Глава 16

Стільки часу я гадала, що ж значать ці ініціали. Вони немовби жили поруч зі мною, наче тінь, завжди на звороті кулона, але ніколи не відкривали таємниці. Я бачила їх щодня, торкалася, крутила кулон у пальцях, намагаючись уявити, хто ж його носив до мене, та звикла до цих різьблених літер настільки, що вони стали частиною мого життя.

Часом мені здавалося, що вони шепочуть, тільки не мовою людей, а якоюсь іншою, яку я ніколи не навчилася розуміти. І раптом — відповідь була прямо переді мною. Вона прозвучала від Ілларії, й водночас була настільки неймовірною, що хотілося відмахнутись, відкласти цю думку кудись далеко, сховати за тисячею інших.

Моя справжня родина, виходить, жила зовсім недалеко. У тій же державі, в тому ж палаці, куди я стільки разів навіть не наважувалась заглянути. Принаймні саме так виходило зі слів Ілларії. Але чи значить це, що я принцеса Амаранта?

Мене проймав холодний трепет. Я досі не могла повірити, що все справді так, як говорить вона. Та й чи може Лія помилятися? Вона виросла серед символів, гербів і прикрас своєї родини, бачила їх щодня, знала напам’ять кожну дрібницю.

Для неї ця річ промовляли голосніше за слова. Вона навчена відрізняти підробку від справжнього. І якщо вже вона впізнала кулон, то сумнівів майже не лишалося. Проте моє серце вперто не хотіло вірити.

Я не відчувала, що належу цій родині. Для мене вони досі були чужими, далекими, немов із казки, яку я слухала в дитинстві. Я виросла серед інших людей, з іншими правилами. Вони навчили мене жити, боротися, довіряти й зраджувати. Чи можу я отак просто повірити, що в моїх жилах тече інша кров, королівська, і що в мене є сестра, яку я навіть не впізнала б на вулиці? Може, відчуття прийде пізніше. Може, все ще попереду. Але поки що… я відчувала лише розгубленість.

— Цього не може бути. Це просто неймовірно, — ледве чутно прошепотіла я. — Я ж жила в Хейвенберді, так близько від вашої родини. Мій прийомний батько щодня зустрічався з королем Реджинальдом. І весь цей час я була принцесою Хейвенберду?

Мої слова зависли в повітрі, і навіть тиша в кімнаті стала важкою. Я відчула, як ноги тремтять, тому встала й витягнула зі схованки невелику скриньку — ту саму, яку зберігала від дитинства. Вона була завжди поруч, наче охоронець, наче ключ до дверей, які я ще не навчилася відкривати.

Її поверхня була прохолодною, металевою, із тонкими різьбленими візерунками, які я знала на дотик краще, ніж власні долоні. Іноді я брала її в руки просто так, слухала її холодний подих металу, вдивлялася в ледь помітні лінії, але ніколи не могла відкрити. Скільки разів я намагалася! Марно. Замок був глухий і впертий, немов живий, немов чекав чогось, а може — когось.

— Лія, ця скринька теж належить Рейвенпортам? — обережно подала я їй. — Мама з татом сказали, що вона була в мене, коли я з’явилася в їхньому домі. Я завжди знала, що вона важлива.

Ілларія взяла її обережно, немов боялася пошкодити. Її пальці ковзнули по кришці, вона вдивлялася у візерунки, в кожну подряпину, наче намагалась упіймати спогад. На мить мені здалося, що вона навіть затримала дихання. Вона пробувала відкрити — та замок залишався нерухомим, ніби сміявся з її спроб. Я сама пробувала десятки разів — нічого. Мабуть, це і є головоломка, таємниця, яку можу розгадати лише я.

— Я не знаю, — нарешті сказала Лія, опустивши руки. — Вперше бачу цю річ. На ній немає символів Рейвенпортів. Усе, що належало нашій родині, мало герб чи хоча б знак. А тут — нічого. Можливо, це річ моєї тітки, а може, твоїх справжніх батьків, - вона завмерла, а тоді додала тихо, майже не дихаючи. — Але стільки збігів… Це не може бути випадковістю.

Лія обхопила себе руками, наче намагалася втримати світ, який раптом почав валитися на неї з усіх боків. У її очах був відчай і надія водночас. Я розуміла, чому. Для неї я могла стати сестрою, якої вона чекала все життя. І водночас могла виявитися просто черговим примарним шансом, після якого біль тільки зросте.

— Я дуже хочу, щоб ти виявилась нею, — зізналась вона, і голос зламався. — Це було б чудово. Але я боюся сподіватися. Я не витримаю, якщо все виявиться не так. А ще дядько… Що буде, коли він дізнається?

Її плечі здригнулися, але вона швидко зібралася й витерла сльози. У цьому русі було щось різке, майже войовниче — так вона звикла захищати себе від усього світу.

— Ми не будемо поки що говорити нікому, - врешті сказала Ілларія. – Нам потрібні докази.

Я кивнула, хоча сама ледь стримувала хвилювання. Докази… Де їх узяти? Усе здавалося заплутаним клубком, де нитки плуталися між собою й не піддавалися рукам.

— І як нам усе дізнатися? — вирвалося в мене. — Ми не можемо просто йти до викладачів.

— Ми щось придумаємо, — Лія заговорила рішучіше, в її очах знову з’явився вогонь. — У нас є час. Ми тільки на першому курсі. До того ж не самі. Інші допоможуть. Спочатку — поговоримо з твоїми батьками. На наступному тижні буде батьківський день.

— Батьківський день? – здивувалась я.

— Так. Раз на семестр батькам дозволяють відвідати школу й залишитися тут на цілий день, - вона нервово посміхнулась. – Для королівських родин є навіть привілеї. Тоді й побачимо, що робити далі.

Світало. Сріблясте світло повільно витісняло темряву, а я відчувала, що наші розмови не скінчилися, лише почалися. Ми мали йти на заняття, але думки розбігалися, наче сполохані птахи, яких хтось випустив із клітки.

День тягнувся, немов увесь світ уповільнився. Я відповідала на заняттях, але слова не доходили до розуму. Мої зошити наповнювалися рядками, які я навіть не пам’ятала, що писала. Механічні рухи, мов роботи, які просто повторюють програму. Ілларія весь день ходила задумлива, її погляд постійно ковзав кудись убік, ніби вона бачила щось, чого не бачили інші.

А Аларік взагалі не з’явився. Їхня напруга відчувалася навіть здалеку, немов буря, що насувається, але ще не вибухнула. Грегорі єдиний намагався жартами розрядити атмосферу, але й у нього це виходило не завжди. Його сміх лунав, та звучав неприродно, наче він сам собі не вірив.