Глава 3

Тиждень промайнув доволі швидко. Весь цей час я намагалась проводити з батьками, адже наступний раз ми побачимось лише в кінці першого семестру. Принаймні, так є в інших Академіях. Але як буде в Королівській я не мала уявлення. Не було кому в нас розповідати про те, що там вивчають. Та й здається до цього взагалі неможливо підготуватися. От от в мене почнеться доросле життя, адже мені вже вісімнадцять років. І я досі не змогла проявити свою особливість. По ідеї я б мала перетворюватися на яструба, а не могла навіть хоч трохи перетворитися. Пам'ятаю, що коли була маленька, то дуже шкодувала, що в нас саме така здатність. Інша справа перевертні чи вампіри. Вони були дуже круті. Або ельфи, в них взагалі інші правила світу. А може я і маю якусь іншу особливість. Варто лише потерпіти до того моменту, коли я поїду в Академію.                                                             

Від вчорашнього дня я збирала речі, що виявилося досить непростим завданням. Як добре, що тато ще минулого тижня купив зачаровані валізи, які вміщали в себе купу всього. Це спрощувало моє завдання. Спочатку, я збиралась взяти небагато всього, адже в Академії Непростих на це не зважають. Але тепер... Хочеться бути не гірше за королівських діток, тому я вирішила взяти все. А одягу я мала дуже багато. Мій батько королівський воєначальник, а отже гроші у нас були завжди. І, як правило, вони витрачались на мене. Так, зізнаюсь, батьки мене балували. Я завжди мала все найкраще, що можна було б уявити. Ні, ми не були настільки багатими як королівська родина, та на все вистачало. І зараз в мене було стільки одягу, що я могла б чи не щодня протягом довгого часу вдягати щось нове. Так, я обожнювала стильно виглядати. І тепер це зіграє мені на руку, адже я буду відповідати своїм однокурсником.                                                                                                                                        

Але зараз настав той момент, коли я маю відправлятися в Королівську Академію. Значить, час прощатися з батьками. І це було дуже важко, адже я за всі вісімнадцять років надовго ніколи не їхала від них. А тут цілий семестр. Це справді дуже важко не лише для мене. Мама не могла стримувати сльози, а от тато намагався посміхатися.                                                                                                      

- Доню, я сподіваюсь, з тобою все буде добре в Академії. Там тебе точно ніхто не образить. До того ж ми виховували тебе як воїна. Хоч тут я можу бути спокійною. - мама мене обняла. - І ти дізнаєшся, нарешті, хто ти.                                                                                                                                        

В очах стояли сльози, але я їх стримувала. Так мене привчили з дитинства — воїни не плачуть. Але чи воїн я тепер? Я сама не знаю, але скоріш за все я вже не воїн. Тепер я принцеса і час звикати до цього нового для мене статусу. Не думаю, що все буде одразу.                                                                            

- Я впевнений, ти впораєшся з усім. - підтримав мене тато. - Ти дуже сильна, ще з самого дитинства. Я пишаюся тобою.                                                                                                                                           

Хтось прокашлявся. Я обернулась і побачила чоловіка, який виник посеред нашої вітальні. Він був низького зросту, з довгою сивою бородою та темними очима. Вдягнений у довгу мантію, що ніби була змальована зі старовинних книг, він виглядав ще більш дивним. І хто ж це такий та що тут робить? На нашому будинку стояв особливий магічний захист, через який не можуть пройти незвані гості. Хіба що у дуже рідких випадках.                                                                                                                                    

- Доброго ранку. - привітався він. - Я тут, аби забрати Її Величність Амелію в Королівську Академію. Ви вже закінчили? Бо нам час відправлятися, на неї чекають.                                                                         

Її Величність, ну нічого собі. Мене так тепер завжди називатимуть? Е ні, на таке я не згідна. Мені не потрібно усі ці офіційності. Бачу, що до чогось я вже точно не зможу звикнути. Та батьків нічого не здивувало. Вони лише кивнули, обійнявши мене ще один раз.                                                               

- Йди, твоє майбутнє чекає на тебе. - сказала мама.                                                                                     

Чоловік же взяв мої валізи та очікував на мене. І залишався лише один крок до мого нового життя. Чи було мені страшно? Звичайно, ще і як. Я уявлення не мала, що на мене чекатиме там, в Академії. Чи зможу я знайти вірних друзів? А найголовніше, чи зможу я дізнатися хто я? Одні питання, а от відповідь я зможу отримати лише в Королівській Академії. Тому, думаю, рішення очевидне. Як тільки я підійшла, ми розчинилися в повітрі.                                                                                                                                

- Ласкаво просимо в Королівську Академію, Ваша Величносте. - сказав чоловік. - Це місце стане вашим домом на наступні три роки.                                                                                                                       

Уся Академія предстала переді мною в усій своїй красі. Величезна за розмірами, вона займала значну територію. Адже тут ще знаходився сад з рідкісними видами рослин та гарними прикрасами; конюшня, в якій знаходилися найкращі коні з усіх тридцяти п'яти світів; королівський спортзал просто неба, що мене вже вразило, адже тут було досить багато видів зброї; та величенький гуртожиток що вміщав в себе студентів з усіх трьох курсів. І навіщо стільки всього? Хоча, це ж дітки королівських родин, для них має бути все найкраще. Для нас, поправила я. Я ж тепер одна з них. А тепер можна й подивитися на саму Академію. Будівля була доволі високою, хоч і нараховувала лише чотири поверхи. Напевно, тут були високі стелі. І це дивно, адже тут же немає предметів польоту чи ще чогось такого. Вона була з білого каменю та мала високі шпилі. Знову ж таки не розумію для чого вся ця помпезність. Але маю визнати, виглядало і справді дуже гарно. Також, вражала кількість вікон. Ніби їх було по кілька штук в кожній кімнаті. Сама ж Академія була прикрашена різними візерунками та фігурами дивних тварин та істот, які живуть чи колись існували у світах. Що ж, виглядає дуже ефектно. Якраз саме те, для того аби вразити першокурсників.