Глава 2

Я вирішила не закатувати істерику, поки ми не приїдемо додому. Але всередині мене все палало. Мені потрібні відповіді. Як так вийшло? Невже... невже я не їх рідна донька? Але як таке можливо? В дитинстві я часто чула подібні жарти від Романа, проте ніколи не вірила їм. Хіба він знав щось справжнє? Та йому було байдуже — він просто любив дражнити мене. Я тоді відмахувалась, але, здається, у глибині душі завжди боялася, що хоч частка правди в його словах може існувати.

Чим старшою я ставала, тим більше бачила дивного. Я ж була зовсім на них не схожа. У нас навіть не було моїх дитячих портретів. Мама пояснювала, що я просто не любила позувати, і я погоджувалась, бо справді завжди була впертою. Та тепер я розумію: це було виправдання.

І найстрашніше — я зовсім не пам’ятала своїх ранніх років. Для людей це нормально, але для нас, у кого в жилах тече магія, пам’ять починається з найпершого дня життя. Кожна мить, навіть найдрібніша деталь, зберігається назавжди. А у мене — нічого. Наче хтось навмисно стер усе. Коли я намагалася згадати, перед очима опускалася темна завіса, і спогади розсипалися на порох.

Тепер усе стало на свої місця. Якщо мене відправили в Королівську Академію, це значить лише одне: я принцеса. І від цього відкриття ставало ще важче. Бо яка королівська родина дозволила б загубитися своїй дитині? Чому мене не шукали? Чому мовчали всі ці роки?

Я кусала губи до крові, намагаючись пригадати уроки історії та магічної політики. Якби я хоч трохи більше слухала старих професорів, тепер мала б хоча б здогадки. А так — стояла на пустому полі, оточена безліччю запитань без жодної відповіді.

Щоб трохи заспокоїтись, я витягла підвіску — чорні крила ворона. На звороті були викарбувані ініціали: «А.Р. — Амелія Рейгаз». Ця річ завжди була зі мною, я вірила, що вона моя. Але тепер… Я відчувала: батьки не купували її мені. Це не їхній подарунок. Значить, вона залишилася від моїх справжніх батьків. Пам’ять про них. Або ключ до моєї таємниці.

Ні, не «Рейгази». Мама і тато. Хай навіть не рідні, та саме вони дали мені дитинство. Саме вони піклувалися про мене, коли я хворіла, коли падала, коли сміялась. Це моя родина. І я не збиралась забувати про них, не дивлячись ні на що. Але як же боляче було знати, що десь існує ще одна. І що я належу до неї по крові. Чому мене не шукали? Невже це було так важко? Хоча я ж не знаю всієї історії. Якщо я була не бажаною дитиною, то яке майбутнє на мене очікує?

Я ж можу так і не знайти свою справжню родину. І що тоді? Я повернусь в Хейвенберд, та навряд чи я зможу хоч кудись піти працювати. Але ні, тут я все ж помиляюсь. Приналежність до королівської родини має свої плюси. Та все ж хотілось дізнатись більше. 

Минуло хвилин десять, як ми сиділи на кухні мовчки. Тут завжди пахло яблучними пирогами з м’ятою, а сьогодні пахло тишею. Знайомі фіранки з вишивкою, дерев’яні стільці, стіл, подряпаний від мого дитячого ножа, — усе виглядало чужим, ніби крізь скло. І ця неприродна тиша тиснула більше, ніж будь-які крики.

Я вже відкривала рота, щоб заговорити, як батько сам порушив мовчанку. Він був аж надто напруженим. Тато хвилювався як саме я відреагую на цю новину. Та, якщо чесно, я і сама ще не знала.

— Амеліє, — його голос звучав інакше, глибше, ніж завжди. — Ми не твої рідні батьки. Ти з’явилася в нас, коли тобі було лише три роки.

— Та це я вже здогадалась, — я нервово всміхнулася. — І враховуючи, що мене прийняли в Королівську Академію, я, мабуть, якась принцеса? Бо іншого пояснення просто немає.

— Ми не знаємо, хто твої справжні батьки, — прошепотіла мама. — Тебе нам підкинули.

Підкинули… Це слово розбило мене. Як можна підкинути дитину? Це ще одне підтвердження, що я була не бажаною дитиною. Для чого тоді відправляти вчитись в той світ, що вже колись не прийняв мене?

— Тоді наш шлюб тріщав, — продовжила вона. — Але ти врятувала нас. Ти подарувала нам друге життя. Спочатку ми шукали відповіді. Та навіть Оракул відмовчувався. Він тільки повторював: «Прийде час — і вона дізнається сама».

Я міцніше стиснула підвіску. Ця річ була зі мною з самого дитинства. І в важкі моменти заспокоювала мене. Хоча інколи і здавалась, що підвіска насправді належала комусь іншому. Мама подивилася на неї й сказала.

— Ця річ залишилася тобі від твоєї родини, - сказала мама. – Як і ще одна…

Вона пішла і повернулася з невеликою дерев’яною скринькою. Її поверхня була червонуватою, а на кришці вирізьблене дерево, чиї гілки утворювали знак нескінченності. В центрі сяяв справжній рубін.

Моє серце пропустило удар. Я відчула — скринька жива. Вона ніби дихала разом зі мною. І ось саме від неї йшло тепло, що одразу ж зігріло. Скоріше за все це і є відповідь на більшість моїх питань.

— Вона була з тобою того дня, — сказала мама. — Ми вирішили, що віддамо її, коли тобі виповниться вісімнадцять. І ось цей час настав.

Я пригадала заборонену шухляду. Скільки разів я намагалася дістатися до неї! Та марно: вона була захищена закляттям. Але я збираюсь розгадати цю таємницю. Я маю дізнатись більше про себе, інакше просто не зможу рухатись далі.

— А що там усередині? — я провела пальцями по різьбленню.

— Не знаємо, — зітхнув тато. — Ми пробували, навіть до Оракула носили. Він сказав, що відкрити зможеш лише ти.

Я обхопила скриньку обома руками. Тепло від неї проникало в мене, наче всередині спав вогонь. Я спробувала відкрити — марно. Замок не піддавався. Навіть мої закляття розсипалися в повітрі, немов дитячі іграшки.

Світ хитнувся. Хто я? Чому мене сховали? Які сили не хочуть, аби я знала правду? А найголовніше – які мої особливості? Саме тому я не могла в повній мірі використати магію та особливості метаморфів. Бо, скоріше за все, вони мені просто не належали.

— Доню, — тато простягнув руку.

— Дайте мені час, — я різко відповіла. — Я повинна все обдумати.

Вони лише кивнули. Їхні очі світилися сумом, але не докором. Батьки розуміли, мені потрібно з усім розібратись. І це буде не надто швидко. Я досі не могла усвідомити все, що відбувалось. Це здавалось якимось химерним сном, і дуже хотілось прокинутись. Я вдячно посміхнулася й пішла до кімнати.