Глава 13

Цієї ночі мене чекало здивування. Ілларії не було. Хоча дівчина інколи зникала, нікому нічого не пояснюючи, я все ще не могла звикнути до такого. Мене виховували воїном, що має захищати інших, тому тривога щоразу проростала глибоко всередині. Та й весь день вона була сама не своя. Невже в неї щось сталось?

Проте дивне відчуття всередині не було гострим — скоріше спокійним. Якось Лія казала, що йде до лісу, аби тренувати свою магію так, щоб ніхто не бачив. Можливо, і сьогодні вона просто не могла заснути й вирішила використати час із користю.

А от мені теж не спалося. Останнім часом сон і справді здавався майже зайвим — кількох годин вистачало, аби я почувалася відносно бадьоро. Та я й досі не розуміла, чому так. Невже це починає проявлятися моя особливість, про яку всі говорять, а я сама навіть не знаю? Стрес триває не тиждень і не місяць — значить, справа не в ньому. Але поки я не знатиму, хто я, і звідки походжу, то не зрозумію причини свого стану.

Я вдяглася й вислизнула з кімнати. Коридори Академії вночі здавалися зовсім іншими — темнішими, проте й спокійнішими. Кам’яні стіни тримали в собі тишу, яку вдень завжди перебивав гамір студентів. Мені подобалося це відчуття. Здавалося, що вночі навіть магія дихає повільніше. Ліхтарі, розташовані на стінах, кидали тьмяні відблиски, немов намагаючись відганяти тіні, які в цей час оживали й ковзали вздовж коридорів.

Я прямувала до тренувальної зали. Це було моє найулюбленіше місце в усій Академії. Саме там я могла забути про все — і про своє походження, і про батьків, і про страхи. Тут залишалися лише удари мечів, удари серця й відчуття власного тіла. Але цього разу мене чекало розчарування. Зала вже була зайнята.

Зак якраз відпрацьовував якісь прийоми. Його рухи були точні, різкі, але водночас плавні, немов відточені роками практики. Світло факелів відбивалося від клинка, і здавалося, що він танцює. Я завмерла біля дверей. Мені зовсім не хотілося бачити його цієї ночі.

Можливо, через втому, можливо, через наші останні розмови. А може, я просто боялася, що він надто добре бачить мене наскрізь. Я вже хотіла розвернутися й піти до саду, коли він раптово заговорив.

— Амеліє, який сюрприз. Не думав, що побачу тебе сьогодні тут. Хоча мені казали, що ти частий гість у тренувальній залі, — він повільно повернувся. Його усмішка була майже непомітною. — Не дивуйся, я вампір. Тому почув тебе ще від самого початку. До мене важко підібратися непомітно.

— Вибач, я не хотіла тобі заважати, — відповіла я, знітившись. — Просто не спалося, от і думала трохи побути тут. Я піду, а ти продовжуй.

— Перший раз бачу принцесу, яка вибачається перед іншими. Це звучить дивно і… неприродно. Хіба ти не мала б вважати себе кращою за всіх? — він розсміявся. — Та може, приєднаєшся? Все одно ж не спиш. Я не проти потренуватися з кимось. Знаєш, ця зала зовсім не схожа на нашу в Академії Непростих Андрея Драгоміра. Тут усе більш… просте.

— Мені вистачило минулого разу. Досі рука болить, — відповіла я. — Тому, скоріше за все, відмовлюся.

Але він уже дістав другий меч і протягнув мені. Його погляд був наполегливим. Здавалося, що відмовитися в мене немає шансів. З іншого боку, я ж любила тренування. Та й справді — чому б не скористатися можливістю навчитися чомусь новому? Такого в Королівській Академії точно не показують.

Я прийняла меч. І майже одразу Зак атакував. Його рухи були швидкими, але він явно тримав себе в межах, даючи мені шанс. Я відбила удар і відчула, як серце шалено забилося. Цього разу він був не таким жорстким, як минулого. І навіть через кілька хвилин бою я ще стояла на ногах. Та все ж мої удари виглядали слабкими порівняно з його.

Клинки зустрічалися з гучним брязкотом, відлуння розносилося залою, немов ми билися не двоє, а десятки воїнів. Я намагалася ловити ритм його рухів, та він щоразу міняв тактику. Моя рука вже нила від напруги, але всередині розгоралася впертість — я не хотіла здаватися.

— Твоя підготовка відрізняється від тих, що я бачив у цій школі, — промовив він, ухиляючись від чергового мого удару. — Принаймні, вона досить непогана для того, хто не навчався в Академії Непростих.

— Яка є, — відповіла я, наносячи удар. — Уявляєш, не всі принцеси носять тіари.

— І що ж це за країна така? — запитав він, усміхаючись куточком вуст.

— Не знаю, — я теж усміхнулася, хоч і втомлено. — Принцеса без королівства. Навіть свою особливість не знаю. Може, тому й не така, як ти очікував.

— Ах, так це ти, — його погляд спалахнув цікавістю. — Чув твою історію. Ти тут, як легенда. Про тебе можна дізнатися в будь-якому куточку. От тільки чомусь твої батьки досі не знайшли тебе. Прийомна донька генерала Рейгаза? То ти в нас особлива. Я чомусь одразу так і подумав.

— Ні, я звичайна, - фиркнула я. – Абсолютно нічого особливого.

У ту ж мить він вибив меч із моїх рук. Рух був настільки швидким, що я не встигла й оком моргнути. Зак одним кроком скоротив відстань і опинився зовсім близько. Він схопив мене за зап’ястя й притягнув до себе.

Я завмерла. Його обличчя було так близько, що я забула, як дихати. І водночас я не відчувала дискомфорту — лише дивне тепло, яке розливалося по тілу. Його погляд упивався мною, в ньому не було насмішки — тільки зосередженість, майже небезпечна.

Зак обережно прибрав пасмо волосся з мого обличчя. Його рух був несподівано ніжним, зовсім не схожим на удари, якими він атакував кілька секунд тому.

— Я б не назвав тебе звичайною, — сказав він тихо.

Серце зірвалося з місця. Я відчула, як щоки спалахнули. Час ніби зупинився, залишивши лише нас двох у цій залі. Зак нахилився ще ближче й поцілував мене.

Цього я точно не очікувала. Ні від тренування, ні від нього. Емоції вибухнули всередині, мов тисяча іскор. Тепло розлилося по всьому тілу. Я відчула його руки на своїй спині, відчуття було водночас безпечним і тривожним. Він поглибив поцілунок, а я… я не відштовхнула його. Хоча в якийсь момент розуміла, що це неправильно.