Глава 16

Стільки часу я гадала, що ж значать ці ініціали. А відповідь була прямо переді мною. Моя справжня родина жила зовсім недалеко від мене. Принаймні саме так виходить. Але чи значить це, що я принцеса Амаранта? Я досі не могла повірити, що все справді й так, як говорить Ілларія. Та вона ж зовсім не помилялася. Дівчину з самого дитинства виховували майбутньою королевою, і річ. що належить Рейвенпортам, впізнає легко. Проте я все ще сумнівалася. Якось не відчувала, що належу цій родині. Для мене вони досі були чужими. Але ж я не знаю, може відчую щось, коли отримаю підтвердження.                                                                                                                                        

- Цього не може бути. Це просто неймовірно, і я навіть уявити не можу, що все саме так і є.- прошепотіла я. - Я ж жила в Хейвенберді, так близько від вашої родини. Мій прийомний батько воєначальник, що кожного дня зустрічається з королем Реджинальдом. І я принцеса Хейвенберду... Не можу в це повірити.                                                                                                                                        

Я встала та витягнула скриньку, яка мені також дісталась від справжньої родини. Мої батьки дали мені, адже коли я з'явилася, то вона була в мене. І ось я відчувала, що вона і справді належить мені. Тому це точно відповідь на усі питання. Якщо Ілларія впізнає і цю річ, значить я точно Амаранта. Хоча все може виявитися зовсім не таким. Я остаточно заплуталася в усьому, і тепер просто уявлення не маю, що мені робити.                                                                                                                                        

- Лія, ця скринька теж належить Рейвенпортам? - я показала їй її. - Мама з татом сказали, що вона  була в мене, коли я з'явилася в них. І я знаю, що вона дуже важлива для мене.                                  

Ілларія взяла її та почала уважно розглядати. Вона і справді була зосереджена, намагаючись хоч щось пригадати. Дівчина намагалась її відкрити, та все це було марно. Я сама стільки разів намагалася, проте абсолютно нічого. А вона ж, по суті справи, належала мені. Значить тут була якась хитромудра головоломка, яку не так вже й просто розгадати. Але якщо Ілларія не впізнала одразу, значить ця річ не належить королівській родині Хейвенберду. І її слова лише підтвердили це.                                          

- Я не знаю. Вперше її бачу. Вона гарна, але на ній жодного символу Рейвенпортів. А усі наші предмети мають їх. - таки сказала вона. - Можливо, ця річ належала моїй тітці. А може й твоїм справжнім батька. Але стільки збігів... Це не може бути просто так. Ми маємо все дізнатися.                                                   

Лія охопила себе руками. Зараз вона була такою розгубленою. Ще б, я навіть не можу уявити себе на її місці. В один день хтось дізнався її страшний секрет, і може перед нею стоїть сестра, яку вони стільки років вважали померлою.                                                                                                                       

- Я дуже хочу, щоб ти виявилась нею. Справді, це було б просто чудово. Проте, я боюсь сподіватись. Я не витримаю якщо це все буде не так. А дядько... Що ж буде з ним? - вона витерла сльози, які ще досі йшли з її очей. - Ми не будемо поки говорити нікому. Нам треба докази.                                                   

- І як? Як нам все дізнатися? - я щиро не розуміла. - Попросимо допомоги в викладачів чи що? Бо я не бачу жодного виходу.                                                                                                                                     

- Ми щось придумаємо. В нас ще є час, до того ж ми лише на першому курсі. Та й інші нам мали б допомогти. - Ілларія була настроєна рішуче. - Для початку, поговоримо з твоїми батьками. На наступному тижні буде батьківський день, і я сподіваюся, що вони приїдуть.                                        

- Це ще що таке? - не зрозуміла я.                                                                                                              

- Я й забула, що тебе виховували не як принцесу. Ти ж не знаєш наших звичаїв, та й готувалася до Академії Непростих. - її сміх був більш нервовим. - Раз в семестр батькам дозволяють відвідати школу і лишитись тут на цілий день. Скажімо так, королівські родини мають певні привілеї. Тоді й будемо бачити, що робити далі.                                                                                                                                

Вже світало, а значить нам пора було збиратись на пари. Та як тепер нормально вчитись з цією інформацією. Це так дивно, ми дізналися стільки всього нового, але маємо продовжувати навчатися. Я ж все робила абсолютно бездумно. В одній з країн є роботи, що виконують функції, які вони завчили. Чим ближче було до останньої пари, тим сильніше я нервувала. Ілларія весь день була якась мовчазна, а Аларік так взагалі не прийшов. Що ж відбувається між цими двома? Вони так вирішили уникати одне одного? Лише Грегорі старався якось розрядити обстановку. Та все ж настав час Х, і я перевдягнувшись, увійшла до тренувальної зали чи не останньою. Не хотілося зустрічатися з Заком після нашого поцілунку. Він лише ковзнув по мені поглядом, та нічого не сказав. Ми що робимо вигляд, що нічого не було? Якщо так, то я дуже рада. Проте, поговорити б не завадило. Всі, як і завжди, розділились на пари. А до мене підійшов Роуен. Ось це вже більш цікаво.                                              

- Сьогодні я буду твоїм партнером. Сподіваюся, що нам вдасться добре потренуватися. - він посміхнувся. - Заку цікаво спробувати себе... ммм, в інших групах.                                                       

- Розказав таки? - перепитала я, беручи меч. - Ви взагалі вмієте тримати язик за зубами?