Глава 7

Більшість лекцій сьогодні були саме ознайомчими, адже це перший день. Не скажу, що мені було дуже цікаво, проте була інформація, яку я собі записала. Найбільше з викладачів мене вразив саме професор Пауелл. Він вмів не лише цікаво подати предмет, а ще й захопити увагу усіх учнів. Я навіть не помітила, як закінчилася пара. Все ж доволі непоганий початок навчального року. Виявилося, що цей чоловік — фенікс. Одна з найстаріших та могутніших рас у всіх тридцяти п'яти світах. Але от мені тепер було цікаво де ж він навчався. Всі його рухи були досить обережними, і можна було б навіть подумати, що він з Академії Непростих. Та врешті це ж не моя справа. Я не для цього сюди приїхала. Мені вистачає власних загадок, а тут ще й про вчителя.                                                                           

Відкрився цікавий факт — Аларік та Грегорі сусіди по кімнаті. Просто ідеальне рішення місцевої адміністрації. Поселити вампіра з крилатим. Колись ці два народи були запеклими ворогами. Наскільки я пам'ятаю, вони й зараз не особливо шанують одне одного. Та цим двом, здається, було байдуже. І хлопця зовсім не бентежить те, що він має жити з вампіром. Ось приклад адекватної людини. Все ж Аларік нікому не зашкодить, я в цьому була чомусь впевнена. Але Мелісса ще кілька разів намагалась завоювати увагу принца Аркана. І тепер я розумію чому. Народ крилатих людей неймовірно багатий, і в могутності не поступається вампірам. А ельфи завжди в усьому шукають свою вигоду. Можливо вона навіть розглядала його в плані майбутньої пари. Однак в них точно не вийде нічого, адже вони обидва спадкоємці престолу. Та й Грегорі вона не дуже то й подобається. Хоча я помічала, що інколи він все ж кидав на неї погляд. Певно, зовнішність таки робить свою справу.            

А мені от Грегорі не дуже сподобався. Такий нахабний та самовпевнений. Цей крилатик ще пізнає всю мою любов до нього. І ще ж я пообіцяла йому помститися за той випадок з валізами. А я ніколи не забуваю своїх образ. Мама завжди казала, що в мене характер вампіра, от тільки народилася я не там. Хоча зараз навіть уявлення не маю хто я. Ілларія ж відчувала себе трохи комфортніше. Вона почала звикати до того, що в нашій компанії є вампір. Та все ж ще були деякі моменти. Я буквально відчувала цю незручність, що була присутня між ними. На це буде потрібен ще час. Тепер за обідом нас було вже четверо. Грегорі прибився до нас. Ми не сперечались, адже знайомства зайвими не бувають. Цинічно, але це правда.                                                                                                                                                  

- Ну що, готові до бойових тренувань? Це ж так круто, що нарешті ми зможемо не сидіти в цих чотирьох стінах та трохи розслабитися. - сказав Грегорі. - Я от не розумію, навіщо вони для таких зніжених принцесок? Інша справа ми, майбутні захисники свого народу. Королі не раз ставали до бою, аби врятувати свій народ. А вам це не обов'язково.                                                                                     

- А в наш час дівчата доволі самостійні. Ми ні в чому не поступаємося вам. І не варто розраховувати на хлопців. Інколи ви можете й відмовити в допомозі. І це наші лицарі? В такому випадку я б краще обрала дракона. - я нахилилась до нього. - Знаєш, може ти б показав на що здатен? Бій сам на сам. Чи ти злякався?                                                                                                                                               

- Домовились. - його посмішка була зухвалою. - Та не переживай, я тобі піддамся. В тебе буде хоч якийсь шанс на перемогу.                                                                                                                              

Не пройшло і п'яти хвилин нашого "бою", як Грегорі вже лежав на матах. Після обіду ми одразу ж пішли на тренування, де він і показав усі свої таланти. Проте мене це зовсім не вразило. Можливо він би когось іншого й переміг, та не доньку військового воєначальника Хейвенберду. Все ж я мала свої певні переваги над іншими. Однак це не значить, що мені потрібно розслаблятися. Та зараз можна було трохи насолодитися своєю перемогою. Я нахилилася до нього так, аби мене чув лише він.           

- Я з самого дитинства готувалась поступати в Академію Непростих. І хотілось їм відповідати. - моя посмішка була зловісною. - Тому в тебе не було шансів проти зніженої принцески, яка потребує захисту сильного чоловіка.                                                                                                                                             

Я його відпустила, та хлопець встав. Я бачила суміш образи та розчарування на його обличчі. Хоч про нашу невеличку суперечку знали лише двоє, та все ж я зачепила його гордість. І це було справді образливо, тим паче для принца.                                                                                                                   

- Непоганий удар. - він потер щелепу. - Та тепер я тобі не піддамся. Час тобі подивитися на те, як б'ються справжні принци.                                                                                                                                 

Та мені вдалось перемогти його ще не раз. Та Грегорі навіть і не збирався здаватися. Що ж, ну хоча б за це його і можна похвалити. Можливо, в Академії Непростих мою б підготовку вважали звичайною. Але серед принців та принцес я була найкращою. Проте треба буде продовжувати тримати форму. Все ж я не завжди буду тут, під надійним захистом, який може бути досить примарним.                               

- А ти крута. Ще й ці всі удари та прийови. - сказала Ілларія, коли ми сідали за свій стіл. - Навчиш мене так битися?                                                                                                                                                      

- Звичайно. - посміхнулась я. - Може, перестанеш боятись Аларіка.