Глава 11

— А мені сподобалось. Це був найкращий урок за весь час, що ми тут навчаємося. Ні, Натаніель досить добре пояснює, проте все ж ці хлопці набагато цікавіші, — розсміялася Ілларія, коли ми ввечері сиділи у своїй кімнаті. — Такі круті прийоми. А Роуен такий милий. Я вже хочу наступний урок. Ніколи б не думала, що буду чекати цього.

А я от не поділяла її радості. Хоча раніше я б лише порадувалася за подругу. Поставити мене в пару з Заком було не найкращою ідеєю. Принаймні для мене. Хлопець справді отримував задоволення кожного разу, коли перемагав мене. А це було досить часто.

Через те, що Натаніель назвав мене своєю найкращою студенткою, ніхто не шкодував. І я це дуже добре відчула майже одразу. Він завдавав удару, і я відбивала декілька. Та все ж не варто забувати, що це третьокурсник Академії Непростих. То міг би трохи піддатися. Це було б чесно.

Тепер у мене все боліло, і жодного разу я його не перемогла. Але, принаймні, дізналася багато нових прийомів. І навіть непогано трималася, якщо врахувати різницю у досвіді. Зак похвалив мене, сказав, що я швидко вчуся і що в мене є хист. Однак я не була впевнена, що він справді так вже й задоволений.

Скоріш за все — проста формальність. Його посмішка була ледь помітною, більше схожою на тінь, аніж на щирий вираз. І від того я почувалася ще більш роздратованою.

— А Зак? — запитала Ілларія, відставивши чашку з трав’яним чаєм. — Ти бачила його? Такий крутий та симпатичний. От би мені потренуватись з ним. Я б дуже уважно слухала та намагалась повторити. І це при тому, що я ж абсолютно жахлива в бойових мистецтвах.

— Повір, тобі б не сподобалось, — розсміялася я. — Це лише на вигляд здається таким простим. А насправді буде все боліти так само, як і в мене.

Я потягнулась до своєї тумбочки та витягнула невелику скриньку. Вона була зроблена зі старого темного дерева з візерунками, які світліли при світлі свічки. Візерунки скидалися на якісь давні руни, що змінювалися під кутом зору. Здавалося, вони жили власним життям. Варто було доторкнутися пальцями до кришки — й по шкірі бігли ледь відчутні іскри, ніби сама скринька перевіряла мене.

Я все ще так і не змогла її відкрити. І це не давало мені спокою. Таке відчуття, що саме там приховувалася таємниця мого походження. Я пробувала все: закляття, артефакти, навіть допомогу викладачів, але нічого. Тут явно була якась древня родова магія, і лише вона могла розкрити скриньку. Та я не вмію чекати. Хотілося отримати все й одразу.

— Загалом мені не давало спокою те, що ми нічого не знаємо про них, — сказала Лія, сівши на ліжко та зав’язуючи волосся у високий хвіст. — Я тут трохи познаходила інформацію про хлопців. І там є багато чого цікавого. Хочеш послухати?

— Ну давай, — я все ще намагалась якось відкрити скриньку, намагаючись підчепити крихітний замок заклинанням. — Може, колись знадобиться ця інформація. Використаю її проти них, — я посміхнулася.

— І так, перший. Роуен Венбрік. Походить з давнього роду могутніх чарівників. Але от про його батьків мало що відомо. Ніби вони живуть у їхньому рідному королівстві — Еверії, - розказувала Ілларія. – Та їх майже ніхто ніколи не бачив. Загадкова особистість. Але про нього досить добре відгукуються. Особливо його одногрупники. Добрий та милий хлопець, але смертоносний воїн. Один з найкращих випускників.

От тепер і мені стало цікаво. Добрий, милий — це все я вже бачила, але як він у бою? І як він виглядає, коли справді не стримується? Під час тренувань в мене немає можливості подивитись.

— Далі в нас Саймон Вікаріс, - продовжувала дівчина.

— Чекай, — перебила я, піднявши очі. — А то хіба не королівська родина Катарії?

— Саме вона, — кивнула Лія. — Але зараз там править його дядько. І наскільки відомо, в них не дуже хороші стосунки. Батьки Саймона померли, а чому… ніхто не знає, — вона зітхнула й знизала плечима. — І він у нас перевертень.

Я здригнулась. Перевертні вважалися одними з найнебезпечніших створінь. Особливо під час їх перетворень. Це занадто страшно. Хоча мій друг вампір, а це ще гірше. Тому не варто хвилюватись.

— До речі, з нами ж вчиться син короля і брат Саймона — Ітан Вікаріс, - посміхнулась подруга.

Цікаво… Саймон і Ітан в одній академії, але я не помічала, щоб вони бодай раз розмовляли. Напевно стосунки між ними не найкращі. Не знаю, як би я мала брата, то зробила все, аби ми по-справжньому дружили.

— А Зак? — запитала я, адже мене найбільше цікавила інформація саме про нього.

— Захарія Оверлук, якщо бути точніше. Це його повне ім’я, — сказала Ілларія. — І про нього нам не відомо абсолютно нічого. Знаю лише те, що він вампір і народився у Валорії. Однак решта інформації прихована від усього світу.

— Захарія… якесь нетипове ім’я для вампіра. Тобі не здається? — здивувалася я. — Ще й таке прізвище.

— Так, але ніхто не знає, чому його так назвали. Це таємниця, яку старанно від нас приховують. Хоча я б не проти дізнатися про цього красунчика більше, — дівчина хитро посміхнулася. — І це поки все, що в мене є. Та я не складаю ручки. Я розкрию таємницю на ім’я Захарія Оверлук.

— Спати лягай, — розсміялась я, все ще намагаючись відкрити скриньку. — У нас завтра важкий день на парах.

Та подруга мене вже не слухала. Тільки-но ще говорила зі мною, а вже спала. Дивуюсь їй, як можна так швидко засинати? Чи це особливість їхньої родини? Можливо, вона якась протилежність вампірам? Це точно не властиво її народу, а може лише Ілларія така особлива?

Я погасила свічку й лягла, але довго не могла заснути. Думки крутилися навколо хлопців, скриньки, і того, чому я взагалі опинилася тут. Було відчуття, що все це пов’язано. І що розгадка ближча, ніж здається. Зрештою очі зімкнулися.

Мені наснився темний зал, такий величезний, що стіни губилися в темряві. Під ногами — чорний мармур, холодний і гладкий, а посередині стояла та сама скринька. Тільки тепер вона була величезна, майже в людський зріст. Візерунки на ній світилися сріблястим сяйвом і мінялися, ніби живі. Іноді мені навіть здавалося, що вони складають слова якоюсь забутою мовою. Я чула уривки: ключ, кров, корона…