Глава 8

Цієї ночі мені знову не спалося. І це було так дивно, адже раніше я могла заснути будь-де й будь-коли: достатньо було лише закрити очі, й свідомість відключалася. Ніколи в житті не пам’ятаю, щоб я лежала без сну, дивилася у темряву та рахувала хвилини, поки тиша кімнати давила на вуха, мов тягар. Невже це справді так проявляється стрес?

Напевно. Хоча навіть визнавати це вголос — чи бодай подумки — було для мене дивно. Я завжди намагалася бути сильною, зібраною, а тут відчуваю, ніби хтось потягнув з-під ніг шматок ґрунту, на якому я звикла стояти.

Та й як тут спати, коли все моє життя за лічені тижні перевернулося догори дриґом? Я ще недавно була впевнена: знаю своє місце у світі, знаю, куди йду, ким хочу стати. Я мала сім’ю, план, мрію. А тепер… Тепер я дізналася, що мої батьки — не рідні, що все моє дитинство було майстерно прихованою правдою, а я сама — принцеса по крові. Це слово мало б звучати велично, гордо, урочисто. Але для мене воно нагадувало кайдани: чужа корона, чужа доля, чужа відповідальність.

Я зітхнула, відчуваючи, як неспокій стискає груди. Покрутившись у ліжку ще кілька хвилин, я зрозуміла, що марно витрачаю час. Лежати й дивитися в темну стелю? Ні, дякую. Мене переповнювала енергія, яка вимагала виходу, і я знала лише один спосіб її виплеснути. Рух. Тренування. Удари, які не дають думкам плутатися у голові. Тато колись казав: найкращі ліки від безсоння — виснажити тіло так, щоб воно більше не могло пручатися.

Я швидко вдяглася: зручні штани, легку сорочку, перев’язала волосся, щоб не лізло в обличчя. Тихенько вислизнула в коридор, уважно прислухаючись, чи не скрипнуть дошки під ногами. Уночі Академія була зовсім іншою. Вдень ці коридори здавалися світлими й гомінкими, повними учнів та метушні.

А тепер — тиша, лише поодинокі вогники магічних ліхтарів відкидали довгі примарні тіні на стіни. Вони тремтіли від кожного мого руху, і я щоразу ловила себе на думці: ніби хтось іде поруч, але насправді то лише віддзеркалення моїх власних кроків.

Тренувальний зал, на щастя, й справді не зачиняли на ніч. Важка брама була відчинена, і всередині панувала напівтемрява, крізь яку пробивалися слабкі відблиски від світильників, що ніколи не гасли остаточно. Я вдихнула на повні груди знайомий запах: залізо, дерево, піт. Саме тут народжувалися воїни. Саме тут я могла втратити відчуття часу. І я вже знала: це стане моїм улюбленим місцем в Академії.

Я підійшла до опудала для тренувань і поклала руку на його шорстку поверхню. Нового тут я поки що вивчити не могла — прийомів мене ще не навчали. Але й старі не давали спокою: їх треба було відточувати, доводити до автоматизму. Тому я почала.

Розминка — серія легких ударів руками, потім різкі кроки вбік, відпрацьовані ще вдома. Далі — складніші комбінації: удари ногою, ухили, швидкі випади. М’язи працювали злагоджено, тіло пам’ятало кожен рух. Але в голові все одно залишався хаос.

Не знаю, скільки минуло часу, коли раптом відчула: я тут не одна. Це відчуття прийшло раніше, ніж я почула кроки. Інстинкти. Вони справді загострилися. Наче щось усередині мене прокинулося. І чому? Мабуть, через те, що мені вже вісімнадцять. Тато казав: саме в цьому віці сила пробуджується, стає іншою, сильнішою. І тепер я це відчувала кожною клітиною.

Я різко розвернулася, і мій тренувальний меч (дерев’яний, звісно) зупинився лише за кілька сантиметрів від грудей незнайомця. Якби це була справжня зброя, то я могла би когось порадити. Я мало не збила з ніг… тренера.

Високий, кремезний чоловік із темним волоссям, зібраним у хвіст, спокійно дивився на мене. Його очі світилися червоним — вампір. Чомусь раніше я цього не помічала на уроках. Або він добре вмів ховатись.

— То на уроках ти себе стримуєш? — його голос звучав спокійно, але в ньому вчувалося здивування. — Щоб не завдати шкоди іншим? Хоча… — він примружився. — Я бачив, як ти перемогла Аркана. Хто ж твої батьки?

Я на мить зам’ялася, але потім відповіла. Все ж не всі знають мою історію, до того ж навряд чи викладачам це справді цікаво. Але цей хотів дізнатись більше.

— Мене виховував Картер Рейгаз, - відповіла я. – Вся Академія вже знає про загублену принцесу, яка ще не зовсім розуміє, хто вона є. Схоже, всі тут дивляться на мене якось дивно.

— Тепер усе зрозуміло, — його губи торкнула легка усмішка. — Картер Рейгаз відомий багатьом. Я одразу звернув на тебе увагу. Рідко зустрінеш принцесу з такою підготовкою. Та й твоя історія… надто голосна, щоб лишатися непоміченою.

Я не знала, що сказати. Завжди, коли хтось чув ім’я мого батька, в його очах з’являлося захоплення. Картер Рейгаз був легендою — не лише у Хейвенберді, а й за його межами. Колись я мріяла йти його шляхом. І тепер, виходить, частково цього досягла: про мене говорили. Але зовсім не так, як я хотіла.

Він підійшов до стенду зі зброєю й узяв два мечі. Цього разу справжніх, не дерев’яних. Один кинув мені — я легко спіймала. Метал холодно ліг у долоню, і я відчула знайомий азарт. Ну що ж, від хорошого тренування я не відмовлюся.

— Знаєш, за все своє життя я лише раз зустрічав дівчину, яка справді вразила мене здібностями, — промовив він, різко завдаючи удару. Я відбила його, відчувши силу, з якою він натискав. — Вона була неймовірною. Сміливою, хороброю. І досі згадую її лише з теплом.

— За все життя? — я зробила крок убік і перейшла в атаку. — І скільки ж вам років? Ви не виглядаєте старим.

— Вампіри живуть значно довше, ніж більшість рас, — він ухилився й знову пішов у наступ. — Але я ще молодий. Мені навіть п’ятидесяти немає. По віку ти могла б бути моєю донькою.

Наші мечі зіштовхнулися з дзвоном, що розлетівся луною по залу. Його удари були важкі, але точні. Я ледве встигала відбивати. Мені була не зовсім знайома ця тактика. Вона скоріше властива саме вампірам. Я колись спостерігала за таким тренуванням.

— Та дівчина була особливою, — продовжив він, різко вибивши зброю з моїх рук. Лезо його меча опинилося біля мого горла. — Найкращий воїн, якого я знав. Вольова, вперта, мужня. Її звали Зоріна. Зоріна Драгомір, королева вампірів.