Ілларія

Ні, ну це ж треба таку наглість. Я досі не могла прийти в себе, адже точно не звикла до такого ставлення до себе. Просто нечувано, що він так спілкується з принцесою. Хоча Аларік теж королівської крові. Проте це не скасовує того факту, що він все ж чоловік. Має бути хоч якась повага до дівчини. В Хейвенберді таке б точно було не прийнятним. Невже в Валорії все зовсім інакше? Як цей вампір сміє сміятись з мене? З принцеси Ілларії Рейвенпорт. Та я його готова задушити своїми руками, та, на жаль, він вже мертвий. Думаю, що це точно не дасть абсолютно ніякого ефекту.                                                                                                                                                

Не знаю чому саме мене це так дратувало. Я ж ніби не вважаю себе зарозомілою принцескою. Але зараз це справді просто дратувало. Так я старалась прогнати думки про його посмішку. Я відчувала, що просто починаю закипати від цього. Ще трохи, і моя магія почне виходити з під контролю. Чому це вампір такий привабливий? Так Лія, тихо. Нам треба захоплення хлопцями. Тим паче такими. Ні, я розуміла, що колись я таки знайду того, хто полонить моє серце. Проте це точно буде не він.                                                                                                                          

Знайшовши свою улюблену галявину, де нікого й ніколи не було, я видихнула. Ще не вистачало, аби хтось дізнався про мою силу. Мені й так вистачало того, що мене не сприймали серйозно, адже я принцеса не по крові. Мій батько був молодшим принцом Хейвенберду, а трон мав отримати дядько Реджинальд. І саме так сталося. Проте Амаранта, його донька, зникла безвісти, і саме я стала спадкоємицею престолу. Однак я вирішила, що дівчинка вижила, і колись ми таки її знайдемо. Я присіла на землю та зосередилась. Моя магія часто не піддавалася контролю, але все ж я намагалася це робити.                                                                                                                              

Тут лежали кістки різних тварин, яких можна було підняти. Ах так, я некромант та можу керувати блискавкою. Просто чудово, чи не так?Темний дар, який я маю приховувати від всіх, адже принцеса королівства метаморфів має бути світлою. Принаймні так всі чомусь вважають. Але я точно була не такою. Через хвилину переді мною стояв скелет ведмедя, що був готовий прислуговувати мені. Тепер це зайняло трохи менше часу. Але як довго я зможу все приховувати? Наступного семестру в нас буде предмет розвитку індивідуальних сил. І тоді просто не буде іншого виходу.                           

- Так от який секрет приховує принцеса Ілларія. - почувся голос. - Чесно, не очікував чогось подібного від тебе.                                                                                                                                          

Мені не треба було обертатись, адже я знала, хто там стоїть. Аларік. Від страху я забула контролювати скелет, і він розпався. Ну от чому він знову тут? Невже прослідкував за мною? Але найгіршим було не це. Він обов'язково розповість все іншим, і тоді мене почнуть зневажати. Я стану чужою тут. Від образи на очах почали виступати сльози, але Аларік не має їх побачити. Я швидко встала та повернулась до вампіра, з останніх сил контролюючи себе.                                    

- Так ти некромант? Небезпечна сила. - посміхнувся він. - Та, я помилився. Ти можеш створити зомбі-єдинорога? А може метеликів? Невже я не найголовніший монстр тут? Не думав, що таке тут може бути.                                                                                                                                                

Я не знала, що йому сказати, адже була дуже налякана. Страх буквально скував мене. І це справді так. Я була монстром, і прекрасно усвідомлювала це. Але все ж хотілося знайти тут своє місце. Та тепер це буде неможливо. Мене будуть боятися та ненавидіти.                                                            

- А от якщо ж дізнаються в Академії. Мене б навіть могли менше ненавидіти. Всі лякалися тебе, а я б спокійно жив собі. Які чудові можливості відкриваються для мене. - червоні очі Аларіка зблиснули в темряві. - Страшний некромант, що може вбити кожного. А от якщо і другий дар такий же небезпечний... Я вже уявляю ті чутки, що оточуватимуть тебе.                                                          

Невже він це зробить? Від образи захотілось плакати. Я не хочу залишитись сама, та ще й вилетіти з Академії. Хоча це й неможливо, але я скоріше сама втечу. Нічого, закінчу якось навчання інакше. Але ж мені так тут подобається. Нарешті я маю справжню подругу, а Аларік хоче це все зруйнувати.