Глава 7

Більшість лекцій сьогодні були саме ознайомчими, адже це перший день. Атмосфера в аудиторіях відчувалася ще трохи напруженою: усі студенти нишком розглядали одне одного, намагаючись зрозуміти, з ким доведеться провести найближчі роки. Хтось активно занотовував навіть очевидні факти, ніби від цього залежала його майбутня доля, а хтось сидів розслаблено, демонстративно виявляючи нудьгу та демонструючи власну зверхність.

Я ловила себе на думці, що в цих дрібницях уже починають проявлятися характери: комусь справді важливі знання, а для когось головне — показати статус чи владу. Хоча тут я могла помилятись, адже на інших предметах все змінювалось.

Не скажу, що мені було дуже цікаво, проте все ж була інформація, яку я занесла в зошит. Це додавало відчуття впевненості — ніби роблю щось важливе, навіть якщо лекції ще не торкалися справжніх таємниць Академії. Я завжди вірила: записане слово має іншу силу, ніж просто почуте. Можливо, колись ці рядки врятують мені життя.

Найбільше з викладачів мене вразив саме професор Пауелл. Його голос звучав рівно й водночас сильно, у ньому відчувалася внутрішня влада та дисципліна. Він вмів не лише цікаво подати предмет, а ще й захопити увагу всіх учнів. Слухаючи його, я навіть не помітила, як закінчилася пара. Це був рідкісний випадок, коли мені не хотілося відволікатися. Все ж доволі непоганий початок навчального року, навіть попри моє скептичне ставлення до нових знайомств і формальних вступів.

Виявилося, що цей чоловік — фенікс. Одна з найстаріших та могутніших рас у всіх тридцяти п’яти світах. Легенди про феніксів знали навіть у нашому королівстві: вони безсмертні, їхнє життя циклічне, і кожне відродження робить їх мудрішими. Я пам’ятала, як у дитинстві мама читала мені історію про вогняного птаха, який здіймався з попелу й завжди ніс світло в найтемніші часи. Тепер я бачила його вживу — людину, що втілює ці легенди.

Але от мені тепер було цікаво — де ж він навчався? Адже така сила та знання не виникають просто так. Усі його рухи були надзвичайно обережними, зваженими, майже витонченими. Можна було б навіть подумати, що він з Академії Непростих. Та врешті-решт це ж не моя справа. Я не для цього сюди приїхала. Мені вистачає власних загадок, а тут ще й про вчителя голову ламати.

Відкрився й інший цікавий факт — Аларік та Грегорі виявилися сусідами по кімнаті. Просто ідеальне рішення місцевої адміністрації — поселити вампіра з крилатим. Колись ці два народи були запеклими ворогами, і навіть зараз не особливо шанують одне одного. Та цим двом, здається, було байдуже. Вони швидко знайшли спільну мову, і Грегорі зовсім не бентежило те, що він має жити з вампіром. Ось приклад адекватної людини.

Все ж я відчувала, що Аларік нікому не зашкодить, принаймні не нам. У мені було якесь дивне внутрішнє переконання, що він відрізняється від більшості. Його погляд був не такий, як у тих хижаків з легенд, що полюють на все живе. Там, у глибині, я бачила смуток і якусь давню втомлену мудрість. Це лякало й водночас притягувало.

Проте Мелісса ще кілька разів намагалась завоювати увагу принца Аркана. І тепер я розумію чому. Народ крилатих людей неймовірно багатий, і в могутності не поступається вампірам. А ельфи завжди в усьому шукають вигоду. Можливо, вона навіть розглядала його як потенційного нареченого. Але в них точно нічого не вийде: вони обидва спадкоємці престолу, і шлюби між такими рідко бувають щасливими. Та й сам Грегорі не надто приховував своє ставлення — йому явно не подобалися настирливі залицяння.

Хоча я все ж помічала, як інколи він кидав на неї швидкі погляди. Зовнішність таки робить свою справу, навіть якщо серце протестує. У цьому він нічим не відрізнявся від інших хлопців: слова — одне, а очі — зовсім інше.

А мені от Грегорі зовсім не сподобався. Нахабний, самовпевнений, постійно прагне показати себе з кращого боку. Цей крилатик ще пізнає всю мою «любов» до нього. І ще ж я пообіцяла йому помститися за той випадок з валізами. А я ніколи не забуваю своїх образ. Мама завжди казала, що в мене характер вампіра, от тільки народилася я не там. Хоча зараз я навіть уявлення не маю, хто я насправді. Ця думка боляче різала свідомість, нагадуючи, що моє життя — суцільна загадка.

Ілларія ж відчувала себе трохи комфортніше, ніж у перший день. Вона поступово звикала до того, що в нашій компанії є вампір. Та все ж інколи між ними виникала легка напруга, яку я буквально відчувала. Певно, знадобиться час, щоб це минуло.

Тепер за обідом нас було вже четверо: Грегорі прибився до нашої компанії. Ми не сперечалися — знайомства зайвими не бувають. Цинічно, але це правда. У цьому світі виживають ті, хто вміє створювати правильні союзи.

— Ну що, готові до бойових тренувань? Це ж так круто, що нарешті ми зможемо не сидіти в цих чотирьох стінах та трохи розім’ятися, — сказав Грегорі, сяючи від передчуття. — Я от не розумію, навіщо вони для таких зніжених принцесок? Інша справа ми, майбутні захисники своїх народів. Королі не раз ставали до бою, аби врятувати свій народ. А вам це не обов’язково.

— А в наш час дівчата доволі самостійні, — я відклала ложку й нахилилася до нього. — Ми ні в чому не поступаємося вам. І не варто розраховувати на хлопців. Інколи ви можете й відмовити в допомозі. І це наші лицарі? В такому випадку я б краще обрала дракона. Знаєш, може, ти б показав, на що здатен? Бій сам на сам. Чи ти злякався?

— Домовились, — його посмішка була зухвалою. — Та не переживай, я тобі піддамся. У тебе буде хоч якийсь шанс на перемогу.

Я лише загадково посміхнулась. Нехай він трохи помріє. Тому на тренування я йшла з прекрасним настроєм. І це не лише тому, що нарешті я вчитимусь бойовим мистецтвам. Хотілось показати Грегорі чого я варта. Коли ж ми вийшли на мати, він досі посміхнувся. Ну що ж, не довго йому лишилось.

Не пройшло й п’яти хвилин нашого «бою», як Грегорі вже лежав на матах. Спочатку він намагався показати свої таланти. Проте мене це зовсім не вразило. Можливо, він би когось іншого й переміг, та не доньку військового воєначальника Хейвенберду. Я мала свої певні переваги, набуті роками дисципліни. Це не значить, що можна розслаблятися, але перемогу я дозволила собі смакувати.