Глава 6

Я дивилась на свій розклад, намагаючись хоч якось зрозуміти, що це за предмети. Стільки дивних назв, які водночас здавалися простими й банальними, що аж розчарування накотило хвилею. Коли я сюди їхала, то, звичайно, не чекала чогось захопливо-героїчного, та все ж сподівалася побачити у списку хоча б «Практичне використання здібностей» чи «Бойову магію». Уявляла, як навчаюсь тримати удар, керувати силою, застосовувати дар не лише для дрібниць. Натомість отримала «Історію та класифікацію магії» чи «Магічну теорію в суспільстві». Навіть назви звучали нудно. Надія, яка трималася в мені ще в дорозі, тепер остаточно зруйнувалася.

Я, звісно, не збиралася робити передчасних висновків. Може, мені й сподобається. Хоча сумніваюся. Не так мене виховували. У мені в жилах тече королівська кров, і це відчувається в кожному русі, кожній думці. Батько завжди казав, що наша сила — це не лише влада, а й обов’язок. А тут я бачу якийсь дитячий садок, набір книжкових істин, які, можливо, й корисні, але точно не для тих, кого готують керувати світами.

На щастя, ми з Ілларією будемо вчитися разом. Як і Аларік. Це навіть не дивно: в Академії лише один факультет, усіх готують до майбутнього управління. Принаймні буде поруч кілька знайомих облич, і я не почуватимусь цілком самотньою серед чужих.

Ці люди справді можуть стати моїми друзями. Дивне відчуття, адже я ніколи не мала справжніх друзів. У дитинстві більшість дітей уникали мене — спершу заздрили, бо я мала все, що лише можна уявити. Потім, коли проявився мій дар, почали боятися. Хоча я й сама не розумію чому: дар не був таким уже й страшним, просто інакшим. Та хіба люди приймають тих, хто відрізняється? Можливо, тут усе зміниться. Хто знає, може саме ця Академія стане початком чогось більшого в моєму житті.

Першим предметом у розкладі значилася «Історія та класифікація магії». Серйозно? Чи ми тут справді будемо ще й рахувати вчитися? Може, навчать писати літери? Я навіть посміхнулась від цієї думки, хоча й гірко.

Та сперечатися я не мала права. Я лише нещодавно дізналася, що принцеса, і тепер мусила приймати всі правила, які діяли тут задовго до мого приходу. Очевидно, програму складали мудрі голови, і раз вона збереглася, то, мабуть, приносить результат. Принаймні нинішні випускники успішно керують країнами, а у світах відносний спокій.

Проте я все одно боялася думки, що саме мені доведеться керувати. Усередині жевріла крихітна надія, що десь у мене є старший брат чи сестра. Бо якось дивно, щоб у королівській родині була лише одна дитина. А якщо таки я — єдина спадкоємиця, то ця відповідальність мене лякає більше, ніж будь-що. Вона тисне з усіх боків, навіть зараз, коли я просто сиджу з аркушем розкладу в руках.

Аудиторія вже була напівповна. Студентів небагато, лише сімнадцять. Це здавалося крихітною групою, проте, як сказала Ілларія, саме стільки дітей з усього світу цього року визнали гідними. Всі дивилися на нас із цікавістю, подекуди навіть з осторогою. І я розуміла чому.

Аларік — вампір, і навіть якщо він намагався виглядати спокійно, його природа відлякувала. Ілларія — принцеса не по крові, а за правом прийняття, бо в її сім’ї не лишилося інших спадкоємців. А я… я досі не знала, хто я. Лише тінь принцеси, що щойно дізналася правду.

Ми сіли на вільне місце в кінці аудиторії. Перед нами сиділа дівчина з надто гордовитим виглядом, і я одразу відчула неприязнь. Вона навіть не намагалася приховати свого презирливого погляду.

– Ти уявляєш, – голосно сказала вона до подруги. – Це просто неприпустимо. Тут навчається ця дівчина. Вона ж не принцеса. Ще й цього вампіра притягнули. Академія перетворюється на казна-що. Скоро й простолюдів сюди пустять.

Я ледь не розсміялася від такої наглості. Це ж треба — ще навіть слова до мене не сказала, а вже оголосила вирок. Такі мене дратували ще з самого дитинства. А не в моєму характері було мовчати. І тому це призводило до не самих найкращих результатів.

Дівчина й справді була гарною. Довге світле волосся спадало на плечі золотистими хвилями, блакитні очі сяяли, ніби два дорогоцінні камені, а личко було майже ляльковим. Проте вся краса зникала, варто було їй відкрити рота.

– Це Мелісса де ЛаФельт, – пояснила Ілларія тихим, але різким голосом. – Принцеса ельфів. І, як бачиш, не найприємніша особа.

Ну ось і все. Ельфи завжди славилися своєю зарозумілістю. Тато розповідав, що вони вважають себе вищими за всіх, і ця Мелісса була живим доказом його слів. Хотілось сказати їй кілька не надто приємних слів, та я себе стримувала. Не варто починати перший день навчання зі скандалу. Дівчина різко обернулася до нас.

– Вам треба пересісти, - сказала вона. –  Бажано якнайдалі. Не хочу сидіти поряд з усякими…

Вона замовкла, проте я вже кипіла від обурення. Ця дівчина якщо надалі і буде продовжувати в такому ж стилі, до кінця семестру отримає кілька травм. Ні, я не збиралась її бити, але ж тренування будуть. І якщо нас поставлять в пару, то буде цікаво.

– Договорюй, – холодно сказала я. – Навіщо зупинятися на середині слова? Це ж неввічливо. Поряд з ким ти не хочеш сидіти? Чи, може, вважаєш себе кращою? Не думаю. Інакше ти б зараз не була тут — на тих самих правах, що й ми.

У повітрі зависла тиша, хтось у залі навіть прокашлявся. Дехто відвів очі, та кілька студентів, навпаки, придивлялися з цікавістю, ніби чекали, що буде далі. Я вже готова була продовжити, та вчасно підняла очі й побачила знайоме обличчя.

Грегорі Аркан. Той самий хлопець із гуртожитку, який мене дратував із першої зустрічі. Стояв поруч із Меліссою, наче ненароком опинився втягнутим у цю сцену. Ну якщо зараз він ще й стане на її сторону, то це буде взагалі. Хоча тут я скоріше би навіть не здивувалась.

– О, Грегорі! – радісно вигукнула ельфійка. – Рада тебе бачити. Сідай з нами, ти завжди бажаний гість.

Він ледь усміхнувся, проте його усмішка була якоюсь сумною. Я зрозуміла, що вони явно були знайомі, проте я би не сказала, що надто добре.