Аларік

Цієї ночі, як і всі попередні, я не спав. Хоча, якщо чесно, я вже давно й не намагаюся. Та й вампіри не сплять. Ми лише іноді провалюємося в щось, схоже на дрімоту, щоб витратити час, коли виснажуємо занадто багато магічної енергії. Але це не сон у людському розумінні. Це швидше — стан темряви й пустоти, у якому не існує ні снів, ні спогадів, лише тиша.

З роками це стало частиною мене, і тепер я навіть не уявляю, як це — закрити очі й віддатися забуттю, прокинутися від ранкового сонця чи співу птахів. Це вже не моя реальність. Для вампірів це природно, ми не потребуємо відпочинку, принаймні такого, яким його знають інші.

Колись, ще до того, як у мені прокинулася справжня сила, я міг дрімати. Мені навіть снилися уривки якихось історій, обличчя, що давно зникли, та відчуття безпеки, яке тепер видається мені казкою. Після повноліття все змінилося. Наче хтось різко й безжально закрив двері в ту частину мого існування.

Іноді я шкодую. Бо сни — це втеча, шанс побачити інший світ, де не існує тягаря обов’язків. А мені часто хочеться забути бодай на мить, що я — принц, спадкоємець трону Валорії, і що мій шлях давно визначено чужою волею.

Я міг би сказати, що це гордість — народитися спадкоємцем. Що я маю бути вдячний долі за велич, славу, корону, яка чекає на мене. Але правду від себе не приховаєш: якби мав вибір, я б відмовився від трону. Я б обрав просте життя, вільне від нескінченних обов’язків і холодної політики.

Я бачив, як мої дядько й тітка правлять країною: кожен їхній день — це постійні рішення, угоди, зради, жертви. Колись вони передадуть мені владу, і тоді вже не буде вороття. А зараз я ще можу дозволити собі розкіш сумніватися. Я можу гуляти нічними алеями Академії, можу сидіти під зоряним небом і малювати, можу дозволити собі бути просто юнаком, який шукає сенсу в житті.

Я вирішив піти до садів. Нічне повітря завжди мало на мене дивний ефект: воно заспокоювало, обіймало прохолодою, приносило відчуття свободи. Академія, у якій я тепер навчаюся, усе ще здавалася новою й незвіданою. Я не встиг відкрити всі її таємниці, й саме це мене тягнуло в найглухіші куточки території. У дитинстві я часто тікав із замку, щоб відчути хоч крихту пригоди, і, мабуть, та жага втечі досі жила в мені.

Я взяв із собою альбом та олівці. Моє улюблене дерево вже чекало. Воно було старим і розлогим, з гілками, що розходилися, наче руки, запрошуючи мене піднятися вище. Декілька днів тому я знайшов його на околиці садів Академії, і з того часу приходив сюди щоночі. Сидячи на гілці, я відчував, ніби увесь світ залишався десь унизу, а я можу бути собою без маски спадкоємця.

Я відкрив альбом. Світла мені не потрібно було: вампірський зір дозволяв бачити кожну лінію, кожну деталь. І, як завжди, мої руки почали малювати її. Дівчину, яка вже стала моїм нав’язливим образом. Ілларія. Чому саме вона — я й сам не знав. Не міг би сказати, що це кохання. Принаймні зараз. Але щось у ній змушувало мене повертатися знову й знову до її рис. Я відтворював її усмішку, її погляд, ніжність у рухах. І що більше малював, то менше розумів себе.

Мабуть, я занадто заглибився, бо спершу навіть не почув кроків. Але інстинкти вампіра спрацювали швидше за думку. Легка вібрація по землі, запах, який вітер приніс просто до мене. Я впізнав його миттєво. Це була вона. Ілларія. Не треба було навіть бачити — моє серце вже відгукнулося сильніше, а тіло напружилося.

Я зістрибнув із гілки, вирішивши трохи розважитися. Як завжди, з’явився перед нею різко й тихо, щоб ефект був яскравішим. Вона здригнулася, зойкнула й мало не впала, та я встиг підхопити її. Її серце билося шалено, і цей звук був солодкою мелодією для моїх відчуттів.

— Обережніше, — я всміхнувся, блиснувши іклами. — Не варто одночасно ходити й думати. Це небезпечно для здоров’я. Можна перечепитися… або натрапити на когось на кшталт мене.

Вона різко відсахнулася, й я відчув хвилю страху. Її очі ковзнули до моїх червоних зіниць, і я майже прочитав її думки: «Ось зараз він нападе. Зараз вип’є мою кров.» Це завжди мене розважало. Адже я не був тим чудовиськом, яким мене уявляли. Хоча мої жарти точно не допомагали їй розслабитися.

— Я просто… — почала вона, намагаючись підібрати слова.

— Злякалася? — перебив я, піднявши брову. — Зараз утечеш, кричачи «Монстр!»? Не хвилюйся. Сьогодні я вже пообідав. Смаженою білочкою.

Її вираз обличчя був безцінним. Я не втримався від сміху. Вона зовсім не розуміла моїх жартів, і це робило їх ще кумеднішими. Її щире збентеження мало свій шарм. І мене це неабияк захоплювало.

— Ілларія, — я навмисно вимовив її ім’я повільно, дивлячись просто у вічі. — Ми ж знайомі вже не перший день. Хіба не час закінчити цей дивний момент недовіри? Так, я виглядаю небезпечно, але клянуся кров’ю роду Драгомірів: сьогодні я тебе не з’їм.

Вона видихнула й трохи розслабилася. Всі знали: вампірська клятва — священна. Порушити її означало накликати на себе смерть. Та й в мої плани насправді не входило це зробити.

— То що ти тут робиш уночі? — поцікавився я, уважно спостерігаючи. — Академія хоч і захищена, але небезпека завжди знайде шлях. А ти гуляєш сама.

— Я… — вона вагалася. — Не могла заснути. Вирішила прогулятися. І ніч гарна, місяць яскравий…

Я зробив крок ближче, і одразу почув, як серце в її грудях забило швидше. Її щоки налилися кольором, запах крові став відчутнішим. Але я також відчув — вона бреше. Не повністю, але бреше.

— Брехати мені марно, — прошепотів я. — Вампіри це відчувають. То скажи, навіщо ти насправді тут?

Вона подивилася на мене з викликом, а тоді зітхнула. Ця дівчина насправді була дуже сміливою, хоча так і не скажеш на перший погляд.

— Я тренуюся, — у її голосі звучала впертість. — Зрозумів? Я не хочу робити це при інших. Не хочу, щоб вони знали. Тому… ти мовчатимеш.

Я підняв брови, вдихаючи її щирість, і не втримався від сарказму. Я сумнівався, що дівчина справді вирішила потренуватись. Вона приховує якийсь секрет, і навряд чи відкриє його мені. І від цього мені ставало ще більш цікаво.