Глава 15

Коли я повернулась до кімнати, Ілларії ще досі не було. Дивно, адже вже була досить пізня година. Коридори Академії давно стихли, за вікном панувала глибока тиша, яку порушував хіба що далекий шелест вітру в кронах дерев.

Я кинула погляд на її порожнє ліжко й на мить зупинилась. Зазвичай Лія не любила довго блукати вночі. Вона могла вийти на годину чи дві, аби вгамувати свою силу, але завжди поверталась. Сьогодні ж… щось було не так.

Я намагалася себе заспокоїти. Це ж Академія, найзахищеніше місце у світі. Стільки бар’єрів, стільки заклять, стільки вартових. Нічого не може трапитися. Вона сильна, вона впорається з будь-ким. І все ж у грудях щось неприємно стискалось, ніби передчуття хмарилася десь у глибині душі й не давала спокою.

Я спробувала лягти, але сон не приходив. Подушка була надто твердою, ковдра надто гарячою, а думки — занадто гучними. Я кілька разів переверталась із боку на бік, але марно. Зрештою взяла до рук книгу. Старий томик з історії Хейвенберду мав би мене відволікти, але слова вперто не трималися в голові. Рядки зливалися в чорні хвилі, а я раз по раз ловила себе на тому, що перечитую одне й те саме. Сторінки шелестіли, але в мозку крутилась тільки одна думка: де вона?

Зрештою я відклала книгу й сіла на підвіконня. Холодний камінь під ногами наче трохи протверезив. За вікном ледь-ледь світилися зорі. Місяць був майже повний, і його світло розтікалося сріблом по дахах Академії, відкидаючи тремтливі тіні на бруківку внутрішнього двору. Ця ніч здавалася надто тихою, ніби щось ховалося за спокоєм. Кожен звук різав тишу, і навіть моє власне дихання здавалося занадто гучним.

Я простягнула руку й торкнулася холодного скла. Серце калатало швидше, ніж хотілось би визнавати. «Повернись вже, Ліє», — подумки прошепотіла я, відчуваючи, як нетерплячка змішується зі страхом.

Коли ж двері нарешті відчинились, серце в грудях мало не вискочило. Дерев’яні петлі тихо скрипнули, і в кімнату увійшла вона. Лія зайшла повільно, так, ніби йшла крізь важку воду. Очі почервонілі, щоки вологі від сліз, плечі згорблені. Вона виглядала так, ніби щойно повернулась із війни, програла її й несла на собі поразку. Не сказавши ні слова, вона впала на ліжко й притулилась спиною до стіни.

— Лія, ти в порядку? — обережно запитала я. — Ти якась сама не своя. Тебе хтось образив?

— Аларік знає, — тихо видихнула вона, і голос її задрижав. — Про мою силу. Він випадково побачив… і одразу ж усе зрозумів.

Я завмерла. Ці слова впали, як камінь у воду. Дар некроманта. Найстрашніший з усіх. Сила, якої лякались навіть у казках. Я бачила, як уявні тіні натовпу з палаючими смолоскипами проходять перед очима. І якщо це правда… якщо дізнаються, що цим даром володіє майбутня королева?

Та часи ж змінилися. Колись і вампірів не приймали, а тепер у нашій групі навчається Аларік, і ніхто не сміє йому дорікати. Колись і демонів боялися. А зараз — це вже частина світу. Може, і тепер все буде інакше?

— І що тепер? — обережно спитала я. — Як він відреагував?

— Не знаю, чи добре. Я вже мало що розумію. Все так дивно, — Лія потерла скроні, важко заплющивши очі. — Але він нікому не розкаже. Я відчуваю. Дивно, правда? Я… я почала вірити вампіру, — вона криво посміхнулась, і в тому виразі було стільки безсилля, що мене пройняло холодом. — Просто треба бути обережнішою. А якби побачив хтось інший? Що тоді? Я не знаю…

Я підійшла й обережно обняла її. Її тіло здригнулося, а тоді вона знову розплакалась, приховавши обличчя у долонях. Сльози стікали по її пальцях, падали на ковдру. Я відчула, як безпорадність тисне на мене. Я ніколи не вміла втішати. Я б краще рознесла вщент усе, що змусило її плакати. Та цього разу єдиною битвою було мовчки тримати її поруч.

— Ріку можна довіряти, — прошепотіла я. — Не переймайся. Так, він дивний, любить кепкувати, але він надійний. Він збереже твій секрет. Дар некроманта можна приховати. А блискавку й далі показуватимеш на тренуваннях. Потім… ми самі вирішимо, коли й кому розповісти. Якщо змогли прийняти вампіра, то й тебе приймуть.

— Тобі легко так казати, — схлипнула вона. — Ти знаєш, що відчуваєш, коли твоя сила для інших — жах? Коли навіть уявлення про тебе лякає? Я боюся, що вони зненавидять мене. А я… я маю обов’язки. Народ чекає королеву. А що буде, коли замість неї вони побачать чудовисько?

Я заплющила очі. Її страх був і моїм. Я знала, що таке небезпечний дар. Так, він не викликав такого жаху, як некромантія, але він теж відштовхував.

— Я можу блокувати здібності інших, — сказала я після довгої паузи. — Тож повір, я знаю, як це — коли люди бояться тебе. Я знаю, що таке відчувати себе загрозою навіть для тих, кого любиш.

Лія здригнулася й підняла на мене великі очі. Я бачила, як у них відбивалося здивування, майже шок. Такі дари траплялися надзвичайно рідко.

— А якась особливість твого народу проявилася? — обережно спитала вона. — Це ж теж частина тебе. Як це — не знати свого коріння?

— Ні, — гірко видихнула я. — І це ускладнює все ще більше. Я навіть не знаю, хто я така. Єдине, що маю, — ось це, — я витягла кулон і стисла його в пальцях. — Він був зі мною від дитинства. Я думала, що це подарунок від Рейгазів. Але ні. Це все, що лишилося від моєї справжньої родини.

— Можна подивитися? — тихо запитала Лія.

Я зняла кулон і простягнула їй. Вона взяла його так обережно, ніби це була кришталева куля, яка могла розбитися від найменшого руху. Її пальці ковзнули по металу, і обличчя з кожною миттю ставало блідішим. Вона наче побачила перед собою не прикрасу, а давній привид.

— Що таке? — запитала я, відчуваючи, як серце б’ється дедалі швидше. — Ти щось упізнала?

— А.Р., — вона вказала на маленькі ініціали на звороті. Її голос тремтів. — Ти знаєш, що це означає?

Я похитала головою. Я знала ці літери ще з дитинства, але ніколи не надавала їм значення. Тепер вони раптом перетворились на щось страшно важливе.

— А.Р., — повторила вона, ковтаючи клубок у горлі. — Амаранта Рейвенпорт. Цей кулон належав моїй сестрі… яку всі вважали померлою.