Ілларія

Ні, ну це ж треба таку наглість! Я досі не могла прийти в себе, адже точно не звикла до такого ставлення до себе. Просто нечувано, що він так спілкується з принцесою. Хоча, звісно, Аларік теж королівської крові. Проте це жодним чином не скасовує того факту, що він все ж чоловік. А чоловік, як на мене, повинні мати бодай якусь повагу до дівчини. Хоча б краплину.

В Хейвенберді таке б точно не пройшло. Я була впевнена, що за подібну зухвалість будь-якого кавалера вже наступного дня відправили б на північні землі, де він міг би «охолодити» свій запал. Але тут, здається, все зовсім інакше. Невже тут ніхто не бачить цієї нахабності? Як цей вампір взагалі сміє сміятися з мене? З принцеси Ілларії Рейвенпорт! Та я його готова задушити власними руками! Шкода лише, що він вже мертвий. Думаю, у такому випадку мої старання були б абсолютно марними.

Не знаю, чому саме його слова й поведінка так боляче мене зачіпали. Я ж завжди намагалася не бути зарозумілою, ніколи не дивилася на інших зверхньо. Хоча від мене часто чекали саме цього. Я прагнула довести, що принцеса — це не лише титул, а ще й серце, здатне співчувати.

Та попри це, зараз… зараз мене справді все дратувало. Я відчувала, як всередині закипаю, немов у моїх жилах закипала не кров, а вогонь. Я намагалася прогнати думку про його посмішку, проте що більше намагалася, то сильніше вона врізалася в мою уяву. Ще трохи — і моя магія вирветься з-під контролю. А все через цього вампіра. Чому він має бути настільки привабливим?

Так, Лія, тихо. Спокійно. Ніяких захоплень хлопцями. Тим більше такими, як він. Вампіри — небезпечні створіння, вони завжди несуть за собою тінь і прірву. Я не могла дозволити собі навіть думки про те, щоб симпатизувати йому. Я розуміла, що колись усе одно знайду того, хто зуміє полонити моє серце, але я була впевнена: це точно не він.

Я нарешті знайшла свою улюблену галявину, приховану від чужих очей. Це місце завжди було моїм прихистком, моїм шматочком свободи. Тут ніколи нікого не було, лише старі дерева, які схиляли гілки, ніби охоронці, і тиша, що давала простір для думок. Я полегшено видихнула, дозволяючи собі хоча б на хвилину відчути спокій. Та водночас — страх. Якщо хтось дізнається про мою силу, мене зненавидять. І без того мене часто не сприймали серйозно. Адже я принцеса не по крові.

Мій батько був лише молодшим принцом Хейвенберду, і трон мав отримати мій дядько Реджинальд. Так воно й сталося. Проте його донька, Амаранта, безслідно зникла. І саме тоді я стала спадкоємицею престолу. Але я вперто відмовлялася вірити в її загибель. У глибині душі я була переконана, що дівчинка жива, і колись ми знайдемо її.

Я присіла на землю, торкнувшись долонями прохолодної трави. Сконцентрувалася. Я мала навчитися тримати себе в руках. Моя магія часто виходила з-під контролю, та я все одно продовжувала намагатися. Інакше просто не можна.

Поряд із мною лежали кістки тварин — вони завжди були тут, ніби природа сама готувала для мене матеріал. Ах так, я некромант. І ще можу керувати блискавкою. Чудово, чи не так? Справжній набір «небезпечної відьми». Мій темний дар я мусила приховувати від усіх, адже принцеса метаморфів мала бути світлою, «чистою». Так вважали всі. А я жила з протилежним.

Минуло кілька хвилин, і переді мною вже стояв скелет величезного ведмедя. Його порожні очниці світилися мертвим сяйвом, а кожен рух був точним і підкореним моїй волі. Це вдавалося мені все швидше. І все ж у серці клекотав страх: як довго я ще зможу приховувати правду? Наступного семестру ми мали вивчати розвиток індивідуальних сил. І тоді… тоді таємниці вже не залишиться.

— Так ось який секрет приховує принцеса Ілларія, — зненацька пролунав за спиною знайомий голос. — Чесно кажучи, я не очікував побачити щось подібне від тебе.

Я навіть не обернулася. Я знала, хто там стоїть. Аларік. Мій контроль над ведмедем зник миттєво, і кістки розсипалися на землю. Серце шалено закалатало. Ну чому він знову тут? Невже стежив за мною? Але найгірше було навіть не це. Найгірше — те, що тепер він знає мій секрет.

А це означало, що все закінчено. Образа й страх змішалися у грудях, і я відчула, як на очі навертаються сльози. Ні! Він не має їх бачити. Я рвучко підвелася і повернулася до нього, силуючи себе триматися прямо, немов справжня принцеса.

— Некромант, — протягнув він, посміхаючись. — Небезпечна сила. І я, здається, помилявся щодо тебе. Ти можеш створити, скажімо, зомбі-єдинорога? Або цілу зграю скелетних метеликів? Ха! І хто ж тоді буде головним монстром?

Його слова вдарили болючіше, ніж меч. Мене скував страх. Я знала, що він має рацію. Я й справді була монстром. І в цьому не хотіла зізнаватися навіть собі. Та хіба винна я, що народилася такою?

— Якщо всі дізнаються, — продовжував він з холодною цікавістю в очах. — Тобі не позаздриш. Ти станеш страшилом Академії. А я? Я нарешті зможу почуватися поруч із тобою менш загрозливим. Уяви собі ті чутки. Принцеса-некромант, що володіє смертю і блискавками. Чудово, чи не так?

Сльози виступили на моїх щоках. Я більше не витримувала. Ось так просто мій секрет розкрився, і це зробив саме Аларік. Він розкаже всім, і я стану для всіх справжнім монстром. Зі мною ніхто не буде спілкуватись.

— Давай, розкажи всім! — вигукнула я, голос зривався. — Зруйнуй усе, що я тут почала будувати. Розтопчи мою дружбу, мою надію. Я й так монстр, і знаю про це. Моє життя вже зруйноване, нічого нового ти мені не відкрив!

Я кинулася бігти. Не знала куди, просто хотіла втекти. Лише б не показати йому своєї слабкості. Але він був швидший. У мить він опинився попереду й міцно пригорнув мене до себе. Я ридала, вже не в силах зупинитися. Його обійми дивно гріли, і навіть той факт, що мене тримає вампір, уже не здавався таким страшним.

— Тихо, — прошепотів він лагідно, так, як я й не могла від нього очікувати. — Не плач. Все буде добре. Я ж лише жартував. У мене характер… своєрідний. Але я б ніколи не нашкодив тобі. Тим більше такій симпатичній принцесі. Твій секрет у безпеці, поки ти сама не захочеш його відкрити.