Глава 5

Мені так і не вдалося заснути, адже думки не давали спокою. Вони крутилися у голові, наче метелики біля вогню, постійно повертаючи мене до однієї теми — до зустрічі з Аларіком. Невже з нами справді вчитиметься вампір? Хоча я була не проти, це чудова можливість дізнатись більше про інші раси. Такі знання можуть бути корисними.

У книгах і старих записах я читала про них, але ніколи не зустрічала в реальності. Їхнє існування завжди видавалося чимось далеким, майже легендою, історіями, якими лякали дітей. Вампіри — загадкові, таємничі істоти, які з’являлися у світі лише в темряві, тримаючи навколо себе ауру загрози. Вони, як і всі раси на просторах тридцяти п’яти світів, володіють найпростішою магією та мають власні особливі дари. Але водночас — вони зовсім інші.

Вампірів описували як істот із неприродною красою, якою вони користувалися, аби підкорювати чужі серця. Їхні рухи — швидкі, точні, мов танець, їхня сила — незрівнянна. Слух і зір — гостріші за будь-яку зброю, а реакція настільки блискавична, що найкращий воїн не здатен устигнути. Їхні здібності не обмежуються лише фізичними: вони вміють навіювати думки, змушувати людей підкорятися їхній волі, а ще — перетворюватися на різних тварин. Саме тому їх вважали найнебезпечнішими серед усіх тридцяти п’яти світів.

А їхнє безсмертя робило вампірів не просто ворогами — воно перетворювало їх на загрозу, яку неможливо здолати остаточно. Я перевертала цю думку в голові знову й знову. Чи варто мені боятися його? І що дивно — ні. Аларік зовсім не викликав у мене страху. Навпаки. Його присутність була тривожною, але не лякала.

Можливо, справа в тих червоних очах, які тепер ніби вкарбувалися в мою пам’ять. Вони спалахували, наче жарини, і мені здавалося, що варто лише заплющити повіки — і я знову побачу цей вогонь у темряві. Я знала, що вони ще довго могли б приходити у мої сни й переслідувати в кошмарах. І все ж… я вже рік не бачила жодного сну.

Колись я прокидалася ночами, намагаючись зрозуміти, чому мої сни зникли. Спершу це мене бентежило, навіть лякало, адже сни вважалися голосом душі. Вони показували приховані страхи, дарували натхнення, інколи навіть відкривали пророцтва. А моя душа мовчала. Чому? Я не знала. Згодом змирилася. Можливо, це була одна з особливостей мого народу, яка проявилася саме зараз. Хоча, я досі не знаю, у чому полягає моя справжня природа.

Уявити себе вампіром я теж не могла. Постійний голод, чужа недовіра, ворожість інших рас… я б, напевно, не витримала такого життя. І все ж у цьому є й переваги — сила, швидкість, невразливість часу. Це завжди дві сторони однієї монети: дар і прокляття водночас.

Так я й пролежала до самого ранку, загубившись у власних думках. Я навіть не помітила, як крізь вікно пробралися перші тьмяні промені світанку, фарбуючи стіни кімнати золотавим сяйвом. Кам’яні візерунки оживали в цьому світлі, і кімната здавалася теплішою, ніж уночі.

Зібравшись із силами, я підвелася з ліжка й попрямувала до ванної кімнати. Дзеркало відбило моє обличчя: трохи бліде після безсонної ночі, але очі світилися несподіваним спокоєм. Сьогодні — перший навчальний день у Королівській Академії, а отже, виглядати потрібно бездоганно. Я очікувала, що вранці мене переповнюватиме нервозність, але натомість відчувала дивний внутрішній штиль, наче буря в мені вщухла.

Ще тиждень тому я уявляла найгірше: що залишуся тут на самоті, без друзів, а моя сусідка зневажатиме мене через невідоме походження. Та життя виявилося інакшим. І тепер мене хвилювало зовсім інше — що вдягнути. Так, прості та звичні речі, які мене заспокоювали. Приємно було зосередитись на чомусь звичному в цьому новому божевільному світі.

Після недовгих вагань я зупинилася на чорному комбінезоні, який підкреслював талію бежевим пояском, і на туфлях на високих підборах у тон. Колись принцеси носили лише сукні, але час змінився. Сьогодні стиль і комфорт ішли поруч. Я пам’ятала з історії, що на Землі жінки століттями боролися за право носити те, що вважали за потрібне. У нас усе було простіше: одного дня дівчата просто вирішили, що прагнуть зручності. І комфорт переміг над традиціями.

Я завжди любила історію моди. Кожна річ була відбитком епохи: корсети — символом обмежень, широкі сукні — пишності й багатства, а простий одяг воїнів — свободи. Тому й цей вибір для мене був особливим: чорний комбінезон став символом нового етапу, в якому я прагнула бути сильною і водночас жіночною.

Розпустивши волосся й завдавши легкий макіяж, я саме закінчувала збори, коли прокинулася Ілларія. Я вже встигла зрозуміти, що сон для неї одна з найголовніших речей. Вона здатна спати навіть під час якогось шуму. Неймовірна здатність.

На малюнках і в казках принцеси завжди прокидалися сяючими й відпочилими, але реальність виявилася значно приземленішою. Лія, позіхаючи, виглядала так, ніби хтось силоміць відірвав її від найсолодшого сну. Вона сердито відкинула ковдру й почвалала до дзеркала, бурмочучи щось про «несправедливість світу».

— Ти взагалі спиш? — буркнула вона, підводячись. — Чи тебе справді вкусив вампір? Я розумію, перший день, хвилювання… але для мене сон понад усе. Я можу не поснідати, зате посплю довше.

— Я сплю мало, — зізналася я, усміхаючись. — Тим паче сьогодні перший день. Хочу виглядати відповідно. Тут буде стільки принцес, і я маю бути не гіршою за них.

— Ну, я бачу, ти постаралася, — розсміялася вона, вийшовши з душу. — Принаймні виглядатимеш краще за мене. Хоча, знаєш, дарма люди думають, що принцеси завжди найгарніші й наймодніші. Ти скоро переконаєшся, що це не так.

Я тим часом вибрала сумку — просту чорну, без зайвих прикрас. До неї склала кілька ручок і блокнот для нотаток. Колись ми користувалися сувоями й чорнилами, але тепер у багатьох світах запозичили зручніші земні винаходи. Для лекцій — саме те, що треба. До того ж я не знаю поки що ти знадобиться ще щось. Можливо ми навіть не будемо нічого записувати.

— А ти що вдягнеш? — запитала я. — Це ж перший навчальний день, має бути щось особливе.