймон, засліплений люттю, виявився сильнішим. Я зрозуміла: виживу лише тоді, якщо сама врятую себе.