Глава 8

Цієї ночі мені знову не спалося. І це було так дивно, адже я ніколи такого за собою не помічала. Невже це справді так стрес проявляється? Це й не дивно, бо не так давно я дізналася, що мої батьки не рідні мені, а я принцеса по крові. Це не так вже й легко прийняти. Я завжди думала, що моє життя вже розплановане та чітко визначене. Я знала, чого саме хотіла. Але тепер... Тепер все змінилося. І я маю якось впоратися з цим. Покрутившись в ліжку, я таки встала та вдяглась. Не бачу сенсу в тому, аби й далі лежати. Енергія буквально переповнювала мене. І я знала лише один спосіб виплеснути її. До того ж він був самим ефективним. Наскільки пам'ятаю, тренувальний зал не зачиняли на ніч. Тому тихенько вислизнувши, я попрямувала туди. Скоріш за все це стане моїм улюбленим місцем в усій Академії. Через те, що тут нових прийомів мені тут не вивчити, довелось доводити до автоматизму те, що я і так знаю. Краще вже так, ніж нічого.                                                                                                      

Я не знаю, скільки пройшло часу, та я відчула як хтось підійшов. Це скоріш спрацювало на інстинктах. І я розуміла, що вони лише посилилися. І чому так сталося? Напевно це через те, що я досягла вісімнадцятирічного віку. Тато казав, що в цей час наша сила стає більшою. Різко розвернувшись, я мало не збила з ніг тренера. Це було б максимально незручно. Високий та кремезний чоловік з темним волоссям, а очі зараз червоні. Значить, він вампір. Цікаве спостереження. На уроці це б можна було помітити, проте я не звертала уваги.                                                                                                      

- То на уроках ти себе стримуєш з іншими учнями? Аби не завдати їм шкоди? Хоча я ж бачив як ти перемогла Аркана. - здивувався він. - Хто ж твої батьки?                                                                    

- Мене виховував Картер Рейгаз. - пояснила я. - Думаю, ви чули мою історія. Вся Королівська Академія знає про загублену принцесу, яка досі не знає правду про своє походження. Здається всі тут дивляться на мене якось так дивно.                                                                                                                                

- Тоді все зрозуміло. - батько був відомий для багатьох. - Я одразу тебе помітив. Рідко принцеса проявляє таку підготовку. І звичайно твоя історія.                                                                                     

Я не знала, що йому сказати. Коли люди, що мають підготовку, чують ім'я мого батька, то я бачу лише захоплення. Картер Рейгаз прославився не лише у рідному Хейвенберді, а й за межами світу. І от колись я мріяла, що піду його шляхом. І що ж, частково я досягла свого. Про мене говорять, проте не так, як мені хотілося б. Він підійшов до стенда та взяв два мечі. Зброя тут була повсюди, хоча я не думаю, що вони багато з нею займаються. Один з них кинув мені, який я легко спіймала. Ну я не проти хорошого тренування.                                                                                                                                  

- Знаєш, за весь час лише один раз я зустрічав дівчину, що вразила мене своїми здібностями. - він завдав удар, який я з легкістю відбила. - Неймовірна, смілива та хоробра. Я завжди її згадую лише з теплом.                                                                                                                                                         

- За весь час? - здивувалась я, завдаючи удару. - Скільки ж вам років? Не скажу, що ви виглядаєте на багато.                                                                                                                                                         

- Вампіри живуть довше, ніж більшість рас. Але я набагато молодший, ніж ти подумала. Принаймні мені ще навіть немає ста років. Насправді по віку ти б могла бути моєю донькою. - звичайно, він відбив удар. - Та дівчина була неймовірною. Найкращим воїном, якого я зустрічав у своєму житті. Вольова, вперта, та дуже мужня. - я не помітила його випад, і меч опинився біля мого горла. - Її звали Зоріна. І тепер ти знаєш її як Зоріну Драгомір, королеву вампірів.                                                                    

Ну нічого собі, оце так інформація. Я щось не дуже то й цікавилася історією вампірів, проте про Зоріну знаю. Мені про неї розказував тато, адже у свій час йому пощастило працювати з нею до того, як вона стала королевою. Ця жінка була найкращою випускницею Академії Непростих імені Андрея Драгоміра у Валорії. Тато казав, що по ній би ніколи не можливо було б сказати, що вона така сильна. І саме на неї мені б варто було рівнятися. Але як тоді її зміг знати тренер?                                 

- Хіба вона вчилась тут? - Натаніель, як він представився ще на уроці, передав меч, який вибив в мене з рук. - Я думала, що вона не стосується королівських родин по крові.                                                   

- Ні, ми разом вчилися в Академії Непростих. Мене ж сюди не так давно запросили працювати, а до того я працював при дворі Драгомірів. І вона була найсильнішою в групі. - він уважно подивився на мене. - Чимось ти мені її нагадуєш. Навіть дуже. Ніби я дивлюся на її молодшу версію.                       

Він поклав меч на місце. А я задумалася над його словами. З одного боку це було компліментом, що мене порівняли з такою видатною жінкою. Але все ж хотілося бути схожою лише на саму себе. І бути унікальною.                                                                                                                                                         

- Скоро світанок і тут почнеться рух. - посміхнувся Натаніель. - Якщо захочеш додаткових тренувань, я тут кожну ніч. Буду радий допомогти.                                                                                                      

І він вийшов. Ні, ну це точно буде мій улюблений предмет. Я була впевнена, що ще не раз прийду сюди, адже такі тренування мені точно до вподоби...