Глава 2

Я вирішила не закатувати істерику, поки ми не приїдемо додому. Та мені потрібні відповіді. Як так вийшло? Невже... невже я не їх рідна донька? Але як таке можливо? В дитинстві я часто чула про це від Романа, але не думаю, що хлопчик говорив серйозно. Він же просто жартував. Але може і ні? Не думаю, що він щось знав. Та в якийсь момент я і сама починала розуміти це. Наприклад, я ж була зовсім на них не схожа. А ще в них зовсім не було моїх дитячих портретів. Звичайно, мама це пояснювала тим, що я просто не любила позувати. Але тепер я розумію правду. І найдивнішим було те, що я зовсім не пам'ятала свої ранні роки. А це дуже дивно, адже через те, що в нас живе магія, ми все запам'ятовуємо з найпершого дня життя. А коли я намагаюся пригадати, то ніби щось заважає. Та зараз все підтвердилося. Враховуючи, що мене відправили в Королівську Академію, це значить, що я принцеса. І від цього мені ставало все ще більш незрозумілим, адже яка б королівська родина не шукала свою дитину. Зараз справді шкода, що я не приділяла достатньої уваги на уроках, бо тоді я хоча б мала приблизні здогадки.                                                                                                             

Аби трошки заспокоїтись, я витягнула підвіску та стиснула у руці. Це були невеличкі крила ворона чорного кольору. А на зворотній стороні ініціали А.Р. - Амелія Рейгаз. Ця річ зі мною була з дитинства. Та тепер, я не впевнена, що ця річ належить мені. Та батьки не купляли її мені. Чомусь в цьому я була впевнена на всі сто відсотків. Значить, вона залишилася мені від справжніх батьків. Напевно, Рейгази мені залишили її на пам'ять. Або для того, щоб одного разу я змогла таки дізнатися всю правду. Ні, не Рейгази, а мама з татом, нагадала собі я. Нехай по крові вони мені не рідня, але все моє дитинство саме вони були поряд. Це моя родина, і байдуже як там все складеться далі. Зараз мені просто потрібен час, аби розібратися з усім. Та я не стану ображатися на людей, що виховували мене і дали все. Але чому я опинилася в них? Хто ж я насправді?                                                                    

Вже хвилин десять ми сиділи за столом, та не наважувалась порушувати тишу. Наша зручна кухня, де завжди пахло маминими смаколиками, перетворилася на чужу оселю. І це сталося не через те, що я дізналася правду. Все тому, що ми досі не могли поговорити. Але це потрібно зробити до того, як я поїду в Академію, адже потім в нас просто не буде часу. І тільки я збиралася щось сказати, як батько порушив цю тишу.                                                                                                                                        

- Амеліє, - почав він. - Ми не твої рідні батьки. Ти з'явилася в нас, коли тобі було лише три роки.     

- Та це я вже зрозуміла. - нервово посміхнулася я. - І, враховуючи, що мене прийняли в Королівську Академію, я якась принцеса? Бо іншого пояснення просто немає.                                                          

- Ми не знаємо хто твої справжні батьки. - відповіла мама. - Нам тебе просто підкинули. Тоді наш шлюб був у критичному стані. Але ти нас зачарувала. Ти зберегла нашу родину, подарувавши нове життя. Спочатку ми намагалися щось дізнатися, та навіть Оракул відмовлявся нам щось пояснювати. Все повторював, що прийде час, і ти сама все дізнаєшся. Думаємо, вона тоді знала, в яку Академію тебе відправлять. Ця підвіска, - я все ще тримала її в руках. - Залишилась тобі від твоєї справжньої родини. Вона була на тобі весь час. Як і ось це.                                                                                                       

Мама вийшла з кухні, а повернулась вже з невеличкою скринькою в руках. Вона була дерев'яною з червоним відтінком. А на кришці дуже гарне зображення дерева, що було прикрашене справжнім рубіном. Ця річ одразу ж викликала в мені якісь незрозумілі почуття. Можливо саме це і змушує людей шукати їх коріння.                                                                                                                                        

- Це також було з тобою коли ми знайшли тебе. - вона поставила скриньку поряд зі мною. - Я і тато вирішили, що розкажемо тобі в день твого вісімнадцятиріччя. І віддамо її. Весь цей час скринька надійно зберігалася у комоді.                                                                                                                       

Я пам'ятаю, що коли була маленька, то могла лазити по всьому будинку, крім однієї шухляди у комоді. Один раз, коли батьків не було вдома, я намагалася зазирнути туди, та вона була добре закрита. І використане якесь хитромудре закляття, яке я так і не змогла розгадати.                                               

- А що там? - я взяла її до рук.                                                                                                                       

- Не знаємо, ми не можемо її відкрити. - потиснув плечима тато. - Намагалися, проте не вийшло. Навіть до Оракула носили, але він нам сказав, що це зможеш зробити лише ти.                                                  

Якийсь час я покрутила скриньку в руках, а потім просто охопила руками, намагаючись усвідомити все те, що я щойно почула. На це все треба час. Це не так просто, адже все життя я думала, що це мої рідні батьки. А виявляється, я навіть не знаю, хто я. В один момент змінилось все, у що я вірила. Але найголовнішим питанням лишалося те, звідки я. Тепер стає зрозуміло, чому я не можу перетворитися на птаха. Тато казав, що таке буває, і може в Академії моя сила розкриється. Але це може бути й тому, що насправді я народилася не в Хейвенберді.                                                                                         

- Доню... - сказав тато.                                                                                                                                 

- Я не можу. Дайте мені час все обдумати. Прошу.