Глава 13

Цієї ночі мене чекало здивування. Ілларії не було. Хоча дівчина інколи зникала, нікому нічого не пояснив, але я все ще не могла звикнути до такого. Мене виховували воїном, що має захищати іншим, тому я ще більше хвилювалася. Та й весь день вона була сама не своя. Невже в неї щось сталось? Та моє передчуття було спокійним. Якось Лія казала, що вона йде до лісу, аби тренувати свою магію так, щоб ніхто не бачив. Можливо, їй сьогодні не спалось. Ось вона і вирішила використати цей час з користю. Я щиро не розуміла, чому вона приховує це. Все ж такий дар хоч і є досить небезпечним, але не думаю, що варто боятися. Але і мені зовсім не хотілося спати. До лісу я точно не піду, аби не заважати Ілларії.                                                                                                                                        

Вдягнувшись, я вислизнула з кімнати та попрямувала до тренувальної зали. Саме там було моє найулюбленіше місце в Академії. Вже стільки часу я майже не сплю. Що ж зі мною відбувається? Невже це проявляється моя особливість, а я ж її досі не знаю. Стрес же не може бути так довго. Але поки я не дізнаюсь хто я, то і не зрозумію причини. Та тренувальна зала вже була зайнята. Зак якраз відпрацьовував якісь невідомі мені прийому. Ну що ж, не буду йому заважати. Не хотілося мені сьогодні бачити його. Тому я і попрямувала до саду. Це друге місце в моєму рейтингу, адже тут було так спокійно.                                                                                                                                                         

- Амеліє, який сюрприз. Не думав, що побачу тебе сьогодні тут. Хоча мені сказали, що ти частий гість у тренувальній залі. - сказав він, повільно повертаючись. - Не дивуйся, я вампір. Тому почув тебе ще від початку. Так що до мене важко підібратися непомітно.                                                                              

- Вибач, я не хотіла тобі заважати. Просто не спалося, от і думала трохи побути тут. - сказала я. - Я піду, а ти продовжуй.                                                                                                                                        

- Перший раз бачу принцесу, що вибачається перед іншими. Це так дивно та неприродно. Хіба ти не мала б себе вважати кращою за іншим? - розсміявся хлопець. - Та може приєднаєшься? Все ж ти й так не спиш. Я не проти з кимось тренуватись. Знаєш, тут все зовсім не схоже на нашу залу в Академії Непростих Андрея Драгоміра. Тут все більш... більш просте.                                                   

- Мені вистачило минулого разу. Досі рука болить. - відповіла я. - Тому, скоріш за все, я відмовлюся від цього.                                                                                                                                                         

Та хлопець вже дістав другий меч, та протягував мені. Таке відчуття, ніби в мене просто не лишилося вибору. З іншого боку я ж була не проти, адже я любила тренування. Тим паче в мене є дуже хороший шанс дізнатися якомога більше прийомів. Таких явно не показують в Королівській Академії. Прийнявши меч, Зак одразу ж напав на мене. Я навіть не встигла зорієнтуватися, проте, я відбила удар. Цього разу він був більш лояльним до мене. І навіть через кілька хвилин я все ще була на ногах. Та якось виходило не дуже добре. А я ж вважала, що в мене досить добра підготовка. Принаймні так мені завжди говорив мій прийомний батько. З одного боку я розумію, що переді мною вампір, що в рази сильніший за мене.                                                                                                                                        

- Твоя підготовка відрізняється від тих, що я бачив в цій школі. Принаймні вона досить непогана для того, хто не навчається в Академії Непростих. - промовив він. - Що ж ти за принцеса така? Вибачаєшся перед іншими, вмієш битися. Може ще командувати іншими не вмієш?                                                   

- Яка є. - відповіла я, наносячи удар. - Уявляєш, не всі принцеси постійно носять тіари.                         

- А що за країна? - продовжував розпитувати він.                                                                                     

- Не знаю. - посміхнулась я. - Принцеса без королівства. Навіть не знаю своєї особливості, уявляєш? Може тому я і не така принцеса, як ти очікував.                                                                                     

- Ах так це ти. Чув твою історію. Ти тут ніби легенда, адже про тебе можна дізнатися з будь-якого куточка. От тільки чомусь батьки так тебе досі й не найшли. Прийомна донька генерала Рейгаза? - він продовжував наносити удари. - То ти в нас особлива. Я чомусь одразу так і подумав. І справа не лише у твоїй підготовці.                                                                                                                           

Він що фліртував зі мною? Ні, скоріш за все Зак просто говорив те, що думає. Він був досить симпатичним хлопцем, та я не думаю, що він з тих хлопців, які говорять приємні речі всім підряд. Хоча може це проста ввічливість, але я не оцінила.                                                                                             

- Ні, я звичайна. - просто відповіла я. - Абсолютно нічого особливого.                                                          

Він вибив меч з моїх рук та притягнув до себе. Це все сталося настільки неочікувано, що я просто завмерла поруч з ним. Зак опинився так близько, що я навіть забула як дихати. Так близько, проте я не відчувала дискомфорту. Хлопець обережно прибрав пасмо волосся з мого обличчя. Простий та такий ніжний рух.                                                                                                                                                         

- Я б не назвав тебе звичайною. - відповів Зак, змушуючи мою дихання різко прискоритися.