Глава 4

Ні, ну цікавий у мене початок навчального року. Не встигла завести друзів, як уже потрапила в якусь авантюру. І чомусь мені здається, що це тільки початок. Хоча для мене це якраз таки і не дивно.

Насправді я була рада, що тут є як мінімум одна людина, з якою можна було би нормально спілкуватись. І від цього ставало набагато легше. Принаймні я сподівалась, що ми зможемо стати справжніми подругами.

— Це ж зачарована валіза. Ти що туди слона поклала? — буркнула я, тягнучи чергову сумку й мало не перечепившись об сходинку. — Воно ж важить так, ніби там половина гардеробу всього Хейвенберду. І ще пару меблів для зручності. Зізнавайся, рожеве ліжко з коронами всередині?

— Це звичайні валізи, — Ілларія знизала плечима, намагаючись виглядати невимушено. — Дядькові було не до того, а я надто пізно згадала. От і вийшло стільки речей. Тут тільки мої мій одяг, різні дрібнички й трішки взуття. Ну, і прикраси. Хоча Реджинальд наполягав, щоб я взяла ще кілька книг та артефактів. Але ж він навіть не подумав, що хтось має усе це донести.

Я подумки подякувала своєму батькові, що той узяв на себе частину турбот, і не довелося мені тягнути такий багаж. Якби у мене було стільки валіз, скільки в Ілларії, я, мабуть, уже здалась би й залишила все на сходах, махнувши рукою на навчання. А знаючи мене, їх було би рази в два більше. Хоча і мій провідник доніс все до дверей. Що ж, вдруге пощастило.

Сходи вели догори, до довгого коридору з високими арочними вікнами, крізь які лився золотий західний світ. Тіні від вітражів ковзали по підлозі, створюючи ілюзію, ніби ми крокували крізь кольорові хвилі. Камінь був теплий від променів сонця, і я відчувала, як повітря пахне старим деревом і якимось невловимим ароматом магії, що в’ївся у стіни століттями.

Стіни тут були прикрашені килимами з гербами різних світів. Деякі з них я впізнавала: срібний олень Валорії, пурпурова троянда Греймора. Інші ж виглядали настільки чужими, що навіть уявити не могла, яка культура стоїть за цими символами. Один герб нагадував сплетіння чорних змій, інший — лише сяйво зірки на чорному тлі. Я мимоволі замислилась, чи з усіх цих світів дійсно сюди приїздили спадкоємці, і чи ходили вони цим самим коридором сотні років тому.

Ми дотягнули чергову сумку на другий поверх. І тут несподівано відчинилися двері з темно-сірим орнаментом, прикрашені дивними літерами. Я таких ще не бачила. Мабуть, вони були витравлені стародавньою магією. Правильно казали — кожна кімната тут має свій власний стиль і печатку господаря.

Але найбільше мене вразив не дизайн, а хлопець, який вийшов. Хоча чому я дивуюсь, це ж Королівська Академія. Тут представники багатьох рас з усіх тридцяти п’яти світів. А значить треба звикати. Хлопець ж був і справді симпатичний.

Високий, плечистий, із поставою, що відразу вказувала на королівське походження. Риси обличчя — гострі, але привабливі, в них була якась гордість, майже зверхність. І окуляри. Сонячні окуляри, у приміщенні, серед білого дня. Це виглядало дивно. І водночас… привабливо. Наче він знав, що виглядає загадково, і користувався цим.

— А я й думаю, що тут за шум, — його усмішка була легкою, але я відчула в ній щось небезпечне, ніби прихований виклик. — Ніби перший день навчання, а вже така активна діяльність.

Мене накрило дивне відчуття — ніби в голові закрутилася карусель. Може, це його особлива магія? Я гарячково перебирала в пам’яті раси, які мали здатність зачаровувати поглядом або голосом. Чорт, треба терміново підтягувати знання, інакше тут я стану посміховиськом і легкою мішенню.

Ілларія ж узагалі не відривала від нього погляду. У її очах з’явився дивний блиск. Здавалось, на неї і досі діяла ця дивна магія. Довелося злегка підштовхнути її ліктем. Проте це не дало майже ніякого результату. А значить треба брати все в свої руки.

— Так, може проявиш хоч трішки рицарських якостей і допоможеш? — підняла я брову. — Чи серед принців це вже не прийнято?

— О, не думаю, що зможу стати вам у пригоді. Ви чудово справляєтесь і самі. Не хочу заважати, — він навіть трохи вклонився, і в цьому було більше іронії, ніж справжньої ввічливості. Потім одразу зачинив двері.

Я стояла з відкритим ротом. Ну це ж треба таку нахабність мати! Навіщо тоді взагалі виходив? Подивитися, хто наважився порушити його тишу? Ще й ота чарівна усмішка… Ні, я вже знала — цей тип буде мене дратувати. Сподіваюсь, що ми не навчатимемось на одному курсі, бо він точно почує декілька неприємних слів про себе.

— І що це за чудо? — нарешті запитала я, коли ми дотягли валізи до кімнати.

— Грегорі Аркан, — відповіла Ілларія, все ще трохи розгублено. — Кронпринц Алегрії. Наш однокурсник. Приїхав ще вчора — у них там різниця у часі. Я бачила його на Святі Єдності Світів років шість тому. Він був… зовсім іншим. Без окулярів, приємнішим.

— Алегрія… це та країна, де всі мають крила? — уточнила я. – Це ж одна з найбагатших країн.

— Саме так, — вона кивнула. – І одного дня він посяде престол.

Прекрасно. Їм випав ось такий принц. Може, хоча б свій народ він любить? Побачимо. Але допомогти нам — ні, це для нього занадто. Ну нічого, крилатику, я тебе запам’ятала. З цього моменту рахуй, що почалось твоє веселе життя, яке ти ще довго згадуватимеш.

Ми з останніх сил затягнули речі в кімнату. На щастя нам це таки вдалось зробити. Я відчувала себе так, ніби після цього можу просто впасти й вмерти. А навчання ж ще навіть не почалося. Я навіть не уявляла, як би Ілларія робила це самостійно.

Кімната була дуже світлою, із високою стелею й різьбленими меблями. Вікно виходило на внутрішній сад. Я на хвилину завмерла, роздивляючись: дерева з срібним листям, клумби з квітами, які світилися навіть удень. Я вже передчувала, як цей сад стане для мене притулком. Тепер я знала куди буду ходити, коли потрібно подумати. А ще хочеться подивитись на тренувальну залу. Вона точно стане ще одним улюбленим місцем.

Ілларія одразу ж взялася розкладати речі. Дивно: вона принцеса, а вбрання у неї виявилося менше, ніж у мене. Зате прикрас — цілий скарб. Виблискували сапфіри, рубіни, витончені діадеми. Я мимоволі замислилась: чи вважалося це ознакою її роду, чи просто особистий смак?