Глава 3

Тиждень промайнув дивовижно швидко. Я намагалася проводити якомога більше часу з батьками, немов намагаючись наперед надихатися їхньою присутністю, аби потім вистачило на довгі місяці. Адже наступного разу ми побачимось лише наприкінці першого семестру. Принаймні, саме так це відбувалося в інших Академіях.

А от як буде в Королівській — я не мала й гадки. Ніхто з нашого оточення нічого певного не знав: ні які предмети там викладають, ні які випробування чекають, ні які правила діють. Королівська Академія завжди була оповита таємницями, і, мабуть, до неї неможливо підготуватися жодним чином.

Я намагалася триматися спокійно, але від самої думки про те, що вже зовсім скоро опинюся серед чужих людей, ставало моторошно. Моє доросле життя ось-ось мало початися, і дороги назад не буде. Мені вже вісімнадцять, але я досі не змогла проявити свою особливість. По ідеї, у нашому роді я мала б перетворюватися на яструба, та навіть найменшого натяку на зміну тіла в мене ніколи не було. Іронія долі.

Я пам’ятаю, як у дитинстві ображалася на цю приреченість — бути саме птахом. Мені здавалося це чимось дрібним, незначним. Інші діти мріяли стати перевертнями чи вампірами, і я заздрила їм: у їхньому дарі була якась велич і небезпека. Або от ельфи… Вони завжди здавалися мені поза будь-якою конкуренцією: їхній світ, їхні закони, їхня горда врода, їхня легкість у магії. Іноді я уявляла, що й у мені могла би прокинутися якась інша сила, не пов’язана з яструбом. Хтозна, може, так і станеться. Варто лише дочекатися Академії.

Учора я нарешті почала збирати речі. Це виявилося набагато складнішим, ніж я гадала. Добре, що тато завбачливо купив зачаровані валізи: вони вміщали в себе буквально все, без жодних обмежень. Великий бонус, як на мене. Хоча б за це не варто хвилюватись.

Спершу я думала взяти лише найнеобхідніше — у звичайних Академіях ніхто особливо не звертає увагу на зовнішній вигляд. Але тепер… тепер хотілося бути гідною компанії дітей королівської крові. А значить, одягу я склала чимало. Мабуть, навіть забагато.

Я завжди любила виглядати стильно. У моєму гардеробі можна було знайти все: від суконь, гідних бальних залів, до легкого повсякденного вбрання. Батьки не відмовляли мені ні в чому. Тато — королівський воєначальник, мама — його вірна дружина. Ми не були настільки багатими, як сама королівська родина, але грошей вистачало. І здебільшого вони витрачалися на мене. Так, мене балували. І я це знала. Мабуть, саме тому тепер у мене вийшло зібрати стільки одягу, що я могла б протягом року щоразу з’являтися у чомусь новому. Але глибоко всередині я сприймала це не як забаганку, а як спосіб триматися на рівні з іншими в новому середовищі.

Я перебирала сукні й мимоволі пригадувала моменти: у цій я вперше була на королівському святі, де ще мала вигляд розгубленої дитини; у цій — на маминому дні народження, коли ми танцювали з татом до пізньої ночі; а ця, з ніжно-блакитної тканини, залишалася моєю улюбленою — саме в ній я відчувала себе по-справжньому собою. У кожної речі була історія. І я знала: беручи їх із собою, я немов беру частинку дому.

І все ж настав момент, від якого не втекти. Настав час прощатися. Як би я не намагалась відтягувати його, та все ж він прийшов. Та й я готувалась до цього. Все ж до Королівської Академії я також би поїхала, і не змогла би часто бачитись з батьками.

Це було важко. Дуже важко. За всі вісімнадцять років я жодного разу не розлучалася з батьками надовго. А тепер мене чекало кілька довгих місяців без них. Мама не приховувала сліз, витирала їх хустинкою, але вони знову й знову котилися по щоках. Тато ж тримався мужньо: намагався посміхатися, хоча в очах світився смуток. Я вперше зрозуміла, наскільки старшими вони стали за останні роки.

— Доню, я сподіваюсь, з тобою все буде добре, — мама обійняла мене так міцно, що я ледь не задихнулася. — Там тебе ніхто не образить. Ми виховували тебе як воїна. Ти сильна, Амеліє. І нарешті дізнаєшся, хто ти насправді.

Я стримувала сльози, як мене вчили змалку: воїни не плачуть. Але чи воїн я тепер? Ні, тепер я принцеса. І мушу звикати до цього нового для мене титулу, навіть якщо він здавався чужим і важким.

Та це не означає, що я збиралась забувати про тренування. Я впевнена, що зможу знаходити час. До того ж після того, як мені виповнилось вісімнадцять, я майже не сплю. Мені вистачає лише кілька годин. І з кожним днем ця потреба зменшується. Ну що ж, зможу використати його з користю.

— Ти впораєшся, — тато поклав руку мені на плече. — Ти сильна від самого дитинства. Я завжди пишався тобою.

Його голос здригнувся, хоч він і намагався триматися рівно. Я бачила, як він відводить погляд, аби я не помітила вологу в його очах. І від того серце стискалося ще більше. Тато ніколи не плакав, але зараз це був такий особливий момент, що я і сама не зможу стриматись.

У цей момент у вітальні пролунав чужий кашель. Я здригнулася й обернулася. Посеред кімнати стояв незнайомий чоловік. Невисокий, з довгою сивою бородою, одягнений у мантію, наче зі сторінок стародавніх книг. Його темні очі дивилися уважно й водночас холодно. Не так я собі уявляла цей момент. Невже не можна було знайти когось більш приємного? Байдуже, можливо я його більше ніколи не побачу.

— Доброго ранку, — привітався він. — Я прийшов, аби забрати Її Величність Амелію в Королівську Академію. Ви закінчили? Нам час вирушати.

Її Величність. Слова різонули по вухах. Невже мене тепер завжди так називатимуть? А може моє ім’я відійде на другий план? Мені стало не по собі. Я ще не звикла до того, що мої батьки не рідні, як тут з’являється щось нове.

Але батьків це, здавалось, не здивувало. Вони лише ще раз обійняли мене. На диво мама трималась краще за всіх. Здавалось вона була готова відпустити мене. Чого не скажеш про тата. Той зовсім розклеївся, і ще трохи, і просто прожене того провідника.

— Йди, твоє майбутнє чекає, — прошепотіла мама.

Я кивнула. Серце билося швидко. Страх, хвилювання, очікування — усе змішалося докупи. Чоловік узяв мої валізи, і залишався лише один крок. Чи було мені страшно? Ще й як. Чи знала я, що мене чекає? Абсолютно ні. Чи знайду я друзів? Чи відкрию таємницю свого походження? Запитань було надто багато.