Глава 12

Вже традицією стало для мене не спати по ночах. І я досі не розуміла, в чому причина такої особливості. Можна було б подумати, що це через мою приналежність до якогось народу, але пригадувалися лише вампіри. Та я б відчула, якби була однією з них. Це ж неможливо переплутати — справжня сутність завжди відчувається частиною тебе, чимось глибоким, закладеним у крові. А от зараз я абсолютно не розуміла, що саме відбувається зі мною.

З кожним днем ця невідомість тиснула сильніше. Вона тримала мене на грані — ніби ось-ось щось має статися, а поки доводиться лише чекати. А я не люблю чекати. Очікування для мене гірше за будь-яке випробування: принаймні, коли знаєш ворога в обличчя, можна діяти. А як діяти проти тіні, яка навіть імені не має?

Щоб відволіктися, я зазвичай ішла в тренувальний зал. Там шум клинків, звук ударів і напруженість битви глушили думки краще за будь-які заклинання. Синці й подряпини були для мене кращими ліками від тривоги.

Проте сьогодні я відчинила двері й одразу ж зупинилась. Усередині були Натаніель і Зак. Вони говорили про щось тихо, але зосереджено. Я, звісно, не мала вампірського слуху, щоб підслухати, та й, чесно кажучи, не хотіла заважати. Навряд чи вони були б у захваті від моєї появи.

Тож я розвернулася й вирішила піти в сад. Повертатися в кімнату не хотілося — там було задушливо від власних думок. А надворі стояла тиха, майже казкова ніч: тепле повітря, запах жасмину, шелест листя, який нагадував шепіт старих історій. Сад при Академії вночі здавався зовсім іншим світом: тіні від ліхтарів створювали примарні стежки, фонтани співали свої мелодії, а повітря вібрувало від невидимої магії. Здавалося, ніби сама Академія вночі оживає по-іншому — більш чесно, більш відверто.

Я зупинилась під аркою, обвитою плющем, і вдихнула на повні груди. Цікаво, а хоч інколи тут буває інакше? Чи ніч завжди така прекрасна? Та настрій усе одно псувала одна єдина думка — я досі не знаю, хто мої справжні батьки. Чому вони не шукають мене?

Королівські родини перевернули б усі тридцять п’ять світів, але знайшли б свою дитину. Так завжди було в легендах, так я вірила з дитинства. Але в моєму випадку — тиша. Може, вони не знають, що я жива? Або… не хочуть знати?

До того ж я приховую свою силу. Колись вона робила мене ізгоєм — зі мною навіть не хотіли дружити. І тут може статися те саме. Я знала, що у другому семестрі на нас чекає профільний предмет, де, мабуть, доведеться все показати. Але зараз я мовчала, ховала магію за спиною. Іноді це здавалося нескладним, а іноді — справжнім прокляттям. Я хотіла хоч раз пожити без таємниць, просто насолоджуючись життям.

У таких роздумах я дійшла до лавочки під розлогим деревом і втомлено опустилася на неї. Повітря було свіже, але щось тривожило. Я відчула погляд — уважний і пильний. Не одразу, та все ж побачила, як хтось ховається в гілках. Хоча… це ж Академія. Тут завжди щось відбувається. Я мала б звикнути.

— Не спиться? — знайомий голос вирвав мене з роздумів. Аларік м’яко зістрибнув із гілки на землю. Його рухи були настільки тихими, що навіть трава під ногами не шаруділа. — Зараз глибока ніч, а ти тут. Може, щось сталося? Чи ти просто не хочеш спати?

— Ні, просто не хочеться, — я знизала плечима. — Не знаю чому. Останнім часом мені вистачає кількох годин, - я ледь помовчала й додала. — Не хочеш присісти? Все ж ніч непогана. Та й не думаю, що в тебе є якісь плани, якщо ти тут.

Він кивнув і сів поряд. Дивився на зорі довго й мовчки. Ніколи раніше не бачила, щоб вампір так милувався небом, наче звичайний смертний. Вивчаючи про Валорію перед вступом, я читала, що їхня раса холодна й стримана, мало хто з них здатен захоплюватися дрібницями. А тут — інший. Живий. Той, хто вміє дивитися на зорі. Довга тиша здавалася навіть приємною. І все ж він вирішив її перервати.

— Ти ж знаєш, що я принц не по крові? Як і Ілларія, — раптово почав він. Голос був тихий, але серйозний. — Ми народилися не спадкоємцями престолу. А стали ними вимушено.

— Ні, — чесно зізналася я. — Я думала, що тебе готували від народження. То Зоріна не твоя матір?

— Вона дружина мого дядька, Джейкоба, — пояснив він. — А моя мати була наймолодшою серед дітей Драгомірів. У мене мало бути звичайне життя, без корон і престолу. Королевою мала стати моя двоюрідна сестра — Дарсана. Вона була приблизно мого віку.

Я насторожилася. Про Дарсану я вже чула від Ілларії, але подробиць не знала. Шукала — і нічого, лише загальні згадки. І ось тепер мав шанс дізнатися більше.

— А що з нею сталося? — обережно запитала я. — Вона зникла?

— Ми думали, що вона померла. Принаймні так нам казали, — Аларік важко видихнув. — Це було важко для всіх. Та нещодавно відкрилися факти, які дають надію. Я вірю, що вона жива. Я і сюди приїхав тільки задля цього.

— Чому ти так прагнеш її знайти? — я не приховувала здивування. — Це ж не твоя вина, що вона зникла. Але ти все одно тримаєшся за цю думку.

— Вона моя сестра, — його голос став твердим. — Моя кров. І законна спадкоємиця трону. Я не хочу займати її місце. Саме вона має навчатися тут і стати королевою Валорії. Я мушу повернути її додому.

Мені здалося, що це ще не вся правда. У його голосі було щось більше, ніж обов’язок. Але питати не стала. Якщо захоче — розкаже сам. У родині Драгомірів завжди було багато таємниць, і чужа душа туди не потрапить так легко.

— А ти щось знаєш про своїх батьків? — раптом спитав він.

Я витягнула підвіску —крила, які завжди були зі мною. Єдина річ, що лишилася від минулого. І я її берегла, хоча останнім часом відчувала якийсь холод. Ніби ця річ належала не мені.

— Це все, що в мене є, — тихо сказала я. — Я з’явилася з нею в домі прийомних батьків. Довго думала, що тут ініціали Амелії Рейгаз… але тепер розумію, що, мабуть, це від мого справжнього імені. Якого я навіть не знаю.

Я перевернула кулон у пальцях. Світло місяця грало на металі, й мені здалося, що він сяє сильніше, ніж зазвичай. Чому я не розповіла про скриньку? Не знаю. Щось мене стримувало, якась глибока інтуїція.