Глава 9

Вже майже місяць минув від початку мого навчання тут. Чесно кажучи, я й не помітила, як пролетів час — настільки швидко він розчинився між нескінченними парами, тренуваннями, розмовами й тими самими вечорами в бібліотеці.

Здавалося б, ще вчора я стояла на порозі Академії, дивилася на високі стіни з відчуттям, що мені тут зовсім не місце, що ці коридори — не для мене. А тепер я вже почала звикати прокидатися в одній і тій самій кімнаті, звикати до нових облич навколо, до дзвону дзвоників на заняття, до запаху чорнила та старих пергаментів.

Навчання виявилося цікавішим, ніж я гадала спочатку. Предмети, що здавалися сухими й формальними, насправді відкривали цілі світи: історія королівств, давня магія, бойові дисципліни. Кожна лекція була ніби подорож у нову країну, де час летів непомітно. І хоч я ще не знала, ким є насправді, відчувала, що всі ці знання одного дня обов’язково знадобляться.

Навіть з одногрупниками вдалося налагодити хоч якісь стосунки. Пам’ятаю, як на початку вони всі перешіптувалися за моєю спиною, не зводили з мене очей, наче я була дивиною, чужою серед своїх. Їхні погляди обпалювали, змушували опускати очі й робити вигляд, ніби я не чую.

Але час робить своє: тепер вони почали сприймати мене більш-менш нормально, і ми могли бодай розмовляти без тиші, що ріже по нервах. Це здавалося маленькою перемогою, якою я пишалася більше, ніж оцінками у відомостях.

Та навіть попри це головна проблема лишалася невирішеною — я досі не знала, хто я. Жодної теорії. Жодної підказки. Лише гірка правда про те, що мої батьки — не рідні, і що десь у цьому світі існує відповідь, яку від мене так ретельно приховували.

У бібліотеці я провела чимало часу, гортаючи товсті фоліанти й рукописи, намагаючись знайти хоч якусь зачіпку. Сторінки хрустко шелестіли під пальцями, запах старого паперу п’янив, а літери зливалися докупи після кількох годин безперервного читання.

Все, що вдалося відкопати, — історії про двох зниклих принцес: Дарсану Драгомір і Амаранту Рейвенпорт. Сестра Аларіка та сестра Ілларії. Але ж хіба це може бути повною картиною? Скільки ще імен стерли з літописів, скільки таємниць поховано під товстими шарами пилу? І що, якщо моє походження — одне з них?

Я жила між рядками цих книг, але відповіді не приходили. Замість них приходила порожнеча й ще більше запитань. Та попри все за цей час я встигла зблизитися з людьми, яких раніше навіть боялася назвати друзями.

Ілларія. Вона стала мені справжньою подругою, тією, якої мені завжди бракувало. Мама якось казала, що кожній дівчині потрібна людина поруч, з якою можна говорити про все — від безглуздих дрібниць до найважчих переживань.

Я тоді лише сміялася з її слів, але тепер зрозуміла: мама мала рацію. Ілларія була саме такою. Її доброта роззброювала, її усмішка могла змусити забути навіть про найтемніші думки. Коли я поруч із нею — мені здавалося, що світ трохи світліший.

Аларік. Він відрізнявся від моєї подруги. Його дар він тримав у секреті, і ми не розпитували — кожен мав право на свої межі. Аларік любив жартувати, але водночас залишався дивовижно закритим. Він дозволяв знати лише те, що сам хотів. І все ж, попри мовчазність і якусь відчуженість, він став мені хорошим другом. У ньому відчувалася чесність, і я була певна: він не здатен на підлість. Його слова часом рятували краще за зброю, а його усмішка скидалася на обіцянку, що навіть у найтемнішу ніч світанок все одно прийде.

А от Грегорі — це зовсім інша історія. Він мене дратував, чесно кажучи. Його зверхність, його манера весь час виправляти мене або вказувати на дрібні помилки. Я бачила, як його досі ображає та поразка, яку він отримав від мене. При кожній можливості він намагався принизити, підчепити словом. Та після того випадку він більше не ризикував зі мною тренуватися. І правильно робив: ще одна поразка лише сильніше б зламала його гордість.

Тренування стали моєю віддушиною. Бо вночі, коли всі спали, я все одно не знаходила спокою. Лише кілька годин сну — і знову зал. Залізо в руках, удари, ухили, вправи, від яких горіли м’язи й тремтіло тіло. Тут, серед дерев’яних манекенів і дзвону мечів, я забувала про все. Навіть про безсоння.

А ще тепер у мене був Натаніель. Він допомагав мені настільки, що я вже стала однією з найкращих не тільки на своєму курсі. Мене тренували так, ніби готували не до спокійного життя принцеси, а до справжньої війни. І що найстрашніше — я відчувала, що війна справді може прийти.

Та найголовніше чекало попереду. Сьогодні нас усіх зібрали у Великій Залі. Це було вперше за весь мій час у Академії, і від того атмосфера ще більше наелектризувалася. Навіть студенти старших курсів перешіптувалися між собою. Було відчуття, що щось важливе й справді має відбутися. І мене гризло одне — нарешті я зможу побачити цього загадкового Директора.

Його ім’я тут майже не вимовляли. Він був ніби легендою. Хтось вірив, що він існує, хтось підозрював, що його насправді давно немає, і роль Директора виконують різні люди, пов’язані з Радою Світів. Те, що жоден першокурсник його ніколи не бачив, лише підсилювало чутки. І мені, звичайно, хотілося зрозуміти правду. Бо як може існувати Академія без того, хто нею керує?

Поки ми чекали, я розглядала обличчя навколо. Всі ці хлопці та дівчата здавалися ідеальними. Витончені риси, прямі постаті, впевненість у кожному русі. Типові принци та принцеси, яких з дитинства готували до того, щоб вони колись стали володарями своїх країн. Вони знали своє місце, свій шлях. А я… чи доречна я тут? Чи не помилка це — опинитися серед них?

І саме в той момент у залі запанувала тиша. Посередині простору виник клубок світла. Він повільно зростав, доки не завис над трибуною, розливаючи сяйво на всі кути. Я ніколи не бачила такого. Та навіть не читала про це в книжках.

— Студенти Королівської Академії, — пролунав голос. Він був глибоким, впевненим, і водночас холодним. — Вітаю вас усіх. Сьогодні ми зібралися справді по важливому питанню.

Я відчула, як усередині все стислося. Нарешті. Можливо нам дадуть більше практичних занять по бойовим мистецтва? Я була би дуже рада. Хоча, скоріше за все, тут зовсім інше.