Глава 14

Я так і не змогла заснути після того поцілунку. Він був настільки хвилюючим, що я хотіла просто побути наодинці. Проте і до кімнати не пішла. Не дуже хотілось пояснювати все Ілларії, коли вона повернеться. Тим паче по мені було видно, що щось не так, а мені не хотілося зайвих розпитувань.

Тому я пішла до саду, але Аларіка тут не було. Цікаво. Та в нього ж можуть бути й свої справи. Я не маю його контролювати, адже ми просто друзі. Та й хвилюватися не варто. Все ж вампір може потурбуватися про себе. Але ось так неочікувано я лишилась сама. Якраз час добре подумати.

Нащо ми це зробили? Адже я ж знаю його лише один день. Та ще й не подобається він мені. Простий поцілунок, який я вважала катастрофою всесвітнього масштабу. Та ті емоції, що він в мене викликав…

Можливо, це тому, що в мене давно не було хлопця. Вірніше, він у мене взагалі був один. І розійшлись ми майже рік тому після не дуже тривалих стосунків. Тому тут я не експерт. Але простий поцілунок, нічого більше. Варто просто забути про це, але я не могла.

Місячне сяйво заливало сад, кожен кущ і дерево виглядали трохи інакше, ніж удень. Вогники світлячків ліниво кружляли в повітрі, створюючи враження, ніби весь сад оповито чарами. Повітря було насичене запахом квітів, від яких паморочилося в голові.

Я глибоко вдихнула й видихнула, намагаючись заспокоїтись, але спогад знову й знову повертав мене до того моменту, коли його губи торкнулися моїх. Моє серце билося швидше, і що більше я намагалась проігнорувати це відчуття, то сильніше воно мене охоплювало.

— Яка приємна неочікуваність, — почула я чоловічий голос.

Повернувшись, я побачила Грегорі. Він, як і завжди, був у своїх незмінних окулярах. І це дивно, адже на вулиці ніч. Мені було цікаво, що ж вони там такого приховують. Але навряд чи хлопець розповість мені про це. Ми з ним не були досить близькими, та й справжніми друзями важко назвати.

— Що ж сьогодні за ніч така? Вперше таке зустрічаю в Королівській Академії, — запитала я. — Хтось взагалі спить? А може, всі просто різко стали вампірами лише на одну ніч. Чи я навіть директора нині зустріну?

— Його ж ніхто не бачив, — розсміявся хлопець. — Тому я все-таки ставлю на те, що ти його сьогодні не зустрінеш.

— Але, враховуючи всі події, цілком можливо, — я подивилась на нього. — Ну і що ти тут робиш, крилатику? Сон не йде? Чи, може, вирішив політати під зірками?

— Крилатик? Так мене ще ніхто не називав. Це якесь нове прізвисько для мене? — відповів хлопець. — Якась нині особлива ніч, адже щось ніхто не може поринути в сновидіння. Я в Академії бачив ще декілька таких самих. Колись мені розповідала няня, що такі дні називають Місяцевими. Вони якось по-особливому впливають на мене, адже це ніч древньої магії.

— От бачиш, все цілком логічно пояснюється, — я потиснула плечима. — Може, все ж присядеш і не будеш тут так стояти?

Хлопець присів біля мене на лавочку. Дивно, але мені було цілком комфортно в його компанії. Хоча раніше Грегорі Аркан мене дуже сильно дратував. Що ж зі мною таке коїться? Це на мене так повпливав поцілунок?

— Ти якась стривожена. Таке відчуття, ніби побачила щось дуже страшне, — сказав хлопець. — Все добре?

— Ти що, переживаєш за мене, Грегорі? — посміхнулась я. — Невже таке може бути?

— Проста цікавість, — відповів він.

— Та ні, все добре. Ніби добре, — я видихнула. — Окрім того, що я досі не знаю, ким є. Не знаю, хто мої справжні батьки та чому я зникла. Стільки різних питань. І мені здавалося, що тут я отримаю відповіді на свої питання, але це зовсім не так. Та ніхто не обіцяв, що буде просто.

— Ну, зате в тебе цікаве життя. Ти маєш кожного дня якісь пригоди, а от у мене все досить нудно, — він всміхнувся й підвів брови. — Так що вище ніс, все буде добре. Принаймні я в це вірю.

Його голос був спокійний, упевнений, і це дивним чином додавало сил. Я глянула на зоряне небо, намагаючись уявити, що серед цих зірок є моя доля, яку я ще тільки маю відкрити. Але невідомість обпікала. Я вже тут кілька місяців, а нічого абсолютно не відбувається. Я хочу отримати хоч якісь відповіді.

— А в тебе справді є крила? — раптово запитала я. — Просто я ніколи не зустрічала когось з твоєї раси. А раптом це проста легенда?

Мені справді було цікаво. Адже вони рідко показують їх, а в книгах ілюстрації не дуже правдиві. Принаймні тато мені якось розповідав, що він бачив короля. То в нього були зелені крила, але таке відчуття, ніби вони не справжні. А зараз у мене є можливість дізнатися більше.

— Є, як і в кожного з нашої раси, — хлопець мені посміхнувся. — Можливо, колись тобі їх покажу. Якщо будеш добре себе поводити. І перестанеш мене бити.

— Це було лише раз, — обурилась я. — Та й ти сам винний. Не треба було вихвалятися, що ти вмієш добре битися.

— Я ж не знав про військовий вишкіл, — посміхнувся він. — Та й приємно програвати такій неймовірній дівчині.

Його слова змусили мене ніяково відвести погляд. Я відчула, як щоки злегка запалали. Було дивно чути від нього щось подібне, адже зазвичай він сипав сарказмом, немов з рукава. І все ж у його голосі не було й натяку на жарт.

— Неймовірній, кажеш? — я хитро примружилася. — Ти точно нічого не наплутав? Бо інколи складається враження, що ти мене лише дратуєш.

— Дратую і захоплюю одночасно, — він підморгнув. — Це ж талант, погодься.

— Нахаба, — буркнула я, але не втрималась і засміялась.

Його сміх злився з моїм, і в ту мить напруга, що тримала мене весь вечір, трохи розчинилась. Нічна тиша ніби слухала нас, сад став ближчим, теплішим.

Дивно, але в компанії Грегорі Аркана мені стало набагато легше. Можливо, він не такий вже й поганий. Хоча я його то майже не знаю. Ми кілька разів спілкувалися, а ще періодично бачимося окрім навчання. Треба буде якось більше поспілкуватися з ним, адже мені й справді сподобався цей час, що ми провели разом.

Місяцева ніч поволі наближалась до світанку, і в мені вперше за довгий час з’явилось відчуття, ніби я не сама серед цієї темряви.